Білим цвітом, що тихо облітає з дерев, і першим теплом весняного сонця Хорольщина зустріла свого полеглого Захисника – Владислава Олеговича Олійніченка. Йому назавжди лише двадцять… Вік, у якому тільки починають будувати мрії, тільки починається пізнання світу й доросле життя. Він же віддав своє життя за свободу рідної землі, за Україну, за кожного з нас.

У четвер, 7 травня 2026 року, Хорольщина зустріла домовину з тілом молодого солдата навколішки живим коридором шани, схиляючи голови в скорботі та засипаючи живими квітами його останню земну дорогу. Траурна церемонія прощання відбулася на площі скорботи біля підніжжя пам’ятника Великому Кобзареві, а чин поховання – на Алеї Слави центрального міського кладовища з усіма військовими почестями під звуки салюту почесної варти та за православними традиціями – як визнання подвигу, який назавжди залишиться в пам’яті всього українського народу.

З прощальною промовою до рідних та усіх присутніх на жалобному мітингу на честь Героя Владислава Олійніченка звернулася секретар міської ради – Юлія Бойко. Представник духовенства – священнослужитель Української Православної Церкви Кременчуцької єпархії, митрофорний протоієрей Олександр Покас відслужив заупокійну літію біля дому Героя, на площі та на Алеї Слави. Ведучі жалобного заходу – представниці відділу культури, туризму та охорони культурної спадщини Хорольської міської ради Оксана Левіна та Ольга Бондаренко, зворушливими словами, пройнятими глибоким болем і світлою шаною, провели присутніх священними дорогами долі юного Героя: від тихих, осяяних мріями днів його мирного життя до тернистих доріг бойової слави, де кожен крок ставав його рішучим непохитним вибором на вівтарі жертовності війни. У їхній проникливій оповіді знову постав його світлий образ – сонцесяйний, чистий, але відважний, мужній і сміливий, що властиво не кожному дорослому чоловікові. Надто коротка земна дорога Владислава вознеслася у вічність, ставши частиною безсмертного подвигу українського народу.

Владислав Олегович Олійніченко народився 24 листопада 2005 року в місті Хоролі – у благословенному краї працьовитих і щирих людей, де зростають сильні духом і віддані Батьківщині сини. Його життєвий шлях лише розпочинався, але вже тоді в ньому відчувалася та внутрішня сила, що формує справжніх Воїнів світла. У 2023 році він закінчив ОЗ «Хорольський заклад загальної середньої освіти І–ІІІ ступенів №3». Вчителі й наставники згадують Владислава з теплом і світлою усмішкою, як щирого, доброзичливого юнака, який умів дружити та вмів вибудовувати власні особисті кордони, мріяв і впевнено крокував до свого майбутнього. Його шкільні роки були наповнені живими емоціями, пошуком себе та першими перемогами.

У 2025 році Владислав вступив до Полтавського комерційного коледжу, де здобув диплом молодшого спеціаліста за фахом «Економіка підприємництва». Перед ним відкривалися нові горизонти, тож він планував продовжити навчання у вищому навчальному закладі, розпочати власну справу, втілити всі свої мрії та сміливі амбітні плани на майбутнє. Але війна безжально змінила хід його життя. Не вагаючись, за покликом серця й глибоким відчуттям обов’язку перед Україною, наслідуючи приклад старшого брата Ростислава, Владислав добровільно став у стрій української армії.

З 25 липня 2025 року він розпочав військову службу за контрактом, укладеним із першим відділом Лубенського РТЦК та СП. Строкову військову службу не проходив, але свій військовий квиток, завірений Чугуївським РТЦК та СП Харківської обл., отримав 6 серпня 2025 року. Цей документ став не просто офіційним посвідченням, а символом свідомого вибору стати на захист рідної землі. З цієї миті його життєвий шлях остаточно злився з долею могутнього сухопутного війська України, а кожен день він самовіддано служив Батьківщині.

Молодий солдат, оператор безпілотних літальних апаратів 2 відділення ударних безпілотних авіаційних комплексів 3 взводу ударних безпілотних авіаційних комплексів 1 роти ударних безпілотних авіаційних комплексів батальйону безпілотних систем, став частиною високотехнологічного війська – тих, хто тримає небо над Україною. Він став силовим блоком у двобої з противником на ряду з тими, хто першими бачать ворога й щодня дивляться в очі небезпеці. За успішні результати під час виконання бойових завдань здобув заслужений авторитет серед побратимів та командування. У складі 44 окремої механізованої бригади Збройних Сил України Владислав обороняв рубежі Харківщини від окупантів рф – на лінії бойового зіткнення першого ешелону оборони. На запеклій лінії вогню, де щодня вирішується доля нашої держави.

Після вогнестрільного поранення голови, якого він зазнав 12 грудня 2025 року, молодий Воїн понад чотири з половиною місяці мужньо боровся за життя: спершу в клінічній лікарні «Феофанія» у Києві, згодом – у КНП «Львівське територіально медичне об’єднання «Багатопрофільна клінічна лікарня інтенсивних методів лікування та швидкої медичної допомоги» «Лікарня Святого Пантелеймона». Попри зусилля лікарів і власну незламну волю, смерть виявилася невблаганною. Молодий солдат помер 30 квітня 2026 року в 20 річному віці. Це була відчайдушна боротьба не лише за власне життя. Це була боротьба за кожен новий світанок України, за кожен її мирний день, за наше право гідно жити на рідній землі.

У мирному житті Владислав був щирим, світлим, всебічно розвиненим і талановитим юнаком. Захоплювався комп’ютерною технікою та програмуванням, робив перші кроки у фрілансі, любив подорожувати, мріяв відкрити власну справу, придбати власне авто й досягти успіху. Любив готувати і робив це з душею, даруючи радість близьким. Займався спортом: ще зі шкільних років тренувався на базі Хорольської ДЮСШ, обираючи секції футболу і греко-римської боротьби. Особливою була його любов до тварин – щира, безкорислива, як і його милосердне добре серце.

Хорольська громада в глибокій жалобі. Ми схиляємо голови у скорботі, розділяємо біль втрати та висловлюємо щирі співчуття рідним і близьким Героя: мамі – Антоніні Іванівні Олійніченко, татові – Олегу Федоровичу Олійніченку, рідному брату – Ростиславу Олеговичу Олійніченку (нині проходить службу в ЗСУ), невістці – Людмилі Василівні Олійніченко, племінниці – Емілії, дідусям – Івану Івановичу Грищенку та Миколі Івановичу Бурчаку, бабусі – Тетяні Михайлівні Бурчак, дядьку – Юрію Федоровичу Олійніченку, тітці – Валентині Іванівні Трембач, дядьку – Анатолію Володимировичу Ковалю, тіткам – Світлані Іванівні Ткаченко, Аллі Миколаївні Колодяжній та їхнім родинам, двоюрідним сестрам – Каріні, Євгенії та їхнім родинам, хрещеним батькам, однокласникам, друзям, бойовим побратимам та всім небайдужим до тяжкого горя. Їхній біль – це біль усієї громади, це рана Укаїнни, яка безупинно кровоточить і не гоїться.

Владислав Олійніченко назавжди залишиться у пам’яті як символ мужності, честі та самопожертви. Як юнак, який обрав шлях Воїна не за наказом, а за покликом душі. Як Герой, який віддав своє життя за Україну, щоб вона жила і процвітала під мирним небом. Герой Владислав ніколи не зникне у вічності. Він житиме у кожному сході сонця над мирною землею, у кожному подиху свободи, яку виборював.

Вічна слава Герою Владиславу! Світла пам’ять молодому Воїну світла!

Автор і фото: Ірина ГИГОРАШ