Останній день літа залишив по собі невимовний біль та чорні хустки скорботи. У серцях людей важкими ударами відлунювали дзвони жалоби, сповіщаючи про ще одну непоправну втрату для Хорольської громади. Знову Клепачівський старостинський округ огорнула скорботна тиша. Знову рідна земля зустріла свого Захисника, який повернувся додому «на щиті». Через понад чотири довгі роки невідомості, болісного й виснажливого очікування, надії та молитов до рідного краю повернувся Сергій Анатолійович Дудар – Воїн зі сталевим чоловічим характером, який до останнього подиху залишився вірним військовій присязі, українському народові та своїй державі.
Його шлях повернення додому виявився надто довгим і болісним. Чотири роки рідні та близькі жили надією, чекали бодай найменшої звістки, вірили, що одного дня двері рідної оселі відчиняться і він переступить поріг живим. Та війна принесла найстрашнішу правду – ту, яку серце відмовляється приймати навіть тоді, коли розум уже знає точну відповідь.
Прощання з Воїном-титаном відбулося у понеділок 31 серпня 2026 року в його рідному селі Клепачі – біля батьківської хати, Свято-Вознесенського храму та на сільському кладовищі. Люди встеляли його останній земний шлях розкішним цвітом живих квітів, віддаючи належну шану Воїну, який поклав на вівтар свободи України найдорожче – власне життя. Заупокійне богослужіння та чин поховання на клепачівському кладовищі звершив представник духовенства Полтавської єпархії Православної Церкви України, священнослужитель Петро-Павлівського храму м.Хорол та Свято-Вознесенського храму в с.Клепачі, митрофорний протоієрей благочинний – отець Іван Сушінець. Під тихий шепіт молитви й тремтіння скорботних сердець, громада схилила голови перед світлою пам’яттю свого Захисника Сергія. Під час церемонії прощання до громади звернулися заступник міського голови з питань діяльності виконавчих органів ради Валентин Місніченко та староста Клепачівського Старостату Юрій Гузик.
Сергій Анатолійович Дудар народився 10 липня 1986 року в селі Клепачі, нині Клепачівського старостату Лубенського р-ну. Тут, на рідній землі, минули його дитячі та юнацькі роки, тут формувався його характер, гартувалася воля та народжувалася любов до праці, творчості й отчого краю. Перші знання здобував у Клепачівській початковій школі, де закінчив 4 класи, продовжив навчання у Вергунівській загальноосвітній школі І–ІІ ступенів, де закінчив 9 класів, а повну загальну середню освіту здобув у Шишаківській загальноосвітній школі І–ІІІ ступенів. У 2004 році Сергій Анатолійович закінчив Лубенський професійний ліцей, здобувши професію «слюсар будівельний, тесляр». Умів працювати не просто руками, а серцем і душею. Захоплювався різьбленням по дереву, мав неабиякі творчі здібності та багатогранні таланти. Особливе місце в його житті посідало образотворче мистецтво. Після нього залишилася колекція малюнків олівцем, виконаних у техніці графіки та інших жанрах. За любов до мистецтва і творчий талант у колі знайомих Сергія жартома й водночас із повагою називали почесним псевдо «Пікассо».
Та поряд із творчою душею в ньому завжди жив справжній чоловічий характер – відповідальний, витривалий і готовий до випробувань. У 2004-2005 роках Сергій Дудар проходив строкову військову службу у військовій частині А1352 у місті Балаклія Харківської області, на базі зберігання боєприпасів 65-го ракетно-артилерійського арсеналу Збройних Сил України. Службу проходив у роті матеріально-технічного забезпечення на посаді такелажника.
Після демобілізації, з 2005 року, розпочав трудовий шлях за фахом – працював столяром з обробки деревини у будівельній бригаді СВК «Перемога». Згодом працював кочегаром і сторожем у закладі дошкільної освіти (яслах-садку) «Ягідка» у селі Клепачі.
Життя не раз випробовувало Сергія на міцність, і щоразу він залишався вірним своєму обов’язку. У період із 10 червня 2014 року по 14 серпня 2015 року, а потім із 18 листопада 2015 року по 2 квітня 2016 року він проходив військову службу в зоні АТО на Сході України у військовій частині В0440 – польовій пошті 25-ої окремої повітрянодесантної Січеславської бригади у складі Десантно-штурмових військ ЗСУ. Сергій був зарахований до оперативного Резерву першої черги на посаду водія-електрика. За участь в антитерористичній операції та сумлінне виконання військового обов’язку 26 червня 2016 року Сергія Анатолійовича було удостоєно відомчої відзнаки начальника Генерального штабу ЗСУ – нагрудного знака «Учасник АТО».
Повернувшись до мирного життя, Сергій не залишився осторонь праці. З 2018 року працював експедитором у товарно-логістичній фірмі в місті Кременчук. Був людиною працьовитою, небайдужою, щирою та талановитою. Особисте життя влаштувати не встиг – його земний шлях виявився надто коротким, але він дуже любив дітей і мріяв створити власну сім’ю. Коли над Україною знову нависла смертельна загроза, Сергій не шукав виправдань, затишного містечка в тилу і не чекав повістки. Після повномасштабного віроломного вторгнення російської федерації в Україну він свідомо й добровільно став до лав оборонців рідної держави.
9 березня 2022 року Сергія Дударя було призвано за загальною мобілізацією першим відділом Лубенського РТЦК та СП. Базову загальновійськову підготовку він пройшов у місті Конотоп на Сумщині, після чого вирушив туди, де вирішувалася доля України, – на один із найзапекліших напрямків фронту, до рубежів оборони міста Бахмут Донецької області. Він знову одягнув військову форму, знаючи, що попереду небезпека, важкі бої та смертельний ризик. Але для Сергія Україна була не просто державою на карті. Це була його рідна земля, його Клепачі, його родина, близькі, його пам’ять, його життя. Він обрав захист Батьківщини. І цей вибір став найвищим проявом любові до України – любові, яку вимірюють не словами, а мужністю, жертовністю та готовністю віддати найдорожче заради майбутнього рідної землі та нових поколінь.
Земний шлях молодого Воїна обірвався у день його 36-річчя – 10 липня 2022 року. Йому судилося зустріти свій день народження не серед рідних і близьких, а на полі бою, захищаючи Україну. Його життя обірвалося, але подвиг назавжди залишиться у вдячній пам’яті земляків. Солдат, номер обслуги 1-ої мінометної батареї 16-го окремого мотопіхотного батальйону «Полтава» у складі 58-ої окремої мотопіхотної бригади імені гетьмана Івана Виговського Сухопутних військ Збройних Сил України, з 10 липня 2022 року вважався безвісти зниклим.
Свій останній бій Воїн прийняв 10 липня 2022 року, у день свого народження, поблизу населеного пункту Покровське Бахмутського району Донецької області, де у запеклому бою з російськими окупантами віддав життя за Україну. Від старшого позиції РОП «БРАВО» надійшла доповідь на КСП, що противник під прикриттям артилерійського взводу з міномету, танку та реактивної системи залпового вогню здійснив прохід ворожої диверсійно-розвідувальної групи на позицію наших оборонців, яка була захоплена окупантами. Пошукові заходи для встановлення місцезнаходження 11 військовослужбовців, серед яких був і Сергій Дудар, не проводилися через захоплення позиції противником. Того фатального дня рідні чекали на звістку, хотіли привітати його з днем народження, почути рідний голос, сказати найтепліші слова. Але зв’язок обірвався… І разом із ним для найдорожчих людей розпочалися чотири довгі роки болісного очікування. Та війна, яка забирає найкращих, зрештою принесла болючу правду. Результати ДНК-експертизи підтвердили загибель хороброго Захисника України.
Хорольщина в глибокій жалобі схиляє голови, розділяючи невимовний біль непоправної втрати та висловлюючи щирі співчуття: мамі – Тетяні Степанівні Дудар, татові – Анатолію Андрійовичу Дудар, сестрі – Альоні Анатоліївні Угніч, зятеві – Віталію Вікторовичу Угнічу, племінниці – Дарії Угніч, усім рідним, близьким, друзям, сусідам, бойовим побратимам і кожному, хто зберігатиме світлий образ Героя у своєму серці.
Сергій Анатолійович Дудар назавжди залишиться у пам’яті земляків як Захисник України, Воїн, який до останнього виконував свій обов’язок, не відступивши перед лицем смертельної небезпеки. Його життєвий шлях обірвався на злеті, але не обірвалася пам’ять про нього. Вона житиме у рідному селі, у серцях тих, хто знав і любив Сергія, у його творчих роботах, у добрих справах і найголовніше – у вільній Україні, за яку він поліг у бою.
31 серпня 2026 року Сергій повернувся додому назавжди. Повернувся до своєї землі, яку захищав ціною власного життя. Повернувся не переможеним, а Героєм, чий подвиг назавжди вписаний у літопис боротьби українського народу за право на гідне життя під мирним небом, без гуркоту гармат.
Герої не вмирають. Вони назавжди залишаються у строю української пам’яті. Навічно в нашій пам’яті, назавжди з честю!
Автор і фото: Ірина ГРИГОРАШ
