Історія – це не стільки минуле, а, що важливіше, проєкція нашого майбутнього. Побутує мудрий вислів невідомого автора: "Скажи мені, яка історія нації, і я скажу, яке майбутнє її чекає". Можна продовжити: скажіть мені, хто ваші прадіди, діди й батьки, і я з великою імовірністю скажу, хто ви є, або ким будуть ваші діти й онуки.
Січень стискає землю крижаними обіймами, а крізь серця лине тихий, скорботний подих чергової непоправної трагедії. Україна втратила ще одного свого вірного Сина, а рідна земля – Героя, ім’я якого навіки вписане золотими літерами в історію боротьби великого і незламного українського народу за свободу, гідне життя і мирне небо.
Скорботна звістка чорним крилом знову накрила Хорольщину… Січень стискає землю крижаними обіймами, а крізь серця лине тихий, скорботний подих ще однієї непоправної втрати. Україна втратила ще одного свого вірного Сина, а рідна земля – Героя, ім’я якого навіки вписане золотими літерами в історію боротьби великого і незламного українського народу за свободу, гідне життя і мирне небо.
Час не лікує біль утрат – він лише вчить жити з раною, що назавжди оселилася в серці. Ще одну родину сколихнула трагічна звістка, ще одна сім’я залишилася з невимовним болем.
Пам’ять про Героїв живе в наших серцях. Вона зобов’язує нас схиляти голови перед їхнім подвигом, вшановувати кожне віддане життя та щиро дякувати за жертовність, що стала ціною нашої свободи.
Щороку в четверту суботу листопада Україна вшановує пам’ять жертв Голодомору 1932–1933 років і масових штучних голодів 1921-1923 і 1946-1947 років. У 2025-му День пам’яті жертв голодоморів припадає на 22 листопада.
Опускається на землю тиха зажура, і немов приглушує світ чорна скорбота, бо відійшов у вічність ще один мужній син України – наш земляк із Вишняківського старостату Войтик Юрій Миколайович. Чесна й добра людина, Воїн світла, пройшов крізь горнило війни, отримав поранення і довгий час боровся за життя, але не вистояв.
У кожної війни є свої хроніки болю, але найтяжчими сторінками стають не зруйновані будівлі чи поділені навпіл міста – найтяжчими є імена. Імена тих, чиє життя обірвала російська агресія. Тих, хто вмів любити, жити, творити, працювати, мріяти. Серед цих золотих імен – Ярий Сергій Олександрович, син своєї землі, доброї родини, чесної праці та світлого серця.
Війна безжально стирає часові межі між надією і вічністю. Вона потворно розмиває кордони між минулим і теперішнім, між сном і реальністю, між життям і смертю. Дні, тижні, місяці, які складаються в роки чекання стають нестерпним випробуванням для родин, чиї сини, чоловіки, батьки вважалися безвісти зниклими. Вони жили вірою, що рідний голос ще озветься, що диво повернення стане реальністю.
Війна забирає найцінніше – життя людей, руйнує долі та спустошує серця родин, залишаючи після себе невимовний біль і спогади, які у пам’яті тавруються назавжди і не стираються часом. Кожен похований Воїн – це нагадування про масштаби страшної кровопролитної війни, яка триває на нашій землі не 4, а майже 12 років. Втрати рахуються не лише цифрами, а людськими життями, розбитими планами, мріями та надіями. Наш полеглий земляк-військовослужбовець із Покровськобагачанського старостату (Райківщини) Лісничий Геннадій Григорович став частиною тієї величезної, неосяжної людською свідомістю ціни, яку платить Україна за право бути вільною.
