Повномасштабна війна щодня розтинає українську землю глибокими кривавими ранами, вириваючи з життя найкращих синів і дочок нашого народу. У чорному полум’ї війни згасають людські долі, а в серцях рідних назавжди оселяються невимовний біль, тривога й виснажливе чекання. Для багатьох родин час завмер у страшній невідомості – між крихкою надією на диво і пекучим страхом почути звістку, від якої холоне душа. Довгі місяці пошуків, молитв і безсонних ночей стали важким хрестом для тих, чиї рідні зникли безвісти, захищаючи Україну від жорстокого рашистського ворога.
У неділю, 24 травня 2026 року, родина Руслана Івановича Зозулі отримала офіційне сповіщення про загибель Захисника. Особу воїна вдалося встановити за результатами ДНК-експертизи. Понад дев’ять місяців болісної невідомості й виснажливого чекання обірвалися страшною звісткою, яка навіки закарбувала гіркий біль утрати у серцях рідних, побратимів і всієї Хорольської громади.
Траурна церемонія прощання із старшим сержантом, старшим кулеметником 1 відділення 3 взводу оперативного призначення 1 роти оперативного призначення (на бронетранспортерах) батальйону оперативного призначення 18 Слов’янської бригади у складі 2 корпусу Національної Гвардії України «Хартія» Русланом Івановичем Зозулею відбулася у вівторок, 2 червня 2026 року, на площі скорботи біля погруддя Великому Кобзареві – національному генієві й пророкові українського народу – у місті Хоролі. Саме там, під тихий шепіт молитви й тремтіння скорботних сердець, громада схилила голови перед світлою пам’яттю свого Захисника. Останню земну дорогу воїн знайшов на кладовищі в селі Бовбасівка Вишняківського старостату, де рідна земля прийняла свого мужнього сина.
Зі щемними словами співчуття й глибокої вдячності до присутніх звернулися секретар міської ради Юлія Бойко та староста Яна Карманська. Кожне слово, сказане того дня, бриніло невимовним болем втрати й світлою шаною до подвигу українського воїна, який віддав життя за свободу рідної держави. Заупокійне богослужіння за новопреставленим воїном Русланом на площі, біля батьківської оселі та чин поховання на кладовищі провели представники духовенства: священнослужитель Полтавської єпархії Православної Церкви України, Петро-Павлівського храму в м.Хорол та Свято-Вознесенського храму в с.Клепачі, митрофорний протоієрей-благочинний – отець Іван Сушінець, а також військовий капелан НГУ. Їхні молитви та патріотичні проповіді, сповнені духовного світла й тихої печалі, линули над Хорольською громадою, мов останнє благословення Воїнові.
Ведучі жалобного заходу – представниці відділу культури, туризму та охорони культурної спадщини Хорольської міської ради Оксана Левіна та Ольга Бондаренко проникливими словами, пройнятими глибоким сумом і щирою шаною, провели присутніх священними дорогами долі мужнього Воїна-оборонця, чий подвиг навіки залишиться у пам’яті вдячної громади та всієї України.
Зозуля Руслан Іванович народився 17 вересня 1979 року в селищі Нова Водолага на Харківщині. Та справжнім духовним корінням його життя стало мальовниче село Бовбасівка, куди у 1981 році він переїхав разом із батьками, сестрою та братом на постійне проживання – на землю своїх пращурів, землю, яка зростила його, загартувала характер і назавжди стала рідною домівкою. Саме тут минули його дитячі та юнацькі роки, сповнені щирої праці, простих людських радощів і мрій про майбутнє.
21 червня 1994 року Руслан закінчив 9 класів Бовбасівської неповної середньої школи, а вже 14 червня 1997 року отримав атестат про повну загальну середню освіту в Трубайцівській середній школі. Він зростав працьовитим, відповідальним і щирим юнаком, який умів шанувати людей, любити рідну землю та не цурався жодної важкої роботи.
14 грудня 1998 року Руслан Іванович став до лав строкової військової служби, яку проходив у місті Ічня Прилуцького району Чернігівської області. Саме там гартувався його чоловічий характер, міцніла сила духу й відчуття відповідальності за Батьківщину.
У 2000 році він поєднав свою долю з Тетяною Іванівною, створивши міцну й люблячу родину. Разом вони пройшли життєвий шлях у взаємній любові, турботі та підтримці, виховавши трьох дітей – Євгенія (2004 р.н.), Альону (2016 р.н.) та Ярослава (2019 р.н.). Для своїх дітей Руслан був люблячим батьком, надійною опорою, прикладом людяності, працелюбності та честі.
Упродовж багатьох років він сумлінно трудився на рідній землі. На початку 2000-х років розпочав трудову діяльність у сфері агропромислового комплексу на посаді механізатора в агрофірмі «Ольвія». Згодом працював помічником тракториста та різноробочим на молочнотоварній фермі в СВК «Трубайцівський». У 2022-2023 роках ніс службу в охоронній фірмі ТОВ «Охоронна група “Сокіл”» у селі Радивонівка Великобагачанського району. У кожній справі він залишався чоловіком честі та слова – відповідальним, витривалим та відданим своїй праці.
20 червня 2023 року Руслан Іванович був призваний на військову службу за загальною мобілізацією першим відділом Лубенського районного територіального центру комплектування та соціальної підтримки. Без вагань, як справжній син України, він став на захист рідної держави у найтяжчий для неї час. Базову військову підготовку проходив у місті Полтаві, після чого був прикомандирований до 17-ої Полтавської бригади Національної гвардії України – легендарного підрозділу, відомого раніше як бригада «Рейд». У 2025 році боронив Україну в складі 18-ої Слов’янської бригади Національної гвардії України, мужньо виконуючи бойові завдання на найгарячіших напрямках фронту в Донецькій області. За сумлінну службу, відвагу та вірність військовому обов’язку Руслан Іванович був удостоєний відомчої заохочувальної відзнаки командувача Національної гвардії України – нагрудного знака «За доблесну службу» відповідно до наказу бригадного генерала від 03 грудня 2024 року №334 о/с. Ця нагорода стала свідченням його мужності, честі та незламної відданості українському народові.
Хорольська громада схиляє голови у глибокій жалобі, розділяючи невимовний біль непоправної втрати. У скорботі залишилися: мама – Катерина Григорівна Зозуля, дружина – Тетяна Іванівна Зозуля, діти – Євгеній, Альона та Ярослав, сестра – Тетяна Вікторівна Одинець, зять – Анатолій Миколайович Одинець (наразі проходить військову службу в ЗСУ), брат – Максим Вікторович Мусіюк, невістка – Галина Петрівна Стеценко, племінники – Аліна Анатоліївна Одинець та Мар’яна Вікторівна Мусіюк, друзі, куми, колеги, односельці, бойові побратими – усі, для кого він був дорогою, рідною, близькою людиною.
Життя Героя Руслана Зозулі – це шлях справжнього Українця, Воїна і патріота, який чесною працею будував своє життя, любив родину, беріг рідну землю і в найтяжчі для країни часи випробувань війною без страху став на її захист. Його ім’я навіки закарбоване золотими літерами на чорних сторінках історії нескореної України та в пам’яті вдячної громади. Крається серце від невимовного болю й гіркого усвідомлення того, що найкращі сини України, її незламні Воїни, кладуть на жертовний вівтар екзистенціальної українсько-московської війни найдорожче – власне життя. Вони йдуть у вічність заради нашої свободи, заради права кожного українця жити під мирним небом, чути дитячий сміх, зустрічати світанки на рідній землі та вірити у майбутнє своїх нащадків. Схиляючи голови у скорботі, ми даємо мовчазну, але непорушну обітницю — пам’ятати кожного полеглого Героя, свято шанувати їхню непомірну жертовність і берегти правду про їхній подвиг у своїх серцях та в серцях прийдешніх поколінь.
Вічна пам’ять, слава і шана Герою Руслану! Назавжди з честю!
Автор і фото: Ірина ГРИГОРАШ
