Коли земля вбирається у найкращі шати весни, а сади тонуть в опалому білосніжному цвіті й теплий травневий вітер приносить запах нового життя, Хорольську громаду пронизала страшна звістка, від якої стискається серце і холоне душа. Безжальна війна, яка щодня випробовує Україну на міцність, забрала ще одного вірного сина своєї землі, мужнього Захисника – Героя Сергія Андрійовича Шевченка.

У п’ятницю, 29 травня 2026 року, на площі скорботи біля підніжжя монументу Тарасові Шевченкові Хорольське земляцтво попрощалося зі старшим солдатом, оператором групи спеціального призначення роти спеціального призначення загону спеціальних операцій 8 окремого полку спеціального призначення ім. Князя Ізяслава Мстиславича Сил спеціальних операцій Збройних Сил України. Люди зустріли домовину з убитим солдатом навколішки живим коридором пошани, устеляючи живими квітами його останню земну дорогу в безсмертя.

Жалобна промова звучала від секретаря міської ради Юлії Бойко. Заупокійне богослужіння на площі та чин поховання на Алеї Слави центрального міського кладовища звершив представник духовенства Полтавської єпархії Православної Церкви України, священнослужитель Петро-Павлівського храму м.Хорол та Свято-Вознесенського храму в с.Клепачі, митрофорний протоієрей благочинний – отець Іван Сушінець. Ведучі жалобного заходу – представниці відділу культури, туризму та охорони культурної спадщини Хорольської міської ради Оксана Левіна та Ірина Редька – словами, сповненими болю й тихої скорботи, провели присутніх дорогою життя Героя Сергія. Дорогою, що починалася у мирних днях, зігрітих мріями, надіями та любов’ю до життя, а згодом пролягла крізь суворі випробування війни, крізь дим і вогонь боротьби за Україну. Проникливі слова торкалися найпотаємніших струн душі, а навкруги панувала тиша, крізь яку болісно відчувалося одне: Україна знову втратила свого найкращого сина.

Історія Сергія – це історія незламної любові до Батьківщини, яка тепер навіки закарбована не лише у пам’яті рідних і громади, а й у серці всієї України. Сергій Шевченко народився далеко від України – у холодному селищі Відяєво Кольського району Мурманської області рф. Та навіть там, серед суворих північних вітрів, у його серці від самого дитинства жила невидима нитка, що тягнулася до рідної української землі. Він зростав у шляхетній родині інтелігентів: батько-військовий виховав у синові твердість характеру, дисципліну й відповідальність, а мама-вчителька прищепила любов до знань, людяність і щирість. Саме від них Сергій успадкував ті високі моральні принципи, які згодом стали основою його життєвого шляху.

У 1990 році родина повернулася в Україну, до Хорола – рідного міста батьків, яке стало для Сергія справжнім домом, місцем сили, спогадів і мрій. Тут минули його дитинство і юність. Атестат про повну загальну середню освіту він здобув у 2006 році. У стінах гімназії формувався світлий, розумний і надзвичайно скромний юнак, якого вчителі та друзі пам’ятають щирим, сумлінним і доброзичливим. Він вирізнявся не лише здібностями, а й внутрішньою культурою, глибиною думки та великою повагою до людей.

Сергій надзвичайно любив життя. Любив рух, командний дух, азарт боротьби й перемоги. Футбол був його пристрастю і частиною душі. Вболівальники пам’ятають його як яскравого гравця команди «Мрія», з якою у 2012 році він виборов звання чемпіона Хорольщини з футболу. Він грав у складі різних команд, залишаючи по собі повагу, дружбу й щиру людську теплоту.

Його шлях у науці був яскравим і впевненим. Після закінчення Полтавського технікуму харчових технологій, у 2009 році, Сергій продовжив навчання у Київському національному університеті харчових технологій. У 2013 році захистив диплом спеціаліста за напрямком підготовки «Автоматизація та комп’ютерно-інтегровані технології», здобувши кваліфікацію інженера з автоматизації та комп’ютерно-інтегрованих технологій. Там його талант розкрився сповна: блискучий розум, цілеспрямованість, працьовитість і наполегливість зробили його найкращим студентом факультету. Його ім’я з гордістю згадувала університетська газета, а попереду відкривалося велике майбутнє.

З 2014 року Сергій працював у Києві, де впевнено будував професійну кар’єру. Він став успішним ІТ-програмістом, розвивав власну справу, творив сучасну цифрову Україну, сповнену перспектив і нових можливостей. Здавалося, доля простелила перед ним дорогу до успіху, стабільності й щасливого життя. Але коли на українську землю прийшла війна, він не зміг залишитися осторонь.

17 червня 2025 року він був призваний по загальній мобілізації першим відділом Лубенського РТЦК та СП. Відтоді його життя назавжди змінилося. Сергій пройшов важкий військовий вишкіл, навчався у Бердичеві в Житомирській області, переймав бойовий досвід у Литві за суворими стандартами НАТО, де був відзначений як один із найкращих випускників навчального центру. Його цілеспрямованість, витримка та інтелект викликали повагу побратимів і командирів.

Перше бойове хрещення він прийняв на Харківщині, у селі Барвінкове. Потім було нове навчання у Польщі й знову фронт. У складі групи спеціального призначення Сергій брав безпосередню участь у найзапекліших боях на Лиманському та Сіверському напрямках. Там, серед вибухів і смерті, він залишався незламним – професійним, мужнім, відданим військовій присязі та Україні. За зразкову службу був нагороджений пам’ятним Коїном ССО, а за участь в бойових діях – нагрудним знаком «Ветеран війни». З березня цього року Сергій тримав оборону на одному з найпекельніших напрямків фронту — у Краматорському районі Донецької області. Там, де земля здригається від безперервних атак ворожих засобів повітряного й наземного ураження, а кожен день перетворюється на межу між життям і смертю, він до останнього подиху залишався вірним Військовому обов’язку.

24 травня 2026 року його життєва свічка згасла…

Згасла надто рано. Болісно. Несправедливо.

Важко знайти слова, здатні втамувати біль цієї непоправної втрати. Неможливо змиритися з тим, що обірвалося життя людини, у якої попереду було ще стільки нездійснених задумів, стільки тепла для близьких і рідних. Війна безжально вириває найкращих… Тих, хто міг би творити майбутнє держави, але став її безсмертним оберегом.

Уся Хорольська громада схиляє голови у глибокій скорботі та висловлює найщиріші співчуття великій і люблячій родині Героя: мамі – Любові Іванівні Шевченко, батькові – Андрію Степановичу Шевченку, братові – Володимиру Андрійовичу Шевченку (проходить військову службу в ЗСУ, боронячи Україну), невістці – Яні Олександрівні Шевченко, маленькій племінниці Поліні, бабусі – Зінаїді Трохимівні Сурмач, тіткам – Валентині Іванівні Решті, Наталії Іванівні Клименко, Надії Миколаївні Черкун та їхнім родинам, хресним батькам – Григорію Борисовичу Решті та Ларисі Павлівні Сидоренко, усім рідним, близьким, вірним друзям, однокласникам, колегам та бойовим побратимам, які втратили надійне плече.

Україна втратила одного зі своїх найкращих синів – світлого, розумного, мужнього чоловіка, який міг ще так багато зробити для життя, але віддав його заради майбутнього свого народу. Його серце перестало битися, та його ім’я навіки закарбоване у пам’яті Хорольської громади, у вдячності українського народу й у вічності Героїв, які тримають небо над Україною навіть після смерті.

Подвиг новітнього Героя Шевченка Сергія Андрійовича назавжди закарбується в палаючій пам’яті Хорольської громади, у вдячних серцях українців і в живій, болісній історії України. Його ім’я не зітреться часом і не згасне в тиші років — воно житиме у кожному подиху свободи, у кожній хвилині нашого мирного завтра, вистражданого ціною його життя. Він став частиною вічності, що тримає Україну на своїх плечах. Слава Герою! Назавжди з честю!

Автор і фото: Ірина ГРИГОРАШ