Ще одна невимовно гірка звістка опустилася на Хорольську громаду, огорнувши серця тихим болем і скорботою. Ще одне життя, сповнене світла, любові й відданості рідній землі, обірвалося у боротьбі за наше завтра – за тишу наших світанків, за спокій рідних домівок. Білим соколом злетів у височінь небесну, залишивши земний шлях, мужній Воїн, незламний захисник України, вірний син свого народу – Олександр Іванович Кузнецов. Його душа стала частиною Небесного війська – світлого, вічного, нескореного.

Траурна церемонія прощання із Героєм Олександром відбулася 22 квітня на площі скорботи біля погруддя монументу Великому Кобзареві у місті Хоролі, а чин поховання – на кладовищі в селі Хвощівці Вишневого старостату. З душевними проникливими промовами до присутніх звернулися: секретар міської ради Юлія Бойко, староста Григорій Коханевич та односельці. Заупокійне богослужіння за новопреставленим солдатом Олександром на площі, біля батьківської хати та чин поховання на кладовищі провів представник духовенства Полтавської єпархії Православної Церкви України, священнослужитель Петро-Павлівського храму м.Хорол та Свято-Вознесенського храму в с.Клепачі, митрофорний протоієрей благочинний – отець Іван Сушінець. Ведучі траурної церемонії прощання – представники відділу культури, туризму та охорони культурної спадщини Оксана Левіна та Ірина Редька розповіли присутнім історію життя нашого славного Героя-захисника, який навічно став у стрій Небесного Воїнства.

Народився Олександр 13 листопада 1981 року в селі Хвощівці, нині це Вишневий старостат Хорольської міської територіальної громади. Саме тут, серед тихих сільських світанків, працьовитих людей і щирих людських сердець формувався його характер – сильний, витривалий, скромний, чесний і справедливий. Олександр зростав у дружній багатодітній родині, де виховувалося п’ятеро дітей – він, брат і троє сестер.

Змалку був привчений до праці, відповідальності та взаємопідтримки. Його брат Микола також став на захист України й нині несе військову службу, продовжуючи родинну традицію мужності, честі та відданості Батьківщині. У 1996 році Олександр закінчив Петракіївський навчально-виховний комплекс «школа-ліцей», а вже у 1998 році здобув спеціальності слюсаря з ремонту автомобілів та водія автотранспортних засобів у Міжрегіональному центрі звільнених у запас військовослужбовців міста Хорола. Згодом навчався у Полтавському військовому інституті зв’язку, де проходив підготовку офіцерів-зв’язківців. Саме в цей період він глибоко освоїв тактичну медицину – знання, які згодом стали особливо цінними на війні. Життя не раз випробовувало його на міцність.

У 2003 році Олександр одружився, створив родину, виховував падчерку Юлію та рідну доньку Анжеліку, яка народилася у 2005 році. Але щастя виявилося надто коротким. Через рік після народження доньки дружина померла від тяжкої невиліковної хвороби. Цей біль був нестерпним, але не зламав його, а лише загартував душу, навчив ще більше цінувати життя, родину і людське тепло.

Працьовитий і відповідальний, він ніколи не боявся важкої роботи. Трудовий шлях розпочав слюсарем на комплексному зерносховищі в селі Олемпіадівці Вишневого старостату Хорольської громади. Певний час працював на будівельних об’єктах у Криму – в 2006 році, ще до анексії українського півострова. Із 2009 року працював трактористом у СВК «Андріївський», де здобув заслужену повагу серед колег. Його золоті руки, технічний хист і щире ставлення до людей робили його незамінним у колективі. У селі Козубівці Андріївського старостату Олександр вдруге знайшов сімейне тепло – одружився з Валентиною, став турботливим чоловіком і брав участь у вихованні її доньки Катерини. З 2019 року працював трактористом у селянсько-фермерському господарстві в селі Софине, залишаючись людиною праці, честі та великої душі. Та коли на українську землю прийшла велика війна, він не залишився осторонь. У перші дні повномасштабного віроломного вторгнення російської федерації в Україну Олександр без вагань став у стрій Захисників.

26 лютого 2022 року був призваний по загальній мобілізації першим відділом Лубенського РТЦК та СП. Пройшов базову військову підготовку у Кременчуці та Дрогобичі, служив у батальйоні резерву 9 армійського корпусу, що базується у Черкасах. Виконував бойові завдання на Харківщині, зокрема у місті Берестин. За сумлінну, самовіддану службу та високу відповідальність отримав подяку від командира бригади. Його поважали побратими, цінували командири, бо він був із тих, на кого можна покластися без вагань. 1 травня 2025 року Олександр перевівся до військової частини 1 окремого штурмового полку – легендарного підрозділу, що входить до структури «Вовки Да Вінчі». Уже 23 травня 2025 року він опинився на лінії бойового зіткнення із ворогом на Запорізькому напрямку. На згадку про службу в елітному підрозділі залишився іменний шеврон «Вовки Да Вінчі» – символ честі, мужності й незламності. Рядовий солдат Олександр Кузнецов проходив службу на посаді водія 3 штурмового відділення 3 штурмового взводу 3 штурмової роти 1 штурмового батальйону 1 окремого штурмового полку Сухопутних військ Збройних Сил України. 14 квітня 2026 року, виконуючи бойове завдання в Запорізькій області, він загинув, отримавши несумісні з життям множинні поранення. Він пішов у вічність як Воїн, як чоловік честі, як справжній син України.

Сьогодні Хорольщина схиляє голову в глибокій скорботі. Осиротіла родина, плачуть рідні, сумують друзі, побратими, земляки. Хорольська громада розділяє біль втрати та щиро співчуває: мамі – Лідії Григорівні Кузнецовій, дружині – Валентині Іванівні Кузнецовій, доньці – Анжеліці Олександрівні Кузнецовій, падчеркам – Юлії Вікторівні Ярмоленко та Катерині Вячеславівні Радченко, сестрам – Валентині Іванівні Зайченко, Наталії Іванівні Ващенко, Галині Іванівні Тукало, братові – Миколі Івановичу Кузнецову, хрещеній матері – Оксані Павлівні Бровко та її родині, зятям, племінникам, кумам, родині Сазонових, кумам, однокласникам та бойовим побратимам.

Нестерпно боляче усвідомлювати, що найкращі сини України віддають найдорожче – власне життя за нашу свободу, за право жити під мирним небом, за майбутнє наших дітей. Тож ми складаємо обітницю – памʼятати і свято шанувати непомірну жертовність полеглих Героїв-захисників. Світла пам’ять про Олександра Івановича назавжди залишиться в серцях тих, хто його знав, любив і поважав. Його життєвий шлях – це приклад мужності, стійкості, відповідальності та безмежної любові до Батьківщини.

Назавжди з честю! Слава і шана Герою Олександру!

Автор і фото: Ірина ГРИГОРАШ