В різних географічних довідниках позаминулого століття значиться, що «город Хорол стоит на реке Хорол». Тобто, ще 200 років тому річка Хорол протікала попід самим містом. Про це свідчить топонім, що залишився до цього часу, – вулиця Берегова. Але колись давно річка відійшла від міста  і тепер протікає через село Вишняки. Ще в дитинстві я почула від свого тата переказ, що річку від міста відвів вишняківський поміщик. Це був переказ легенди, яка виникла у Вишняках і передавалася із покоління в покоління.

На початку  двадцятого сторіччя з друку вийшла книга «Вишняки», яку написав  український радянський письменник Кузьміч Володимир Савич. У цій книзі Володимир Кузьміч мав за мету показати переваги радянської системи і радянської ідеології перед капіталістичною імперською системою Росії на прикладі життя мешканців села Вишняки, що розташоване біля міста Хоролу Полтавської області.

Невелику частину роману займає «історична довідка» про поміщиків села. Інформацію для довідки письменник взяв із «Малоросійського родословника» В. Л. Модзалевського, де були наведені родоводи та матеріали із послужних списків вишняківських поміщиків Оболонських  та Родзянок. У цій довідці В. Кузьміч, як людина творча, дозволив собі цілий ряд хронологічних помилок, перекручування фактів, а також фантазій, назвавши ці літературні вправи у своїй передмові «правдивыми, исторически неопровержимыми».Одна з історій села, викладена письменником, -  «о помещике Пламенце, укравшем речку Хорол у города Хорола». Коли у хорольській районній газеті «Вісті Хорольщини» у 1991-1992 рр. були надруковані окремі розділи роману «Вишняки», історія з «крадівництвом річки у міста» ожила. Нею зацікавився полтавський журналіст  Валентин Іванович Посухов. Він розмістив її у своїй збірці «Сім трав біля семи криниць: пригорща полтавських легенд» (Полтава, 2003 р.) під назвою «І пересунули річку». Переважна більшість читачів газети повірила В. Кузьмічу і до цього часу вважає, що нібито він  написав художній твір на основі реальних подій. Історія  про те, як поміщик Пламенець украв річку у міста, подається навіть у статті «Вишняківський маєток» у Вікіпедії, її переповідають туристам, що приїздять у Вишняки, вона записана навіть в історії вишняківського спиртзаводу.

Наведемо фрагмент легенди із романа Володимира Кузьміча «Вишняки», який був надрукований у 1936 році в журналі «Красная новь», № 6 :

... «Да! Поднял руку Пламенец на реку Хорол и в один день согнал весь народ из всех деревень, близких и  далеких. Поднялся рев от скотины крестьянской – от быков, коней, жеребцов, поднялся стон, какого не было  ни на одной из четырех хорольских ярмарок.

Проснулись хорольчане и, выйдя во двор, услыхали далекое   ржание и мычание; вышли хорольчане на свои крутые берега и увидали шествие какой-то орды.

Шестьсот подвод с крепостными мужиками и  девками ехали из Вишняков в город Хорол. Невообразимая пыль стояла над всем непонятным походом, который тянулся за паном Пламенцом  торжествующе выглядывающим из своей кареты. Сидел в карете рядом с паном неведомый никому техник-мелиоратор, вызванный из Харькова, и что-то говорил пану. Ожидали хорольчане, что полчище двинется в их город, но панская карета свернула вправо и поехала понад берегом Хорола, далеко по крутому изгибу реки. Бросились любопытные вдогонку – узнать, зачем помещик выгнал в один день столько народу, но никто из крепостных не сказал ничего, ибо Пламенец строго держал тайну.

Но скоро все открылось. В пяти верстах (1 верста = 1,0668 км, - авт..) от Хорола вверх по течению реки остановилась текучая орда и, расположившись табором, розбилась на артели. Техник,  уже тайно  изучивший течение Хорола, дал приказ, и вот сотни людей принялись скапывать на крутизне правого берега реки огромные косогоры песка и возить к речке.

Ссыпав песок в воду, крепостные снова ехали к кручам и нагружались. На глазах изумленных хорольчан пошла в реку широкая полоса желтого свежего песка, огромная,  как крепостной вал против турецких или татарских набегов….

…Так, по прошествии двух недель тяжелой работы, встал на реке двухверстный вал. А когда уехали пыльные орды подвод, изменила река Хорол  свое течение и, выбежав из-за кручи, где раньше был поворот к городу Хоролу, наткнулась на песчаный вал и покатила свои воды на плавни помещика Пламенца, к панскому косогору, где стоял дворец.

Ударившись о возвышенность, река обтекала господский двор, совершила второй поворот к городу Хоролу  и,  как опрокинутая буква «с», вернулась в прежнее русло, отойдя у западной части города почти на километр….».

Але вишняківські та хорольські читачі роману не знали, що є ще одна версія цієї легенди. В «Літературному журналі» за 1939 рік роман «Вишняки» друкувався вже на українській мові і річку у Хорола украв не Пламенець, а перший вишняківський поміщик Дем’ян Васильович Оболонський.

Фрагмент роману «Вишняки». «Літературний журнал», 1939 р., № 2,  с.10.

Звичайно, можна було б розібрати цю легенду, як кажуть, «по кісточках» і звернути увагу читачів на цілий ряд нісенітниць в тексті, але на то вона і легенда, адже відомо, що легенда - це вигадана чи прикрашена розповідь.

Природно, що з’явилося бажання дослідити, чи є раціональне зерно у історії про крадівництво річки. Метою дослідження стало перевірити, чи насправді вишняківський поміщик змінив русло р. Хоролу і відвів її  від міста. Перше дослідження було проведено ще у грудні 2014 року. Про нього можна почитати в Інтернеті за посиланням:

Історико-краєзнавчий нарис. Слідами легенди :: horol.com.ua

Хотілося б познайомити читачів з окремими фрагментами минулого дослідження  та доповнити його сьогоднішніми міркуваннями.

Дійсно, колись річка Хорол протікала попід самим містом. Про це свідчать чимало офіційних  історичних  документів та карти місцевості Хорольщини. Подивимося, що нам розкажуть карти за різні періоди історії річки.

Перш за все, розглянемо план Хоролу, який надрукований в «Географічних описах Києва  та Київського намісництва 1775-1786 рр.».

Карта № 1. План м. Хоролу, 1786 р.

тНа плані Хоролу (карта № 1) ми бачимо місто Хорол, село Вишняки і водну мережу річки Хорол між цими населеними пунктами. Річка Хорол, прямуючи від Миргорода через села Бутівці, Попівку вже за Малою Попівкою повертає на захід і, майже підходячи до Вишняків, розгалужується на два рукави. Один рукав (південний) протікає попід селом Вишняки, огинає його і далі прямує на південь. Східніше села ми бачимо ліву притоку цього рукава , яка відокремлює Вишняки від майбутнього хутора Зарудки, і колись відому як річка Березівка. Розташування вишняківської поміщицької садиби вказано великою крапкою.

Другий рукав Хоролу (північний) прямує до східної околиці міста Хоролу, повертає на захід, протікаючи попід південними крутими схилами міста, і далі, меандруючи по заплаві, повертає на південь і з’єднується з південним рукавом річки Хорол західніше Вишняків. Напрям течії на карті вказано стрілками. На плані також показано праву притоку Хоролу – річку Лагодинку, яка розділяє місто на дві частини.

«Географічні описи Київського намісництва» були складені приблизно в той самий проміжок часу, коли у Вишняках господарював поміщик Родіон Пломенац зі своєю дружиною Надією Дем’янівною (уродженою Оболонською).

Хто такий Родіон Пломенац, якого вишняківці називали і ми будемо називати Пламенцем, і звідкіля він узявся у селі?

У 1751 р. австрійський полковник Хорват, який командував гарнізоном «граничарів» (прикордонників, що охороняли австро-угорські кордони від турків), звернувся через російське консульство до імператриці Росії Ялосовети Петрівни з проханням дати дозвіл на переселення православних сербів-граничарів на землі російської імперії, щоб уникнути утисків з боку католиків у своїй країні. Імператриця дозволила і надала їм землі в Україні, на правобережжі Дніпра (територія нинішньої Кіровоградської  обл..). Тут були утворені дві воєнізовані колонії сербів : Нова Сербія і Славяносербія.

Переселення сербських граничарів у Росію у 1751 році.

З переселенцями прибув до Росії і Родіон Степанович Пламенац, чотирнадцятирічний хлопець (1737 р. нар.) і  майбутній вишняківський поміщик.

В нових колоніях під командою Хорвата (вже генерала) були сформовані піхотний та гусарський полки для охорони південних кордонів Росії від набігів татар і запорожців.

Родіон Пламенац багато років служив у сербському  гусарському полку. Приймав участь у різних війнах. Дослужився до звання полковника.

Так міг виглядати Пламенець Р.С.

Переселився у Гадяч. Там, у Гадячі, він і познайомився із своєю майбутньою дружиною – Надією Дем’янівною Оболонською, яка мала маєтності у Гадячському повіті. Коли вирішив на ній одружитися, - вийшов у відставку. З часом отримав звання бригадира. (Бригадир – чин вищий за полковника і нижчий за генерал-майора, - авт..).

Тепер декілька слів про Надію Дем’янівну Оболонську.

Вона із роду Оболонських, - колишніх володільців села Вишняки. Це село, а також село Горошин, за службові та воєнні заслуги імператриця Ялосовета Петрівна у 1744 році подарувала генеральному бунчужному  Дем’яну Васильовичу Оболонському. Потім Вишняки перейшли до його сина Дем’яна Дем’яновича Оболонського. А вже у 1780 році   маєтність у Вишняках Дем’ян Дем’янович відписав своїй сестрі Надії Дем’янівні, яка, між іншим, була хрещеницею імператриці Ялосовети Петрівни, що підвищувало її статус, як майбутньої  нареченої. А через два роки, у 1782 р., Надія Оболонська вийшла заміж за Родіона Степановича Пламенця. У 1782 році Родіон Пламенець прибуває у село Вишняки. На той час йому було 45 років, а Надії – 38 років.

Ось один із фрагментів роману, де Володимир Кузьміч описує появу  Родіона Пламенця у Вишняках:

«Коли Роман (головний герой роману, - авт..) повернувся до резиденції Оболонських, він застав у гостинній високого старика років шестидесяти, в мундирі петровського бригадира. Це був утікач серб, ловець щастя в чужій країні, невідомий авантюрист, що потрапив при Петрі ІІІ в гадяцькі полковники – Радивон Степанович Пламенац. Від кожного руху його пудра трусилася з куафюра і там, де він проходжався, залишалася борошняна доріжка».

(Куафюр – це висока, багатоярусна жіноча зачіска, прикрашена дорогоцінностями, - авт..).

У своєму романі письменник розмалював поміщика Родіона Пламенця карикатурно і найчорнішими фарбами, як того і вимагали канони класової боротьби та радянської пропаганди. Писав, що ніби той був і непросипущим п’яницею, і деградованим нелюдом.

Відомо, що саме  Родіон Пламенець почав будувати у Вишняках садибний будинок. Автором проекту був знаменитий російський архітектор Микола Олександровичич Львов. Це саме той архітектор, за проектами якого збудовані  Різдвяна церква у Вергунах та Миколаївська церква у Диканьці.

Львов Микола Олександрович, архітектор Вишняківської садиби

Будинок розташували на північній околиці села, на підвищеному лівому березі південного рукава річки Хорол.

Садибний будинок Пламенців у Вишняках

Пізніше, навпроти садиби, Пламенцем була збудована і Троїцька церква (1794-1799 рр.). У 1799 р., проживши 62 роки, Родіон Степанович помер і був похований у новозбудованій церкві біля вівтаря (захоронення збереглося).

Троїцька церква, сучасне фото

Біля церкви до цього часу росте декілька лип, які були висаджені при будівництві церкви. Тобто, сьогодні їм більше 200 років.

Якщо Володимир Кузьміч, працюючи на радянську ідеологію, образ Пламенця спотворив, то хорольський статист Тимофій Бридун у своєму рукописі «Місто Хорол та його повіт» (рукопис із 1928 р. зберігається у м. Києві, в бібліотеці Національної Академії Наук України ім. В.І. Вернадського) зобразив поміщика інакше:

«Народні перекази говорять, що при Пламенцю людям було вільно, гарно жити, пан не притісняв своїх підданих, а навпаки, різними засобами піклувався за них. Допомагав своїм людім під час неврожаїв і других людських бідувань».

Оцінюючи естетичні уподобання  Родіона Пламенця, слід відмітити, що обидві будівлі: і садибний будинок, і Троїцька церква, збудовані ним, за радянських часів увійшли до реєстру пам’яток історії та культури державного значення і повинні охоронятися державою. За родиною Пламенців значиться побудова ще двох церков: Святодухівської у с. Розбишівка та Покровської у с. Лучки, -  обидві Гадячського повіту.

Аналізуючи план Хоролу за 1786 р., приходимо до висновку, що ні Родіон Степанович Пламенець, ні Дем’ян Васильович Оболонський не «піднімали руку» на річку Хорол і не змінювали її русло, як фантазує письменник Володимир Кузьміч, оскільки вона і так протікала попід їх маєтком.

То може річку Хорол вкрав у міста інший вишняківський поміщик, адже диму без вогню не буває?

Виявляється, є ще одна версія легенди про примусову зміну русла р. Хорол вишняківським поміщиком. Ця версія відома із згаданого вище рукопису хорольського статиста Тимофія Бридуна «Місто Хорол та його повіт», складеного на початку ХХ ст...Тимофій Бридун пише: 
  «Старожили говорять, що років 60 назад річка Хорол протікала біля самого міста даючи для мешканців велику послугу у всіх відношеннях. Тепер вона змінила свою течію, віддалившись від міста більш ніж на верству до села Вишняків. Не знаю, наскільки це певно, говорять, що річка змінила свою течію тому, що  вишняківський поміщик Родзянко прокопав великого рова, по котрому й пішов Хорол поміж самісіньким будинком Родзянка, чого він і намагався. Кажуть, що без дозволу міської управи було це зроблено, але настирливий поміщик нібито підкупив батьків міста і вони йому дали дозвіл на відведення річки».
  Розглянемо і цю версію легенди.

Оскільки у Пламенців дітей не було, маєтність у Вишняках, за духовним заповітом Надії Дем’янівни, повернулася у сім’ю Оболонських, до Володимира Олександровича, внучатого племінника, який у званні мічмана плавав у Балтійському морі. Після його смерті маєтність у Вишняках перейшла до його дочки  Марії Володимирівни. Марія Володимирівна Оболонська одружилася з Олександром  Михайловичем Родзянкою (1830 р. нар.), що був родом з села Ялосовецького Хорольського повіту. В якому році відбулася ця подія – невідомо, можливо, у 60-тих чи пізніше.

Хто такий був Олександр Михайлович Родзянко, про якого йде мова у другій версії легенди?

Із «Малоросійського родословника» В. Модзалевського, т.4., відомо,  що у 1880-1883 роках Родзянко був предводителем дворянства Хорольського повіту, а у  1883-1886 роках – був головою Хорольської повітової земської управи. Також є відомості, що О. М. Родзянка вибирався головою повітової земської управи і в 1890 році, і в 1894 році. Проживав із сім’єю у Вишняках. Щоб там не згадували про нього односельчани, але міська управа не мала впливу на територію Вишняків, тому і не могла давати ніяких дозволів на прокопування рову.

І потім, виникає питання, навіщо поміщику Родзянці було прокопувати рів біля свого будинку у Вишняках, оскільки південний рукав річки Хорол, як ми вже з’ясували ( карта № 1), і так протікав біля його будинку. Поміщик міг тільки розчищати замулене чи пересохле  річище біля своєї садиби, на що дозволу у повітової влади і не потрібно було брати. І це дійсно схоже на правду. Люди переказують, що біля будинку внизу, на річці, були влаштовані купальні, до яких спускалися сходи. Отже, підтримувати чистоту русла річки біля своєї садиби Родзянком було по-хазяйськи. Коли дочка поміщика, Ялосовета Олександрівна, одружилася з паном Котляревським, то отримала в придане від батька вишняківську садибу, горілчаний завод і 1200 десятин землі. А Олександр Родзянко  переселився у новий будинок у Хоролі, який знаходився в дуже гарному місці, з видом на річку Хорол і на село Вишняки (на території сучасної харчосмакової фабрики). Йому в місті належала також поштова кінна станція з великою кількістю коней, відома сьогодні хорольцям як «стара пошта». За його правління був вимощений  бруківкою поштовий шлях, що йшов на Полтаву, - від міста і далі, через село Вишняки.

Розглянувши другу версію легенди,  робимо висновок, що і Олександр Родзянко не «крав річку у міста». Так само, не крали річку і наступні володільці садиби, - поміщики Котляревські, оскільки річка Хорол (південний рукав)  і так протікала попід їх маєтком.

Чому ж все-таки річка Хорол відійшла від міста, якщо вишняківські поміщики її не відводили?

Аналізуючи карти нашої місцевості, можна побачити, що вже в другій половині ХІХ ст.. спостерігаються значні зміни в заплаві річки Хорол поміж містом та Вишняками. Водність зменшується, річка замулюється, окремі ділянки в жарке літо пересихають. Свідчення цих процесів ми знаходимо в нарисі «Хорол, який він тепер є» смотрителя хорольського  повітового училища і письменника Модеста Димського. Нарис був опублікований  в 1861 р. в С.Петербурзі в журналі «Основа». Ось що пише М. Димський про місто та річку Хорол: «Полугорье, на правому березі р.Хорола, де стоїть городъ, ділиться широким лежбищем течії Лагодівки на дві части: Покрівську і Городську…Хоролъ - річка тече въ Псел; по весні заливає всі луки; літом становиться озерами, а під городом – невеличкимъ лиманом.»

На плані міста за 1863 рік ми ще бачимо річку Хорол, що протікає попід городом. Але окремі її ділянки зображені тонкими лініями, що означає періодичне пересихання. Формується озеро Голубиха.

Карта № 2. План м. Хоролу 1863 р.

На военно-топографічній карті нашої місцевості, складеної видатним картографом Федором Шубертом у 1869-1891 роки, видно, що стан водної мережі у заплаві поміж містом Хоролом і Вишняками за 30 років, що минули, погіршується.

Карта № 3.

Фрагмент воєнно-топографічної карти Полтавської губернії, 1869-1891 рр..

На карті № 3 видно, що окремі, найбільш мілкі ділянки південного рукава річки Хоролу пересохли. Те ж саме можна сказати і про річку Березівку. Стало набагато гіршим становище північного рукава Хоролу. Майже все річище попід містом також пересохло. Саме в ці часи річка і «відійшла» від міста, нагадуючи сьогодні про своє минуле існування розлогими заростями очерету та заболоченнями. За рахунок порушення водотоку північний рукав сформував велике озеро, яке на карті № 3 позначене як озеро Хорольське. Між озером Хорольським та південним рукавом виникло три водних перешийка, за рахунок чого зберглася водність річки біля поміщицької садиби.

Що ж стало причиною масштабного пересихання річки попід містом і причиною зміни конфігурації водної мережі? Щоб дати відповідь на це запитання, розглянемо план нашого міста станом на 1803 р.

Карта № 4. План Хоролу, 1803 р.,

Ми бачимо, що річка Лагодинка (права притока р. Хоролу), яка протікає містом, загачена рядом ставків. Їх почали будувати ще у ХVIII ст.. На карті № 4 показано 5 ставків, хоча згодом було побудовано ще один ставок у Щовгенисі. На цій притоці могли бути ставки і за поза містом. Сьогодні їх на Лагодинці 8 : біля Ванжиної Долини, біля села Ставки, молоко консервного комбінату («БАМ») – 2 шт, Кирстянський, «Корчі» у Могильному, Петропавлівський, на учгоспі Міжрегіонального центру.

Ставок молококонсервного комбінату «БАМ».  Фото 2014 р.

І якщо у верхів’ях Лагодинки ставки потужні, займають велику площу і збирають величезний об’єм води, то на витоці річка перетворюється у невеличкий струмочок.

Витік Лагодинки. Фото 2020 р.

Стан Лагодинки між сусідніми ставками жахливий. За рахунок зменшення водопостачання  річка заболочується, заростає очеретом та болотяними рослинами. Така ж сама ситуація і з іншими притоками Хоролу в межах нашого району. Ставки були у ХІХ ст. і сьогодні є і на інших притоках р. Хорол в нашій ТГ :
  в Заярському яру (Хорол) – 4 ставки;
  на р. Глибокій – 5 ставків (Павлівка – 2 шт., Радьки, Глибока Долина,Муренькове);
  на р. Широкій – 9 ставків (Левко-Ромодан, Рибченки – 2 шт, Шишаки – 4 шт, Вергуни -2 шт );
  на р. Глухій – 4 ставки (біля с. Ромодан, Остапенки – 2 шт, Оріхівщина)
  на р. Єньківкі – 4 ставки (Андріївка, Козубівка, Вишневе);
  на р. Кутуржисі – 5 ставків (Куторжиха – 2 шт, Петракеївка – 3 шт.);

Всі ці притоки можна роздивитися на супутниковій гугл-карті. Вони у жахливому стані, оскільки люди скористалися ними по повній програмі.

У Вікіпедії про села Остапенки, Шишаки, Вергуни сказано, що по селу протікає пересихаючий струмок із загатою. Там вже забули і назву цих приток.

Будівництво ставків, починаючи ще з ХVIII ст.., на Лагодинці та інших притоках Хоролу, згаданих вище, призвело до поступового зменшення живлення річки Хоролу Це і стало головною причиною відмирання річки біля нашого міста.

Річка – це живий організм, - надзвичайно важлива екологічна система. Говорять: «річка ожила», «річка старіє», «річка вмирає» або «вмерла». Притоки, - це артерії, які живлять весь організм річки. Якщо артерії загатити тромбами (ставками), живлення зменшується або припиняється. Тоді організм річки починає «хворіти» і поступово «вмирає», що ми і спостерігаємо сьогодні. Те, що річка Хорол «відійшла» від міста за рахунок загачення ставками Лагодинки та інших приток, ми це вияснили, але чому вона пішла саме через Вишняки, чому  вона змінила напрям свого русла?

На карті Лубенської округи показані зміни  водної мережі у заплаві річки Хоролу між м. Хорол та селом Вишняки станом на 1927 рік.

Карта № 5. Карта лубенської округи 1927 р.

Звернемо увагу на те, що, згідно карти № 5, озеро Хорольське розділилося  на дві частини і місцями з’єдналося з південним рукавом річки водними перешийками. Шукаючи шлях для протікання, річка Хорол, слідуючи повздовж Малої Попівки і минаючи гуральню, спрямувала свої води в притоку Березівку і далі, неподалік села Хвощівки, влилася  в русло р. Хоролу. З цього моменту топонім Березівка зник. Річка Хорол знайшла собі новий шлях через с. Вишняки, залишивши біля міста свою старицю.

Подальші зміни водної мережі можна побачити на карті ген. штабу станом на 1987 р.

Карта № 6. Фрагмент карти ген. штабу, 1987 р.

На карті № 6 видно, що р. Хорол знайшла собі ще зручніший шлях. Біля села Мала Попівка вона зробила крутий поворот в сторону Вишняків, зрізавши меандровий вигин, і пішла напрямки болотом в русло колишньої притоки Березівка. Відомо багато випадків, коли річка самовільно змінює своє русло, прямуючи більш коротким і зручним шляхом, відходячи від так званої стариці. Колись і р. Хорол впадала у Дніпро, а потім змінила своє русло і тепер впадає у р. Псел.

Лагодинка теж знайшла собі новий шлях і, прямуючи залишками русел колишніх північного та південного рукавів, влилася в річку Хорол неподалік від спиртзаводу. За цей період хтось перейменував її в Рудку.

Найновіший стан водної мережі  біля Вишняків спостерігається на супутниковій карті місцевості. На ній можна побачити новосформоване русло річки Хорол, що протікає через Вишняки, а також покинуті стариці, що і далі продовжують замулюватися, заболочуватися, заростати і оживають навесні після танення снігів або у дощове літо, нагадуючи нам про свою історію життя.  

Карта № 7. Супутникова карта місцевості.

Підводячи підсумки наших досліджень, можна сказати, що історія про вишняківських поміщиків, які відвели річку Хорол від міста – це суцільна  вигадка, тобто легенда.

Однією з головних причин відходу річки Хорол від міста, на наш погляд, є послаблення її живлення від приток за рахунок загачення їх дамбами і спорудження ставків. А дозволи на будівництво ставків і дамб на притоках Хоролу в межах повіту (району) в свої часи надавала місцева влада, яка колективно і є відповідальною за те що сталося з нашою річкою.

14 березня кожного року (починаючи з 1997 р.) у всьому світі відзначається Міжнародний День боротьби проти гребель на річках з метою об'єднання зусиль людей всього світу в боротьбі за збереження річкових екосистем, адже греблі і дамби несуть пряму загрозу знищення наших річок, знищення ландшафтів і здорового довкілля.

Декілька років тому за ініціативи міськради було розчищено невелику ділянку річки Лагодинки (Рудки) неподалік від вул. Лагодинської. Результат не забарився. Річечка ожила, наповнилася водою, в ній завелася риба.

р. Лагодинка біля вул.. Лагодинської. Фото 2021 р.

Це ще раз доводить, що стан і життя наших річок в даний час – в руках людей. Люди можуть знищити річку, а можуть і повернути її до життя.

Примітка:

У Київському  Центральному Державному архіві-музеї літератури і мистецтва зберігається невеличка рецензія редактора романа «Вишняки»  Павла Ходченко - українського радянського письменника, члена спілки письменників СРСР з 1934 року:

«Висновки з приводу романа В.С. Кузьмича «Вишняки». Від 11 листопада 1937 року.
  а) Твір треба т. Кузьмичу ще раз перечитати порядком його соціалістичної чистки; …епітети підшукати кращі. Слова, що викликають у читача не ненависть до панів, а – благородство, потрібно повикреслювати або замінити на інші.
  б) взагалі скоротити все те, що малює п’янку народу (виходить, що народ бідний від того, що багато п’є, а де ж соціалістичне тло?), скоротити сцени з попом».
  Самовіддане служіння радянській ідеології не спасло Володимира Савича Кузьміча. Він був репресований і помер в казахстанському концтаборі у 1943 році.

Ольга КОЖЕВНІКОКА, краєзнавець.

Фотоматеріали до наукової публікації:  завантажити.