СЛІДАМИ ЛЕГЕНДИ
(в пошуках істини)
На початку двадцятого сторіччя з друку вийшла книга радянського письменника Володимира Кузьмича «Вишняки». В цій книзі Кузьмич мав за мету показати переваги радянської системи на прикладі життя села Вишняки Хорольського району Полтавської області.
Невеличку частину роману займає «історична довідка» про Вишняки з найдавніших до радянських часів. Більш всього Володимир Кузьмич не сподівався, що хтось захоче пересвідчитися в достовірності викладених в довідці історичних подій, тому дозволив собі цілий ряд хронологічних помилок, перекручування фактів, а також фантазій, назвавши ці літературні викрутаси у своїй передмові «правдивыми, исторически неопровержимыми».
Одна з історій села, викладена письменником, - «о помещике Пламенце, укравшем речку Хорол у города Хорола », - стала легендою і передавалась із покоління в покоління. Нею зацікавився навіть журналіст Валентин Посухов , розмістивши її у своїй збірці «Легенди Полтавщини» під назвою «І пересунули річку».
Наводимо фрагмент легенди із романа Володимира Кузьмича «Вишняки».
... «Да! Поднял руку Пламенец на реку Хорол и в один день согнал весь народ из всех деревень, близктих и далеких. Поднялся рев от скотины крестьянской – от быков, коней, жеребцов, поднялся стон, какого не было ни на одной из четырех хорольских ярмарок.
Проснулись хорольчане и, выйдя во двор, услыхали далекое ржание и мычание; вышли хорольчане на свои крутые берега и увидали шествие какой-то орды.
Шестьсот подвод с крепостными мужиками и девками ехали из Вишняков в город Хорол. Невообразимая пыль стояла над всем непонятным походом, который тянулся за паном Пламенцом торжествующе выглядывающим из своей кареты. Сидел в карете рядом с паном неведомый никому техник-мелиоратор, вызванный из Харькова, и что-то говорил пану. Ожидали хорольчане, что полчище двинется в их город, но панская карета свернула вправо и поехала понад берегом Хорола, далеко по крутому изгибу реки. Бросились любопытные вдогонку – узнать, зачем помещик выгнал в один день столько народу, но никто из крепостных не сказал ничего, ибо Пламенец строго держал тайну.
Но скоро все открылось. В пяти верстах от Хорола вверх по течению реки остановилась текучая орда и, расположившись табором, розбилась на артели. Техник, уже тайно изучивший течение Хорола, дал приказ, и вот сотни людей прийнялись скапывать на крутизне правого берега реки огромные косогоры песка и возить к речке.
Ссыпав песок в воду, крепостные снова ехали к кручам и нагружались. На глазах изумленных хорольчан пошла в реку широкая полоса желтого свежего песка, огромная, как крепостной вал против турецких или татарских набегов….
…Так, по прошествии двух недель тяжелой работы, встал на реке двухверстный вал. А когда уехали пыльные орды подвод, изменила река Хорол свое течение и, выбежав из-за кручи, где раньше был поворот к городу Хоролу, наткнулась на песчаный вал и покатила свои воды на плавни помищика Пламенца, к панскому косогору, где стоял дворец.
Ударившись о возвышенность, река обтекала господский двор, совершила второй поворот к городу Хоролу и, как опрокинутая буква «с», вернулась в прежнее русло, отойдя у западной части города почти на километр….»
Легендам, як відомо, притаманні елементи фантастики. Але іноді в їх основі лежать і реальні події.
Тому нашою метою стало перевірити, чи насправді вишняківський поміщик змінив русло р. Хоролу і відвів її від міста.
Дійсно, колись річка Хорол протікала попід самим містом. Про це свідчать чимало офіційних історичних документів та карти місцевості Хорольщини.
Так, в «Географічних описах Києва та Київського намісництва 1775-1786 рр.» написано: «Положениемъ – на ръкъ таковаго же названія, какъ и городъ, то есть Хоролъ, по теченію ея с востока на лъвой сторонъ. Оная же ръка теченіе своё имъет по подгорью, а понизу ея черезъ ръку отъ восточной стороны по равному мъсту…».
Карта-план Хорола, 1787 р.
На карті-плані Хоролу ми бачимо село Вишняки, річку Хорол (позначену синім кольором), яка, підходячи до Вишняків зі сходу, розгалужується на два рукави. Один рукав (південніший) протікає попід самим селом, огинаючи його і далі прямуючи на південь. Тут же, східніше села, ми бачимо ліву притоку цього рукава (позначену зеленим кольором), пізніше відому як річка Березівка.
Другий рукав річки (північніший) прямує до східної околиці міста Хорола, повертає на захід, протікаючи попід південними крутими схилами міста, і далі, меандруючи по заплаві, повертає на південь і з’єднується з першим рукавом річки західніше Вишняків.
Географічні описи Київського намісництва були складені приблизно в той самий проміжок часу, коли у селі Вишняках господарював поміщик Родіон Пламенець зі своєю дружиною Надією Дем’янівною (уродженою Оболонською).
Пламенець Р.С.
Як свідчать історичні факти, у 1744 році, згідно указу імператриці Ялосовети від 13 вересня, володільцем села Вишняків став генеральний бунчужний Дем’ян Васильович Оболонський, пізніше - його син Дем’ян Дем’янович Оболонський. А вже у 1780 році маєтність у Вишняках Дем’ян Дем’янович відписав своїй сестрі Надії Дем’янівні, як придане з нагоди її заміжжя з останнім Гадячським полковником, а пізніше і бригадиром у відставці Родіоном Степановичем Пламенцем.
Відомо, що саме Родіон Пламенець почав будувати у Вишняках садибний будинок. Будинок розташували на північно-східній околиці села, на підвищеному лівому березі рукава річки Хорол (позначений на карті червоним). Пізніше, напроти садиби Пламенцем була збудована і Троїцька церква, в якій він і був похований у 1799 році.
с.Вишняки
Панський будинок. Вигляд з півдня. Фото № 1, 2012 р.
с. Вишняки
Панський будинок. Вигляд з півночі, з берега стариці р. Хорол.
Фото № 2, 2014 р.
с. Вишняки
Троїцька церква, фото 2014 р.
Володимир Кузьмич у романі «Вишняки» розмалював поміщика Родіона Пламенця карикатурно і найчорнішими фарбами, як того і вимагали канони радянської пропаганди та класової боротьби. Але свідчення жителів села зовсім інші. Про це пише хорольський статист Тимофій Бридун у своїй праці «Місто Хорол та його повіт» ( рукопис із 1928 р. зберігається у м. Києві, в бібліотеці Національної Академії Наук України ім. В.І. Вернадського) :
«Народні перекази говорять, що при Пламенцю людям було вільно, гарно жити, пан не притісняв своїх підданих, а навпаки, різними засобами піклувався за них. Допомагав своїм людім під час неврожаїв і других людських бідувань».
Оцінюючи естетичні уподобання Родіона Пламенця, слід відмітити, що обидві будівлі, збудовані ним, увійшли до реєстру пам’яток історії та культури державного значення.
На плані міста Хорола, складеному в 1803 р. (ЦДІА Росії, ф. 1293, оп.165, спр.366), чітко видно, що річка Хорол спокійно протікає попід містом, навіть після смерті Пламенця.
План міста Хорола. 1803 р.
Таким чином, Родіон Степанович Пламенець не «піднімав руку» на річку Хорол і не змінював її русло, як фантазує письменник Володимир Кузьмич, оскільки вона і так протікала попід його маєтком.
Підтвердження факту, що річка Хорол протікала біля міста і пізніше, ми маємо з нарису хорольчанина Модеста Димського «Хорол, який він тепер є», опублікованого в 1861 р. в С.Петербурзі в журналі «Основа». Ось що пише Димський про місто та річку Хорол:
«Полугорье, на правому березі р. Хорола, де стоїть городъ, ділиться широким лежбищем течії Лагодівки на дві части: Покрівську і Городську… Хоролъ - річка тече въ Псел; по весні заливає всі луки; літом становиться озерами, а під городом – невеличкимъ лиманом.»
Свідчення Модеста Димського про життя річки є надзвичайно важливим, оскільки дає відповідь на частину наших запитань.
Вже у 60-ті роки XIX сторіччя можна було спостерігали процес поступового «старіння» річки на заплавах між містом Хоролом і Вишняками. Заболочені місця тут межують із сінокісними луками, степовими ділянками та намивними піщаними островами, що утворилися за тисячоліття невтомної роботи річки. Оскільки дно річища мало товстий шар мулу, що складався з решток болотяних рослин, річка поступово міліла, а місцями і пересихала. Утворювалися озера, що живилися підземними і талими весняними водами. Тому не дивно, що на карті-плані м. Хорола від 16 листопада 1863 р. біля Вишняків вже показана річка Голубиха, як частина рукава Хоролу на північній околиці села Вишняків (на сучасних картах Голубиха називається озером).
Є ще один вагомий доказ того, що поміщик Родіон Пламенець примусово не змінював русло Хоролу. Попід Вишняками рукав річки Хорол протікав ще декілька тисячоліть тому. Про це свідчать не тільки давні карти, але і результати проведених археологічних досліджень. На північно-східній околиці села, якраз напроти садибного будинку Пламенців, є намитий річкою піщаний острів. Цю місцину жителі Вишняків так і називають «Острів». На цьому острові під час археологічних розвідок Полтавським Центром охорони та досліджень пам’яток археології у 1994 р. виявлені рештки кераміки з бувших тут поселень періоду ранньої бронзи (ХХІV – XIX ст. до н.е.). Автором також виявлено знахідки періоду бронзи на окремих берегових ділянках стариці Хоролу в інших кутках Вишняків, в районі кутка Пісок, біля урочища Горб, у Захороллі, тобто на всіх зручних для поселень місцях вздовж течії стародавньої р. Хорол. Адже відомо, що давні люди періоду бронзи селилися і жили переважно біля річок , часто на піщаних підвищеннях, намитих річками, як і в нашому випадку.
Уламок керамічного посуду періоду бронзи, знайдений на березі стариці
р. Хорол. Урочище Горб.
На карті Стрельбицького (1868 р.) ми вже бачимо іншу конфігурацію річки. Частина «північного» рукава, що протікав попід містом, не показана (позначена червоним).
Фрагмент карти Стрельбицького, 1868 р.
Залишки цього рукава утворили озеро Хороль, яке чітко проглядається на карті. Тепер основна маса річкової води від с. Попівка вимушено пішла по південному рукаву річки, додатково його наповнюючи, мимо панського маєтку (позначений червоним), оминаючи Вишняки із півночі та заходу і сполучаючись з основним руслом Хоролу недалеко від села Хвощівка. На цій карті також можна побачити окремі ділянки річки із слабким заповненням водою (позначені більш тонкими лініями), схильні до пересихання. Ліва притока Хоролу, р. Березівка, яка на сході відокремлює село Вишняки від хутора Зарудка також знаходиться в стані пересихання (позначена зеленим).
Але є ще одна версія легенди про примусову зміну русла р. Хорол.
Ця версія відома із згаданого вище рукопису хорольського статиста Тимофія Бридуна «Місто Хорол та його повіт». Тимофій Бридун пише: «Старожили говорять, що років 60 назад річка Хорол протікала біля самого міста даючи для мешканців велику послугу у всіх відношеннях. Тепер вона змінила свою течію, віддалившись від міста більш ніж на верству до села Вишняків. Не знаю, наскільки це певно, говорять, що річка змінила свою течію тому, що Вишняківський поміщик Родзянко прокопав великого рова, по котрому й пішов Хорол поміж самісіньким будинком Родзянка, чого він і намагався. Кажуть, що без дозволу міської управи було це зроблено, але настирливий поміщик нібито підкупив батьків міста і вони йому дали дозвіл на відведення річки».
Розглянемо і цю версію легенди.
Оскільки у Пламенців дітей не було, маєтність у Вишняках повернулася у сім’ю Оболонських, до Марії Володимирівни, яка одружилася з Олександром Михайловичем Родзянкою, що був родом з села Ялосовецького Хорольського повіту.
Хто такий був Олександр Михайлович Родзянко, про якого йде мова у другій версії легенди?
Про нього є відомості в «Малоросійському родословнику» Модзалевського, т.4. Там сказано: «Александр Михайлович Родзянко родился 17 мая 1830 года.
Предводитель дворянства Хорольского уезда (1880-1883 гг.);
Председатель Хорольской уездной земской управы (1883-1886 гг.)
Жил в с Вишняки.
Жена: Мария Владимировна Оболонская»
В збірнику «Труды Полтавской ученой архивной комиссии» про
О. М. Родзянку написано, що до 1860 року він проходив службу в чині унтер-офіцера в Малоросійському Кірасирському полку. А після відставки,
з 1861 р. до 1868 р., служив у Клястицькому гусарському полку.
У 1868 – 1869 роках був мировим посередником і головою Хорольської земської управи.
Також є відомості, що О. М. Родзянка вибирався головою земської управи і в 1890 році, і в 1894 році ((Адресная книга Полтавской Губернии за 1890, 1894 гг.).
Йому приписують і те, що він вимостив бруківкою дорогу, що йшла на Полтаву, - від міста і далі, через село Вишняки.
Звісно, можна повірити, що земський голова, не зважаючи на суспільну думку, робив що йому заманеться. Ми і на сьогодні знаємо чимало прикладів самоуправства можновладців.
Але, виникає питання, навіщо поміщику Родзянці було прокопувати рів біля свого будинку у Вишняках, оскільки «південний» рукав річки Хорол, як ми вже з’ясували, і так протікав біля нього. Поміщик міг тільки розчищати замулене річище. Люди переказують, що навпроти будинку, на річці, були влаштовані купальні, до яких спускалися сходи. Окрім того, Родзянко також мав будинок у Хоролі, який знаходився в дуже гарному місці, з виглядом на річку Хорол і на село Вишняки (на території сучасної харчосмакової фабрики). Бувши на виборній посаді в Хоролі, він перебрався у місто, а вишняківську садибу, а також горілчаний завод і 1200 десятин землі відписав своїй дочці Ялосоветі Олександрівні з приводу її заміжжя з паном Котляревським.
Варто зауважити, що Олександру Родзинці в місті належала поштова кінна станція, побудована на початку XIX ст. і відома хорольчанам як «стара пошта». Будинок поштової станції, якому більше 200 років, розташований на вулиці 8 –го Березня (бувшому Поштовому провулку). Він є унікальною пам’яткою України. Це найстаріша будівля у Хоролі, що чекає своїх дослідників та реставраторів.
Поштова станція – «стара пошта»
м. Хорол, фото 2015 р.
Аналізуючи вищесказане, приходимо до висновку, що і Олександр Родзянко не «крав річку у міста»..
Чому ж все-таки вона «відійшла» від міста?
Відповідь на це можна знайти, розглянувши зміни в житті річки Хорол на
картах наступного періоду.
Фрагмент воєнно-топографічної карти Київської і Полтавської губернії
(кін. XIX – поч. XX ст..)
На цій карті бачимо таку зміну конфігурації течії річки.
На північній та північно-західній околиці Вишняків частково пересохло русло «південного» рукава Хорола. Майже пересохла ділянка ріки біля села Мала Попівка. (Ділянки русла, що пересихають, позначені на карті червоним). «Ожила» річка Березівка, оскільки водам основного русла нічого не залишалося, як знайти собі кращий шлях. І цей шлях мусив спрямуватися по річці Березівці, змінивши її течію на протилежну. З цього моменту річка Березівка перестала існувати. ЇЇ поглинула річка Хорол і далі понесла свої води на південь і влилася в основне русло біля села Хвощівка. Озеро Хороль набуло наповненого вигляду. З боку міста воно підживлювалося правою притокою Хорола – річкою Лагодинкою, яка відшукала до нього шлях через луки. І навіть при таких змінах, знову-таки, рукав озера Хороль протікав попід панським маєтком (місцезнаходження маєтку на карті позначено червоною крапкою).
На карті простежуються і майбутні зміни в течії Хоролу.
Під час весняних повеней, коли річка виходить з берегів, вона помалу змінює своє русло. Вода, як і людина, може на звивистих ділянках «піти напрямки». Що ми і спостерігаємо сьогодні на ділянці від села Мала Попівка і до вишняківського спиртзаводу. Дійсно, тут річка «зрізала» меандровий вигин.
Фрагмент карти ген. штабу 1987 р.
На цій карті ми бачимо сучасну течію р. Хоролу (позначено синім кольром). Також відмічений «меандровий вигин» старого русла, який на сьогодні пересох (позначено червоним кольором).
Зеленим кольором позначено р. Лагодинку (праву притоку р. Хоролу).
Колись вона впадала в Хорол в межах міста. Потім, коли «північний» рукав Хоролу біля околиць міста зник, Лагодинка «знайшла» озеро Хороль і, підживлюючи його, знову-таки впала у сучасне русло р. Хорол. Тільки залишається незрозумілим, хто і чому перейменував р. Лагодинку в р. Рудку.
Процес старіння річок відбувається на протязі віків. Минули століття, а обидва рукави Хорола і досі живі. Місцями вони протікають під землею, місцями наповнюють старе русло після повені та дощів, а місцями виходять на поверхню, утворюючи ряд озер, в яких живе риба, біля яких гніздяться різноманітні птахи (серед яких і рідкісні), живуть бобри і лисиці. Пересохлі ділянки старого русла, що відмічені заростями очерету, рогозу та інших річкових рослин, добре проглядаються на супутникових картах.
Тривала осіння засуха 2014 року призвела до зниження рівня води у водоймищах Хорольщини майже на один метр. Багато боліт взагалі висохло. Очерета горіли повсюди. Але з іншого боку, це дало змогу провести польові дослідження, розшукати старе русло річки Хорол і на місцевості пересвідчитися в наявності чи відсутності примусового втручання в життя річки.
Супутникова карта досліджуваної території
На карті старе русло р. Хоролу позначено червоним, сучасне русло – синім. Зеленим – русло бувшої р. Березівки
Жовті крапки – місця фотозйомки.
Пройдемося «північним» рукавом старого русла Хоролу. Розпочнемо свій маршрут від села Вишняків і будемо рухатися на північ, до міста.
Фото № 3, грудень 2014 р.
Ширина русла тут більше 20 м.
Фото № 5, грудень, 2014 р.
На цій ділянці русло зовсім обміліло, а далі - густо заросло очеретом.
фото № 6, грудень 2014 р.
фото № 7, грудень 2014 р.
Ось так на сьогодні, завдяки підживленню річкою Лагодинкою, виглядають залишки озера Хороль (фото №№ 3, 5, 6, 7).
Тут літом ловлять рибу, восени полюють на качок, а взимку – на зайців і лисиць.
Мисливець. Фото № 4, грудень, 2014 р.
Праворуч видно верхівку Вишняківського спиртзаводу.
Ближче до міста картина змінюється. Старе русло простежується лише по густим заростям очерету.
фото № 8, грудень 2014 р.
Після невеликого дощу піднявся рівень води у старому руслі
(проглядається завдяки випаленому очерету)
Фото № 9, грудень 2014 р. Результат осінньої засухи..
На фото добре видно берег, пересохле дно річища. Ще декілька років тому (до кліматичних змін) тут місцеві жителі плавали на човнах, ловили рибу.
Фото № 10, грудень 2014 р. Урочище «Горб».
Пересохла ділянка русла біля східної околиці міста.
По берегам пересохлого русла ростуть дерева, очерет і верболіз.
Після дощів і навесні рівень води тут швидко піднімається.
На південній околиці міста, (урочище Горб), старе русло річки проходить практично паралельно до вул. Лугової (бувшої Лучної). До нього впритул спускаються садибні городи, а окремі городи вже і перекривають русло. На цих ділянках мешканці риють копанки для качок і гусей. Копанки відразу наповнюються річковою водою.
Стан русла річки біля міста різко погіршився після побудови дамби, що протяглася від піщаних кар’єрів кутка Піски до асфальтового заводу та прокладення дороги від вул. Лугової до цього ж заводу, оскільки і дамба і дорога перекрили русло старого Хоролу (позначено жовтими крапками).
Урочище Горб.
А тепер пройдемося вздовж «південного» рукава старого русла р. Хорол.
І розпочнемо свій шлях від озера Голубиха.
фото № 11, листопад 2014 р. Озеро Голубиха.
Вигляд зі сторони с. Вишняків.
Пройшовши до західної околиці Вишняків, відразу натрапляємо на річку. Тут вона теж добре збереглася.
Фото № 12, грудень 2014 р.
На південно-західній околиці села – ще краще.
Фото № 13, грудень 2014 р
Фото № 14, літо 2014 р.
Фото № 15, грудень 2014 р.
У цьому місці ширина русла досягає 30 м.
Фото № 16, грудень 2014 р.
В результаті засухи річка дуже обміліла.
ВИСНОВКИ
Пройшовши шлях вздовж старого русла р. Хорол в межах між містом і селом Вишняками, і оглянувши місцевість, ми ніде не знайшли слідів примусового втручання в течію річки.
Аналізуючи вищесказане, приходимо до висновку: як на наш погляд, жодна із двох версій легенди про те як пани «вкрали річку у міста» не знаходить свого ні документального, ні фактичного підтвердження.
Як ми вважаємо, вона сама «відійшла» в результаті поступового заболочення окремих ділянок русла, ймовірного зниження рівня підземних вод, особливостей рельєфа і байдужості до цієї проблеми місцевої влади.
І наші предки, і ми стали свідками природного процесу поступового «старіння», а потім і «вмирання» річки, який продовжується і сьогодні.
Цьому сприяє і ганебна діяльність люду, який засмічує і водойми, і береги біля водойм.
Доводилося не раз чути поширену байку, що колись на річці Хорол (Сулі, Пслі, Ворсклі ....і т.д.) затонула баржа із золотом. І ніби то якісь іноземці пропонували розчистити русло в обмін на всі ті скарби, які вони знайдуть на дні річки. Люди напівсвідомо розуміють, що чиста, доглянута річка варта баржі із золотом. Але хочуть, щоби про неї подбав хтось, краще іноземець, бо ні на своїх, ні на себе не надіються. А прикро.
Окремо ще потрібно сказати про р. Березівку, яка згадується в нашій історії.
В енциклопедичному довіднику «Хорольщина» (автори А.В. Козлов, В.А. Козлов, Ю.О. Лисенко, вид. Полтава, Оріяна, 2007 р.) на с. 8 про р. Березівку сказано:
«Березівка – струмок, ліва притока Хоролу. Назва походить від берез, що там росли. Протікає південніше с. Вишняки (куток Зарудка) паралельно Полтавському шляху (тобто головної вулиці). Влітку струмок часто пересихає. Довжина його 3 км.». Помилка очевидна. Автори сплутали частину «південного» рукава старого Хоролу з р. Березівкою.
На карті-плані Хоролу 1787 р., а також на воєнно-топографічній карті Київської і Полтавської губерніі (кін.XIX – поч. XX ст.) чітко видно ліву притоку Хоролу – р. Березівку, яка відділяє Вишняки від хутора Зарудка, і по якій зараз і проходить основне русло Хоролу.
ДОДАТОК
Оскільки в тексті зустрічаються деякі імена, слова і поняття, які не всім знайомі, наводимо щодо них пояснення.
Стрельбицький Іван Опанасович – видатний географ, картограф, геодезист, генерал від інфантерії (вищий генеральський чин в піхотних війсках). Родом з Полтавської губернії (1828-1900 рр.).
Портрет Стрельбицького І.О
Генеральний бунчужний – виборна особа, що займала одну з найвищих посад при гетьмані в Україні ХVI – XVIII ст.; належав до генеральної старшини. До обов’язків генерального бунчужного належало берегти і захищати у воєнні часи бунчук – символ гетьманської влади. Під час воєнних дій керував відділами козацького війська. У мирний час виконував дипломатичні та судові доручення гетьмана.
Бригадний генерал або бригадир - первинне, нижче генеральське військове звання вищого офіцерського складу, що займає проміжне місце між полковником і генерал-майором в російській армії XVIII - XIX ст. в армійській піхоті або кавалерії. Під командою бригадира знаходилося два або три полки піхоти чи кінноти.
Кірасири – вид важкої кавалерії, вершники якої були захищені кірасою (захистне озброєння з двох металевих пластин, витягнутих по формі грудей і спини та з’єднаних пряжками на плечах і боках), і мали на озброєнні палаш, пістолети і карабін. У XVIII – поч.XIX ст. кірасирські полки були призначені для нанесення вирішального удару
Кірасир в обладунках
Гусари
Гусар – слово угорського походження. Гусари були відмінними вершниками. Перші гусарські полки з’явилися у Франції і складалися з угорських, сербських і волоських емігрантів. Ці полки відносилися до легкої кінноти і використовувалися у розвідувальних цілях, а також для переслідування відступаючого ворога.
Кожевнікова Ольга Миколаївна, краєзнавець.
Дякую за співпрацю Горюн Валентині Юрієвні.
