Війна безжально випробовує людські долі, залишаючи по собі не лише зруйновані міста, а й нестерпну тишу чекання. Серед найболючіших її сторінок – історії Воїнів, які довгий час перебували у статусі безвісти зниклих. Для їхніх родин це були місяці й роки між надією та відчаєм, між вірою в диво і страхом почути гірку правду. І лише після проведення ДНК-експертиз настає визначеність – важка, трагічна, невблаганна, але така необхідна.
Ще один такий Герой повернувся «на щиті» через 9 місяців після загибелі, щоб рештки тіла були віддані землі з молитвою, за православними обрядами, з усією належною шаною та вдячністю. У вівторок, 17 лютого хорольське земляцтво зібралося на площі скорботи біля пам’ятника Тарасові Шевченкові, схиливши голови в траурі й жалобі перед подвигом молодшого сержанта, уродженця міста Алчевська Луганської області – Василя Юрійовича Великоіваненка.
На міській площі та на кладовищі в с.Покровська Багачка зі щемною промовою до присутніх, яка краяла людські серця нестерпним болем, звернулися: в.п. міського голови Юлія Бойко, голова Лубенської районної ради Тетяна Качаненко, староста Покровськобагачанського старостату Ганна Костюк та діловод Олена Гиря. Заупокійне богослужіння за новопреставленим солдатом Василем на площі та чин поховання на кладовищі провів представник духовенства – митрофорний протоієрей благочинний – отець Іван Сушінець. Ведучі траурної церемонії прощання – представники відділу культури, туризму та охорони культурної спадщини Оксана Левіна та Ірина Редька розповіли присутнім історію життя нашого Героя-захисника, який навічно став у стрій світлих лицарів Небесного Легіону.
28 червня 1987 року в місті Алчевськ (колишній Комунарськ) на Луганщині, знаному як промисловий центр Донбасу, народився Василь – хлопчик із непростою долею, але з великим і світлим серцем. Рано осиротівши, він з трьома рідними сестрами змалку пізнав ціну кожної крихти хліба. Разом із старшою сестрою виховувався в інтернаті, мужнів серед випробувань, але не дозволив обставинам зламати себе.
Після закінчення школи вступив до Сєвєродонецького політехнічного фахового коледжу Східноукраїнського національного університету імені Володимира Даля, де здобув кваліфікацію фахового молодшого бакалавра з автомобільного транспорту. Навчався самотужки, без опори й статків, але з гідністю і наполегливістю. Його руки були золотими – вправними, сильними, натрудженими. Він освоїв ремонтно-оздоблювальну справу, лагодив побутову техніку, оживляв електромотори. Не цурався важкої праці, бо знав: лише чесною роботою можна будувати майбутнє.
У 2012 році поїхав до Києва у пошуках кращої долі. У столиці створював для інших затишок і красу, ремонтуючи оселі та даруючи багатьом щасливим родинам комфорт. Та власний дім знайшов уже не під мирним небом, а в сирій землі, яку боронив зі зброєю в руках… У 2022 році після деокупації працював у селі Дмитрівка Бучанського району. Саме там доля подарувала йому кохання – Інну Левченко, родом із Покровської Багачки. У цивільному шлюбі народилася донечка Аліса – його промінчик світла серед темних часів. Василь із любов’ю прийняв і сина своєї обраниці Тимура, ставши для нього наставником і підтримкою.
Та коли над Україною згустилися чорні хмари війни, він не зміг залишатися осторонь. Добровільно прибув до Оболонського РТЦК та СП у Київській області й 04 січня 2025 року був призваний по загальній мобілізації. Перед відправленням на передову проходив базову загальновійськову підготовку в 169-му навчальному центрі імені князя Ярослава Мудрого, більш відомому як навчальний центр «Десна» на Чернігівщині. А згодом пройшов підготовку в 199-му навчальному центрі в Житомирі – єдиному в Україні, що готує десантно-штурмові підрозділи. Успішно склав іспити з тактичної медицини – настільки впевнено й професійно, що члени комісії дивувалися його здібностям. Він не поступався навіть тим, хто вже мав бойовий досвід.
Навесні 2025 року потрапив на прифронтову лінію поблизу с.Великомихайлівка Дніпропетровської області, а згодом – у саме пекло Донеччини. Старший бойовий медик 5 розвідувальної групи 9 роти 3 загону спецпідрозділу 71-шої окремої єгерської аеромобільної бригади в складі Десантно-штурмових військ Збройних Сил України до останнього подиху залишався вірним військовій присязі, честі й бойовому братерству. 16 травня 2025 року поблизу населеного пункту Бурлацьке Волноваського району Донецької області, виконуючи бойове завдання із захисту Батьківщини, він загинув як справжній Воїн – мужньо й самовіддано, рятуючи життя інших, прикриваючи побратимів, віддаючи своє серце Україні.
Довгий час Василь Юрійович перебував у статусі зниклого безвісти за особливих обставин. Його тіло знаходилося в морзі Новокодацького відділення ДСУ «Дніпропетровське обласне бюро судово-медичної експертизи». Після проведення ДНК-експертизи особу бойового медика було ідентифіковано, а відповідно до Постанови про встановлення особи загиблого, винесеної у місті Дніпро 06 лютого 2026 року, його офіційно визнано загиблим.
Схиляємо голови у глибокій скорботі перед подвигом Захисника і перед болем рідних людей, які, пройшовши крізь довге чекання, зустрічають свого Захисника уже у вічності. Висловлюємо щирі співчуття: цивільній дружині – Інні Олександрівні Левченко, донечці – Алісі (2024 р.н.), пасинку – Тимуру (2017 р.н.), близьким, друзям та бойовим побратимам.
Його земна дорога була короткою, але сповненою гідності. Він будував оселі для людей і сам став міцним фундаментом нашої свободи. Він лікував рани і сам прийняв смертельний удар, щоб жили інші. Тіло Героя знайшло свій дім у вічності на землі Хорольської громади.
Світла пам’ять про Воїна світла – працьовитого сина України, назавжди залишиться в серцях рідних і всього українського народу. Вічна слава Воїну-захиснику Василю! Назавжди з честю!
Автор і фото: Ірина ГРИГОРАШ
