Щорічно 1 жовтня світ відзначає Міжнародний день музики – свято, яке об’єднує людей мовою, що не потребує перекладу. Це свято, що втілює в життя ідеали миру та дружби між народами. Музика торкається найпотаємніших струн душі, дарує світло у непрості часи, допомагає відчути красу життя, зберігає пам’ять поколінь і творить духовний простір, у якому народжується любов до рідного краю.
Є пам’ять, над якою безсилі час, відстань і забуття. Її не стерти роками, не заглушити болем, не викреслити з історії жодними подіями. Бо вона – у серцях матерів і батьків, у сльозах дружин, у дитячих очах, у мовчанні родин, які назавжди залишили за столом порожнє місце. Є імена, які навіки викарбувані в історії України – не чорнилом, а кров’ю, золотом жертовності, честі й незламності. Є подвиги, перед якими безсилі слова: залишається лише схилити голову, завмерти в скорботній тиші й подумки сказати найважливіше – дякуємо за Україну.
Дитячі мрії – це більше, ніж фантазії. Це щирий погляд на рідне місто, яким його хочуть бачити ті, кому завтра творити його історію. Днями завершилося онлайн-голосування за роботи учасників творчого конкурсу малюнків та відеороликів «Якби я був мером», присвяченого 943-й річниці заснування міста Хорола та 83-м роковинам визволення Хорольщини від нацистських окупантів у роки Другої світової війни.
Війна має страшну властивість залишати по собі не лише могили, руїни й спустошені долі. Вона залишає запитання, на які роками не знаходиться відповіді: де наші рідні, де наші Воїни, чи живі вони, чи повернуться колись додому… Для родини та близьких очікування безвісти зниклого – це особливий біль. Біль без останнього прощання, без можливості схилити голову над могилою, запалити свічку й сказати: «спочивай із миром, рідний». Натомість – роки надії, молитов, душевного неспокою і віри в те, що одного дня рідна людина знову повернеться додому.
Війна має страшну властивість залишати по собі не лише могили, руїни й спустошені долі. Вона залишає запитання, на які роками не знаходиться відповіді: де наші рідні, де наші Воїни, чи живі вони, чи повернуться колись додому… Для родини та близьких очікування безвісти зниклого – це особливий біль. Біль без останнього прощання, без можливості схилити голову над могилою, запалити свічку й сказати: «спочивай із миром, рідний». Натомість – роки надії, молитов, душевного неспокою і віри в те, що одного дня рідна людина знову повернеться додому.
Повномасштабна війна щодня залишає на українській землі нові рани й забирає тих, хто ще вчора жив, любив, мріяв і чекав зустрічі з рідними. А для їхніх родин найтяжчим випробуванням часто стає не лише втрата, а й очікування – болісне, виснажливе, сповнене надії та страху. Очікування, у якому між «він повернеться» і «його вже немає» залишаються лише молитва, пам’ять і віра у диво. Саме так жила родина Дужик від 20 червня 2026 року. Довгі дні невідомості завершилися найстрашнішим підтвердженням – результатами ДНК-експертизи. Додому, на вічний спочинок, повернувся Захисник України, Воїн із хоробрим серцем – Євген Олександрович Дужик.
Повномасштабна російсько-українська війна щодня залишає на українській землі нові рани – глибокі, криваві, болючі. Вона безжально забирає життя тих, хто ще вчора будував плани, любив, мріяв, чекав на зустрічі з рідними. Вона вириває з родин найдорожчих – синів і дочок, чоловіків і дружин, батьків і дітей, залишаючи після себе невимовний біль, який не вмістити у слова. Та чи не найтяжчим випробуванням для рідних є чекання. Те виснажливе, безжальне чекання, у якому кожен новий день народжує надію і водночас приносить страх. Коли між «він повернеться» і «його вже немає» залишаються лише молитви, спогади та крихітна віра у диво.
Імена восьми Героїв Новоаврамівського краю тепер викарбувані на чорному граніті. Їхні портрети щодня дивитимуться на рідну землю. А їхній подвиг назавжди залишиться у пам’яті тих, заради кого вони віддали найдорожче – власне життя. У четвер, 10 вересня 2026 року, в серці Новоаврамівського старостату відбувся комеморативний захід, сповнений скорботи, вдячності та світлої пам’яті. Цього дня ще двоє синів Новоаврамівської землі – Анатолій Андрійович Киба та Олександр Віталійович Кривчун назавжди повернулися додому в граніті меморіальних дошок.
Молодий віком, але великий духом. Таким був Воїн Ярослав Володимирович Бова, який гідно і з честю пройшов пекло повномасштабної війни майже з самого її початку. Уся Хорольська громада здригнулася від чергового невимовного горя: з фронтових рубежів надійшло офіційне сповіщення про загибель 28 липня 2026 року на Дніпропетровщині одного з кращих синів України.
Хорольська громада знову в чорному серпанку скорботи… Трагічна звістка болем увірвалася в наші серця, сповістивши про ще одну непоправну втрату. У боротьбі за Україну загинув наш земляк, уродженець села Радьки Староаврамівського старостинського округу Хорольської міської територіальної громади – Ярослав Володимирович Бова.
