Опадає осіння тиша, і крізь неї лине скорботний подих чергової тяжкої втрати. У небо здіймаються янголи, несучи на своїх світлих крилах душу Захисника. Хорольщина з болем у серці провела останньою земною дорогою у засвіти нашого земляка з Вишняківського старостату, відданого Воїна, мужнього сина України – Руслана Анатолійовича Юшка.
Опадає осіння тиша, і крізь неї лине скорботний подих чергової тяжкої втрати. У небо здіймаються янголи, несучи на своїх світлих крилах душу Захисника. Хорольщина з болем у серці отримала трагічну звістку: загинув наш земляк з Вишняківського старостату, відданий Воїн, мужній син України – Руслан Анатолійович Юшко.
Війна безжально стирає часові межі між надією і вічністю. Вона потворно розмиває кордони між минулим і теперішнім, між сном і реальністю, між життям і смертю. Дні, тижні, місяці, які складаються в роки чекання стають нестерпним випробуванням для родин, чиї сини, чоловіки, батьки вважалися безвісти зниклими. Вони жили вірою, що рідний голос ще озветься, що диво повернення стане реальністю.
Війна забирає найцінніше – життя людей, руйнує долі та спустошує серця родин, залишаючи після себе невимовний біль і спогади, які у пам’яті тавруються назавжди і не стираються часом. Кожен похований Воїн – це нагадування про масштаби страшної кровопролитної війни, яка триває на нашій землі не 4, а майже 12 років. Втрати рахуються не лише цифрами, а людськими життями, розбитими планами, мріями та надіями.
Опадає листва з дерев, і в зажурі важчає небо. Одне за одним прилітають із фронту сповіщення про смерть, що розривають душу кожного українця. Хорольську громаду знову сколихнула трагічна звістка – у боях за Україну загинув наш земляк, Кривчун Олександр Віталійович, уродженець села Мала Попівка Новоаврамівського старостату.
Війна забирає найцінніше – життя людей, руйнує долі та спустошує серця родин, залишаючи після себе невимовний біль і спогади, які у пам’яті тавруються назавжди і не стираються часом. Кожен похований Воїн – це нагадування про масштаби страшної кровопролитної війни, яка триває на нашій землі не 4, а майже 12 років. Втрати рахуються не лише цифрами, а людськими життями, розбитими планами, мріями та надіями. Наш полеглий земляк-військовослужбовець із Покровськобагачанського старостату (Райківщини) Лісничий Геннадій Григорович став частиною тієї величезної, неосяжної людською свідомістю ціни, яку платить Україна за право бути вільною.
У Хорольську громаду знову, мов чорні круки, злітаються скорботні звістки. Вони крають серце болем і розривають душу кожного, хто вірить у відновлення справедливого для України миру та молиться за своїх Захисників. І знову невблаганна війна забирає найдорожче – життя Героя Пономаренка Валентина Анатолійовича, який понад усе любив Україну, її землю, її людей.
У Хорольську громаду знову, мов чорні круки, злітаються скорботні звістки. Вони крають серце болем і розривають душу кожного, хто вірить у відновлення справедливого для України миру та молиться за своїх Захисників. І знову невблаганна війна забирає найдорожче – життя Героя Пономаренка Валентина Анатолійовича, який понад усе любив Україну, її землю, її людей.
Дощова похмура осінь прийшла на українську землю – четверта осінь повномасштабної війни… Її тишу, в задумі, з шелестом пожовклого листя і холодним подихом вітру, постійно розривають звуки сирен. Ще більше чується стогін скорботи, у прохолоді ранків – подих втрат, що бентежать серце і нагадують: війна триває. Війна не знає пір року – вона палить і серця, і долі, забираючи найкращих синів України. І з кожним осіннім листком земля приймає нову гірку звістку про тих, хто не повернувся з фронту…
