Війна безжально випробовує людські долі, залишаючи по собі не лише зруйновані міста, а й нестерпну тишу чекання. Серед найболючіших її сторінок – історії Воїнів, які довгий час перебували у статусі безвісти зниклих. Для їхніх родин це були місяці й роки між надією та відчаєм, між вірою в диво і страхом почути гірку правду. І лише після проведення ДНК-експертиз настає визначеність – важка, трагічна, невблаганна, але така необхідна.
Січень стискає землю крижаними обіймами, а крізь серця лине тихий, скорботний подих чергової непоправної трагедії. Україна втратила ще одного свого вірного Сина, а рідна земля – Героя, ім’я якого навіки вписане золотими літерами в історію боротьби великого і незламного українського народу за свободу, гідне життя і мирне небо.
У кожної війни є свої хроніки болю, але найтяжчими сторінками стають не зруйновані будівлі чи поділені навпіл міста – найтяжчими є імена. Імена тих, чиє життя обірвала російська агресія. Тих, хто вмів любити, жити, творити, працювати, мріяти. Серед цих золотих імен – Ярий Сергій Олександрович, син своєї землі, доброї родини, чесної праці та світлого серця.
Дощова похмура осінь прийшла на українську землю – четверта осінь повномасштабної війни… Її тишу, в задумі, з шелестом пожовклого листя і холодним подихом вітру, постійно розривають звуки сирен. Ще більше чується стогін скорботи, у прохолоді ранків – подих втрат, що бентежать серце і нагадують: війна триває. Війна не знає пір року – вона палить і серця, і долі, забираючи найкращих синів України. І з кожним осіннім листком земля приймає нову гірку звістку про тих, хто не повернувся з фронту…
Все частіше у натовпі зустрічаються згорьовані від втрат обличчя, все більше чорних хусток і спустошених від сліз очей. Сучасна війна вже давно вийшла за межі окопів і стрілецької зброї. Вона стала високотехнологічною, багатовимірною і неймовірно руйнівною – не лише фізично, а й психологічно, економічно. У новітній війні гинуть не лише тіла – змінюються люди, суспільства, нації. Війна призводить не лише до масових вбивств, а й до морального вигорання.
Нагадуванням про безсмертні подвиги новітніх Героїв стають їх посмертні нагороди, як священні реліквії для рідних. 25 грудня 2024 року Указом Президента України №880 орденом «За мужність» ІІІ ступеня нагороджено посмертно Костюка Володимира Степановича. Героя удостоєно високою державною нагородою за самовіддане служіння українському народові, стійкість і героїзм, виявлені у захисті незалежності та територіальної цілісності України.
Коли йдуть у вічність такі люди, як Федір Федорович Галай, утворюється порожнеча і світ стає меншим, сірим і спустошеним. Для рідних і близьких світ стає тьмяним і порожнім, бо війна жорстоко вбиває і забирає безповоротно. Напередодні найбільшого православного свята Великодня, 19 квітня 2025 року, хорольське земляцтво провело в засвіти зі всіма почестями Героя, відданого сина і Захисника України – Федора Федоровича Галая.
Згідно розпорядження міського голови Сергія Волошина, 21 січня 2025 року в залі засідань відбулося друге пленарне засідання 65 позачергової сесії Хорольської міської ради VIII скликання. У роботі сесії взяли участь 15 депутатів із 26 у загальному складі ради за головуванням секретаря міської ради Юлії Бойко. На розгляд сесії внесено 24 питання порядку денного, включаючи різне. Із них ухвалено 18 рішень, а 5 питань не набрало необхідну кількість голосів.
Бойові медалі й нагороди – це не лише відзначення подвигу за мужність і звитягу, проявлені під час виконання військового обов’язку для захисту України та її народу. Це реліквія, яка залишиться навіки й передаватиметься із покоління в покоління. Це новітня історія, яку вивчатимуть і шануватимуть майбутні покоління. Це біль і сльози рідних, що все життя несуть тягар непоправної втрати і непомірної жертовності. Це метал, просякнутий кров’ю і потом, обпалений і закалений полум’ям страшної російсько-української війни, яка повномасштабно триває вже майже 1000 днів, а в цілому понад 10 років.
Після довгих пошуків і невідомості тіло нашого Героя-захисника Володимира Костюка повертається додому «на щиті»… Могили. З іменами, братські й безіменні. Скільки їх залишилося на дорогах війни. Скільки Воїнів так і залишаться безвісти зниклими, з невідомою долею. На превеликий жаль, Хорольська громада втратила ще одного мужнього воїна, який самовіддано боронив рідну країну від російських окупантів.
