Є подвиги, над якими не владний час. Є імена, які назавжди викарбувані в історії Хорольської громади та України. Є материнський біль, якого не втамувати жодними словами, і нагороди, за якими стоїть найвища ціна – людське життя. Днями у місті Полтаві представники військової частини 3052 Національної гвардії України вручили високу державну нагороду – орден «За мужність» ІІІ ступеня Ларисі Євгеніївні Вакуленко, матері полеглого Захисника України Романа Вікторовича Вакуленка.
Є нагороди, які ніколи не принесуть радості. Є відзнаки, що назавжди залишаться символами невимовного болю, нездійснених мрій та обірваних життів. Їх отримують не ті, хто заслужив, а ті, хто найбільше чекав їхнього повернення додому… У середу, 14 жовтня 2026 року, в адміністративному приміщенні Хорольської міської ради відбулася скорботна й водночас сповнена глибокої шани церемонія вручення державної і відомчої нагород рідним полеглих Захисників Хорольщини – Сергія Олексійовича Олексенка та Станіслава Федосійовича Новоселецького.
Є трагедії, від яких холоне кров. Є біль, якому немає виміру. Є злочини, яким немає і ніколи не буде прощення. 7 жовтня, у день народження кремлівського диктатора, російська армія знову принесла на українську землю смерть, руйнування і невимовне людське горе. Київ, Кременчук, Прилуки… Географія російського терору розширюється, залишаючи по собі понівечені міста, зруйновані людські долі, осиротілі родини та дитячі іграшки серед уламків колись затишних осель.
Війна має страшну властивість залишати по собі не лише могили, руїни й спустошені долі. Вона залишає запитання, на які роками не знаходиться відповіді: де наші рідні, де наші Воїни, чи живі вони, чи повернуться колись додому… Для родини та близьких очікування безвісти зниклого – це особливий біль. Біль без останнього прощання, без можливості схилити голову над могилою, запалити свічку й сказати: «спочивай із миром, рідний». Натомість – роки надії, молитов, душевного неспокою і віри в те, що одного дня рідна людина знову повернеться додому.
Війна має страшну властивість залишати по собі не лише могили, руїни й спустошені долі. Вона залишає запитання, на які роками не знаходиться відповіді: де наші рідні, де наші Воїни, чи живі вони, чи повернуться колись додому… Для родини та близьких очікування безвісти зниклого – це особливий біль. Біль без останнього прощання, без можливості схилити голову над могилою, запалити свічку й сказати: «спочивай із миром, рідний». Натомість – роки надії, молитов, душевного неспокою і віри в те, що одного дня рідна людина знову повернеться додому.
Повномасштабна російсько-українська війна щодня залишає на українській землі нові рани – глибокі, криваві, болючі. Вона безжально забирає життя тих, хто ще вчора будував плани, любив, мріяв, чекав на зустрічі з рідними. Вона вириває з родин найдорожчих – синів і дочок, чоловіків і дружин, батьків і дітей, залишаючи після себе невимовний біль, який не вмістити у слова. Та чи не найтяжчим випробуванням для рідних є чекання. Те виснажливе, безжальне чекання, у якому кожен новий день народжує надію і водночас приносить страх. Коли між «він повернеться» і «його вже немає» залишаються лише молитви, спогади та крихітна віра у диво.
Останній день літа залишив по собі невимовний біль та чорні хустки скорботи. У серцях людей важкими ударами відлунювали дзвони жалоби, сповіщаючи про ще одну непоправну втрату для Хорольської громади. Знову Клепачівський старостинський округ огорнула скорботна тиша. Знову рідна земля зустріла свого Захисника, який повернувся додому «на щиті». Через понад чотири довгі роки невідомості, болісного й виснажливого очікування, надії та молитов до рідного краю повернувся Сергій Анатолійович Дудар – Воїн зі сталевим чоловічим характером, який до останнього подиху залишився вірним військовій присязі, українському народові та своїй державі.
Серпнева спека воєнного лихоліття продовжує свої криваві жнива, залишаючи по собі невимовний біль, осиротілі родини та чорні хустки скорботи. У серцях людей важкими ударами відлунюють дзвони жалоби, сповіщаючи про ще одну непоправну втрату для Хорольської громади. Знову Клепачівський старостинський округ огорнула скорботна тиша. Знову рідна земля зустрічає свого Захисника, який повертається додому «на щиті».
Є життя, що лишають по собі не просто спогади, а глибокий, невиліковний слід у душах усіх, хто мав щастя бути поруч. Саме таким був шлях Віктора Петровича Кириченка – сина Хорольської землі, люблячого батька, надійного брата, вірного друга та мужнього Захисника України.
Чергова чорна звістка пекучим болем обізвалася в серцях жителів Хорольської громади. Нещадний та жорстокий час війни забрав ще одне світле життя – передчасно зупинилося серце нашого земляка, мужнього захисника та вірного сина України – Сергія Миколайовича Бадьора.
