Літописне м. Хорол одне з найдревніших на Полтавщині. Воно розташоване на правому високому березі р.Хорол південніше автодороги Київ-Харків.
Назву місто має від однойменної річки Хорол, що в буквальному розумінні означає “швидкий”.
Вперше згадується про Хорол у духовній Володимира Мономаха 1083р.
Місто було свідком кривавих сутичок слов'ян з кочівниками 1107, 1111, 1185, 1215 р.
Під час монголо-татарського нашестя Хорол, як і всі поселення Переяславщини, Київщини, було зруйновано. Після повалення іга землі Хорольщини 1362 року потрапили під владу Великого князівства Литовського.
Відродження Хоролу починається з кінця 16 століття.
Після укладення Люблінської унії 1569 року хорольські землі перейшли до складу Речі Посполитої.
По інвентарю1647 року порівняно великим поселенням цієї пори позначається м. Хорол- 1279 господарств.
Позначено місто вперше на карті французького інженера Г.Боплана поряд з іншими великими поселеннями Лівобережжя першої половини 16 століття.
З 1648 року Хорол - сотенне містечко Миргородського полку і залишалося у цьому статусі аж до ліквідації гетьманства у 1764 р.
Хорольська сотня Миргородського полку брала участь у боях 1648-1654р. у війську Богдана Хмельницького під Корсунем, Зборовом, Львовом , Замостям, Пилявцями, Зборовом, Берестечком,
У 1709 році Хорольська сотня Миргородського полку брала участь у Полтавській битві на боці московського царя Петра.
Після ліквідації козацького устрою в Україні по Указу Катерини 2 від 16 вересня 1781 року з 9 січня 1782 року відкрито Київське намісництво у складі 18 повітів. Хорол стає повітовим містом відкритого Хорольського повіту
Герб пожалуваний в 1782 року від її імператорської величності місту на червоному полі стріла і шабля перехрещені вниз гострими кінцями .
1802 році Хорол увійшов до новоствореної Полтавської губернії і залишився повітовим містом.У 1802 році його площа дорівнювала 442 десятинам.жителів у ньому було 3583 жителів.
На опорному плані Хорола 1805 року позначено розташування фортеці на місці при впаданні р. Лагодинка в ріку Хорол. Площа фортеці 25 га.
Воєнні дії 1812 року на Хорольщині не велися. Лише І.П.Котляревським формувався 5-й козачий полк.
Напередодні реформи 1861 року за статистичними даними 1855 року в Хоролі жило 294 дворян серед них 137 потомственних..
Серед знаменитих людей у Хоролі народився Микола Андрійович Цертелєв Церетелі - відомий український та російський етнограф і фолькльорист.
Широко відоме в Україні ім”я Левка Івановича Боровиковського 1806-1889р. поета, байкаря, фольклориста, етнографа. Він народився в селі Мелюшки, де і похований. Навчався в м.Хоролі і проживав тут певний час на схилі літ.
Хорольську землю відвідували у свій час великий російський поет О.С.Пушкін, а також великий український поет Т.Г.Шевченко.
У період революції 1905-1907 років у Хоролі відбувалися мітинги і демонстрації.
У 1916-1917 роках у Хоролі був розквартирований 8-ий уральський козачий полк. У ньому служив лікарем Володимир Павлович Бірюков, який був організатором Хорольського народного наукового музею у 1917 році.
Вже в перших числах квітня 1917 року у Хоролі виникла Рада робітничих депутатів.
У середині серпня 1920 року Хорол і 18 його волостей увійшли до складу новоствореної Кременчуцької губернії, яка наприкінці 1922 року була розформована.
У розгортанні всеосяжної сталінської колективізації значну роль відіграв з”їзд рад хорольщини, що відбувся у квітні 1929 року.
Значну роль у підготовці мсеханізаторських кадрів відіграв сільськогосподарський технікум, у якому на початку 1930 року налічувалося до 500 учнів переважно із села.
У 1932-1933 роках на Україні, в тому числі і на Хорольщині був штучно створений небувалий голод.. Особливо загрозливих розмірів голод набув навесні та на початку літа 1933 року. Даних про кількість померлих від голодомору 1932-33 років по Хоролу немає. Лише силами ентузіастів вдалося зібрати розрізнені дані по місту та по деяких селах Хорольщини.
Всередині 30-х років сталінські репресії зачепили багатьох людей, як мешканців Хорола, так і вихідців із нашого краю
Значною подією для міста було створення у грудні 1939 року механічного заводу, який повинен був виготовляти запасні частини для обладнання текстильної промисловості.
З 22 вересня 1937 року Хорол знову увійшов до новоствореної Полтавської області.З цього року більше ніяких змін щодо приналежності Хоролу і району до інших областей чи утворень не було.
Хорол і район окуповано німецько-фашистьськими військами з 13 вересня 1941 року по 18-23 вересня 1943 року.
У жовтні 1941 року близько 460 жителів еврейської національності: старих, жінок і дітей фашисти розстріляли за містом.
У Хоролі на територіЇ цегельного заводу, елеватора і нафтобази у вересні 1941 року фашисти влаштували табір військовополонених «Хорольська яма». Там були особливо тяжкі умови утримання в”знів . Тільки з 22 вересня 1941 року по 1 травня 1942 року по німецькій статистиці в таборі загинуло 37 650 чоловік.
Точних даних про кількість загиблих у Хорольській ямі немає, але вважається, що близько 91 тисячі.
Хорол визволено за офіційними даними 19 вересня 1943 року 3-м гвардійським механізованим корпусом Воронежзького фронту.
За подвиги на фронтах Великої Вітчизняної війни 5 жителів Хорольщини удостоєні звання Героя Радянського Союзу, серед них мешканець Хорола Леуцький Микола Панасович, іменем якого названа одна із вулиць міста. Два жителі Хорольщини стали повними кавалерами ордена Слави.
З 1965 року відбулися нові зміни адміністративно-територіального поділу і Хорол знову став районним центром в нинішніх межах.
У 60- 80- ті роки велася широка розбудова міста.
1967 року було створено міжколгоспну шляхову будівельну організацію, яка мала зздійснювати будівництво і ремонт шляхів.
На середину 1968 року було здано в експлуатацію триповерховий будинок зв»язку.
З 30 червня 1972 року став випускати першу продукцію молококонсервний комбінат дитячих продуктів. В 1977 році до міста Хорола проклали газопровід, почалася газифікація житлових будинків.
22 сепня 1981 року у місті відкрили новий гастроном у новозбудованому 5-ти поверховому будинку.
1982 року здано в експлуатацію приміщення міської середньої школи №2 по вул.Леніна на 1176 учнівських міст.
1983 року хорольці урочисто відзначили 900-річчя міста.
З 26 квітня 1986 року багато хорольців брали участь у ліквідації аварії на Чорнобильській атомній станції.
На кінець 80-х років у Хоролі була найбільш розвинена харчова індустрія. На Полтавщині широковідомі підприємства: молоконсервний комбінат дитячих продуктів, завод продтоварів «Нектар», плодоовочеконсервний завод, механічна пекарня.
У 1990 році у дубовому гаю завершено будівництво меморіалу “Хорольська яма”.
У 2009 році Указом президента україни№ 1041 від 11.12.2009 року створено Хорольський ботанічний сад, що розміщений в межах міста Хорол і має площу 18 га. Хорольський ботанічний сад – це об'єкт природно-заповідного фонду України загальнодержавного значення, який відноситься до групи зелених насаджень спеціального призначення із статусом науково-дослідної установи.
Хорольці підтримали Акт проголошення незалежності України на Всеукраїнському референдумі 1 грудня 1991 року. На початку 90-х років збудовано кілька багатоповерхових житлових будинків, проведено реконструкцію механічного заводу, розпочато реконструкцію молококонсервного комбінату.
Незважаючи на економічні труднощі добре працюють ВАТ «Хорольський механічний завод», ВАТ «Хорольський молочно-консервний комбінат дитячих продуктів», ВАТ «Хорольська механічна пекарня”, та інші підприємства.
У місті в середині 90-х років збудовано Бюро працевлаштування населення.
У даний час місто продовжує розвиватися, оновлюватися. Турбота про економіку, культуру, спорт, освіту, охорону здоров'я і красу міста завжди у пошані хорольців.
Історична довідка про родину Шульгиних з Хорольщини та їх роль у становленні української державності
Уродженкою Хорольського району є Любов Шульгина (у дівоцтві – Устимович). Саме з Хорольським повітом пов’язане життя славетної родини Шульгиних – на жаль, незаслужено забутої на Полтавщині.Майбутня просвітителька і патріотка, мама Героя Крут народилася 1 (13) березня 1865 року в с. Бурбине Хорольського повіту у сім’ї Миколи Устимовича – нащадка гетьманів Павла Полуботка і Данила апостола.
Цікаво, що існує легенда, начебто, у родині Шульгіних зберігалася вишита сорочка гетьмана Павла Полуботка. Любов Устимович закінчила Вищі Жіночі Курси, учителювала на Полтавщині. Влаштувала у селі Софине під Хоролом просвітницькі уроки для селян, розповідаючи про українських письменників, передусім Тараса Шевченка. Усередині 80-х років виходить заміж. Яків Михайлович Шульгин – історик, українофіл, автор численних історичних праць, серед яких «Павло Полуботок, полковник Чернігівський» (1890). Учень Антоновича та Драгоманова, належав до Старої Київської Громади, яка видавала нелегальний український журнал «Громада» у Женеві. На потреби журналу Яків пожертвував 12 тисяч рублів – усю грошову спадщину, отриману від матері. Тож Михайло Драгоманов називав його «євангельським хлопцем».
Подружжя мало трьох синів і дочку Надію. Старший син Олександр народився в 1889 році у селі Софине неподалік Хоролу. Шульгин Олександр Якович (30 липня 1889, с. Софине, Хорольський повіт, Полтавська губернія, Російська імперія – 4 березня1960, Париж, Франція) – український політичний, громадський, культурний і науковий діяч. Член ТУП, а потім УПСФ, дійсний член НТШ.
У 1917 році – член Центральної Ради, генеральний секретар міжнаціональних справ. У 1918 році – посол УНР в Болгарії. Член делегації України на мирній конференції в Парижі. З 1920-х років – в еміграції. Брав участь у емігрантських урядах УНР. Професор УВУ в Празі. Батько журналіста Ростислава Шульгина. Походив з козацького старшинського роду, споріднений з Полуботками, Скоропадськими, Самойловичами, Апостолами; син Якова Шульгина. Викладав історію й філософію у Петербурзькому університеті (1908-1915), згодом асистент у ньому (1915-1917). Там почав свою громадсько-політичну діяльність, активний у Петербурзькій Громаді ТУП, пізніше у демократично-радикальній партії, яку у 1917 році перейменовано на Українську Партію Соціалістів Федералістів, член її центрального комітету.
У Петрограді з ініціативи Української Національної Ради Шульгин був делегатом до Ради робітничих і солдатських депутатів. З початком березневої революції Шульгин повернувся до Києва, став членом Української Центральної Ради, згодом і малої Ради, з липня 1917 року до 30 січня 1918 року генеральним секретарем міжнаціональних (пізніше міжнародних) справ, був співавтором Статуту Вищого Управління України, співорганізатором З’їзду народів Росії у Києві (вересень 1917 р.). За його керівництва закордонною політикою Франція й Англія визнала de facto УНР членом української делегації на Мирову Конференцію в Парижі, згодом (у 1920 році) голова української делегації на першій асамблеї Ліги Націй у Женеві; з 1921 року очолював Надзвичайну дипломатичну місію УНР у Парижі. На цих постах Шульгин боронив українські інтереси перед різними міжнародними організаціями, особливо з ініціативи Міжнародної Унії для Ліги Націй, головою якої він був. У 1933-1938 роках виступив проти більшовицького терору в УССР, примусової праці, голоду в Україні; Шульгин домагався від установи біженців при Лізі Націй визнання української національності. У 1923-1927 роках жив у Празі, де був професором УВУ і українського Високого Педагогічного Інституту імені М.Драгоманова, у яких викладав загальну історію й філософію історії. Тут разом з однодумцями відновив радикально-демократичну партію, ставши головою її празького комітету. В 1926 році був призначений міністром закордонних справ УНР у вигнанні й керував її зовнішньою політикою 1926-1936, 1939-1940 (тоді ж очолював уряд УНР у вигнанні) і 1945-1946.
У Парижі Шульгин з 1927 року брав активну участь у житті української еміграції: 1929-1939 – голова Головної Еміграції Ради, редактор ревю «Прометей», співредактор тижневика «Тризуб» (у 1940 році – редактор), співзасновник Комітету дружби народів Кавказу, Туркестану та України. Під час німецької окупації був заарештований (1940-1941). Після 1945 віддався науковій праці: засновник і довголітній голова Українського Академічного Товариства у Парижі (1946-1960), ініціатор і віце-президент міжнародної вільної академії в Парижі (1952-1960), що об’єднувала учених у вигнанні. Одночасно Шульгин був представником українців у Міжнародній організації біженців (ІРО, 1948-1952 роки) і співробітник французької організації для охорони біженців і бездержавних при Міністерстві закордонних справ (1952-1960 роки).
Автор розвідок з історії української державності 1917-1918 років і діяльності уряду УНР у вигнанні:»Політика» (1918 рік), «L’Ukraine, la Russie et les puissances de l’Entente» (1918 рік), «Les promlemes de l’Ukraine» (1919 рік), «L’Ukraine et le cauchemar rouge: les massacres en Ukraine» (1927 рік), «Державність чи Гайдамаччина» (1931 рік), «Без території. Ідеологія та чин Уряду УНР на чужині» (1934 рік), «L’Ukraine contre Moscou, 1917» (1935 рік), соціологічні і історіософічні праці: «Нариси з нової історії Європи» (1925 рік), «Les origins de l’esprit national moderneet J.-J. Rousseau» (1938 рік), «L’histoire et la vie. Les lois, le hazard, la volonte humaine» (1957 рік). Статті в «УЗЕ» і «ЕУ» (доба Центральної Ради, доба Гетьманщини), у наукових збірках, журналах, особливо у паризькому «Тризубі», «Promethеe» (1916-1938 роки), «La Revue de Promethеe» (1938-1940 роки), «Українській літературній газеті» (1956-1960 роки) та ін.. Помер у Парижі, похований у Сарселі.
Молодший син Микола (1896 р.н.) – радник місії УНР у Парижі.
У Софиному Хорольського повіту Полтавщини іноді бував і їх рідний брат, який народився у Єлисаветграді (нині Кропивницький) – Володимир: студент фізико-математичного факультету Київського університету, фундатор (1913 рік) й голова Київської Української студентської Громади. Нащадок українських гетьманів Володимир Шульгин опинився серед добровольців, що захищали УНР сто років тому. Поліг смертю хоробрих під Крутами. Видатний український драматург Людмила Старицька-Черняхівська у газеті «Нова Рада» так відгукнулася про смерть Героя: «Чи є хто з українців в Києві, хто б не знав Володю Шульгина? Його ніхто не знав Володимиром Яковичем, не зважаючи на те, що він вже кінчив університет, так хотілося кожному сказати щось тепле, ласкаве цій всім дорогій, всім любій, всім рідній людині. Одколи скінчив гімназію, він став душею молоді і теплим зв’язком між нею і старшим поколінням, бо він був увесь – любов до України. Палкий організатор, палкий промовець, теплий заступник всіх тих, що постраждали за Україну, любий, дорогий, незабутній Володя Шульгин. Він згромаджував, єднав молодь і разом з тим всією своєю істотою збуджував в людей старшого віку віру в долю України».
