Є життя, що лишають по собі не просто спогади, а глибокий, невиліковний слід у душах усіх, хто мав щастя бути поруч. Саме таким був шлях Віктора Петровича Кириченка – сина Хорольської землі, люблячого батька, надійного брата, вірного друга та мужнього Захисника України.
Військове ритуальне поховання Героя відбулося 24 серпня 2026 року – у День Незалежності України, на його рідній землі, у селі Штомпелівка. Біля рідного дому та на місцевому кладовищі земляки провели Захисника в останню путь, схиливши голови перед світлою пам’яттю Воїна, який віддав найдорожче – своє життя за Україну, її свободу та незалежність.
У цей скорботний день рідне село об’єдналося в молитві, жалобі та шані. Сотні невимовно болючих слів не здатні передати глибини втрати, адже разом із Героєм родина, громада і вся Україна втратили свого сина, Захисника, Воїна, який став на оборону Батьківщини. З жалобними промовами до присутніх звернулися секретар Хорольської міської ради Юлія Бойко та староста Штомпелівського старостату Анатолій Рябухін. Бойовий побратим, який розділяв із Героєм тягар військової служби та небезпеку бойових буднів, передав синові Захисника бригадний прапор, як символ честі, мужності й незламності Воїна. Представник першого відділу Лубенського районного територіального центру комплектування та соціальної підтримки, головний сержант Юрій Іщенко вручив родині державний синьо-жовтий стяг – символ України, за яку Герой віддав своє життя.
На місцевому кладовищі чин поховання звершили представники духовенства Православної Церкви України – священнослужитель Петро-Павлівського храму міста Хорола та Свято-Вознесенського храму села Клепачі, митрофорний протоієрей, благочинний – отець Іван Сушінець та ієрей – Василь Ліпший.
Під звуки військового салюту та Державного Гімну України Герой назавжди повернувся до рідної землі. Землі, яку любив. Землі, яку боронив. Землі, за яку заплатив найвищу ціну. У День Незалежності Україна схилилася перед своїм Воїном. І поки над рідним селом майорить синьо-жовтий Прапор, житиме пам’ять про Героя, його подвиг і жертовність.
Народився Віктор 27 лютого 1977 року в селі Штомпелівка у простій, чесній родині сільських трудівників. Разом із старшим братом Павлом зростав у атмосфері любові, поваги та мозолястої праці. Батьки навчили хлопців головного – бути справжніми людьми, цінувати дружбу та берегти рідне коріння.
Після закінчення дев’яти класів місцевої школи, Віктор здобув фах техніка-механіка в Хорольському агропромисловому коледжі. Після навчання працював в охороні, у місцевому господарстві, був водієм пожежної машини – завжди там, де потрібно захищати, трудитися, допомагати.
Була в ньому – ця особлива, світла додільність, коли «золоті руки» здатні лагодити й створювати все. Віктор був господарем від Бога: постійно щось майстрував, розбудовував і покращував власний дім, тримав у зразковому порядку подвір’я та неустанно працював коло землі. Не було такої справи чи роботи по господарству, за яку б він узявся і не довів до досконалості.
У рідній Штомпелівці Віктор зустрів кохання свого життя – Валентину. У 2000 році вони поєднали долі, а вже наступного року на світ з’явився син Вадим, який став для Віктора всім: його всесвітом, надією, найбільшою гордістю. Батько вкладав у нього кожну частинку своєї душі, навчав усього, що вмів сам, передаючи мудрість і чоловічу гідність.
Коли люта війна ступила на українську землю, Віктор не вагався. Спочатку – тероборона, а з 27 квітня 2022 року – лави Збройних Сил України. Служба в Миргороді, а згодом – пекельний Бахмутський напрямок у складі 5-го штурмового батальйону.
Солдат, навідник роти вогневої підтримки 5 окремої штурмової Київської бригади у складі 12 армійського корпусу Сухопутних військ Збройних Сил України, Віктор Петрович знайшов на фронті не просто побратимів, а нову, гартовану вогнем родину. У запеклих боях під окопним гулом Віктор ділився з товаришами останнім шматком хліба, підтримував добрим словом, а його досвід і надійність не раз рятували життя тим, хто стояв пліч-о-пліч. Для своїх побратимів він був опорою та безстрашним щитом – справжнім воїном, на якого завжди можна було покластися у найважчу хвилину.
Довгих два роки родина, близькі та вся громада жили між вірою та розпачем, чекаючи хоч якоїсь звістки про свого Захисника. Віктор вважався зниклим безвісти, і весь цей час серця рідних не припиняли молитися та сподіватися на диво.
Проте дива не сталося. Відповідно до Постанови про встановлення особи загиблого від 19 серпня 2026 року, стало відомо, що 4 липня 2024 року поблизу населеного пункту Кліщіївка Бахмутського району Донецької області Віктор Кириченко прийняв свій останній бій, мужньо виконавши військовий обов’язок і закривши собою побратимів та рідну землю.
Невимовний біль крає сьогодні серця сина Вадима, брата Павла, всієї великої родини, друзів та бойових побратимів, які втратили не лише вірного соратника, а й частину власної душі. Віктор пішов у вічність, але його доброта, посмішка та подвиг житимуть вічно в пам'яті вдячної громади.
Хорольщина в глибокій скорботі схиляє голови перед світлою пам'яттю свого Захисника та розділяє невимовний біль непоправної втрати. Щирі співчуття висловлюємо: синові – Вадиму Вікторовичу Кириченку, рідному братові – Павлу Петровичу Кириченку та його сім’ї, усій численній родині, близьким, друзям, односельцям, бойовим побратимам і кожному, хто назавжди збереже світлий образ Героя у своєму серці.
Віктор Петрович Кириченко не просто віддав життя за рідну землю. Він став її непорушним щитом, витканим із вірності, загартованим вогнем і скріпленим любов’ю до Батьківщини. Його душа, що пройшла крізь пекло Бахмутського напрямку, нині знялася у височінь, аби звідти, із небесних варт, берегти спокій рідної рідного краю та всієї України.Хорольська громада назавжди збереже пам'ять про мужність, відвагу та високий подвиг свого Захисника.
Герої не вмирають! Вони стають янголами-охоронцями нашого неба і живильним корінням нашої свободи! Слава Україні! Честь!
Автор і фото: Тетяна КАМЕНИСТА
