Війна має страшну властивість залишати по собі не лише могили, руїни й спустошені долі. Вона залишає запитання, на які роками не знаходиться відповіді: де наші рідні, де наші Воїни, чи живі вони, чи повернуться колись додому… Для родини та близьких очікування безвісти зниклого – це особливий біль. Біль без останнього прощання, без можливості схилити голову над могилою, запалити свічку й сказати: «спочивай із миром, рідний». Натомість – роки надії, молитов, душевного неспокою і віри в те, що одного дня рідна людина знову повернеться додому.

І ось такий день настав для родини Героя Віктора Сергійовича Вербила, доля якого понад два роки була невідомою. Це була та мить, коли слова стали безсилими перед величчю людської жертовності. Коли біль утрати стискав серця, а тиша стала найщирішою молитвою.

У понеділок, 15 вересня 2026 року, Хорольське земляцтво зібралося на площі Скорботи біля погруддя Великого Кобзаря – Тараса Шевченка, щоб провести в останню земну дорогу Воїна світла, Захисника України Віктора Сергійовича Вербила. Під похмурим сизим небом, але перед світлою пам’яттю Захисника зі словами глибокої скорботи, поваги та вдячності за його подвиг звернулися заступник міського голови з питань діяльності виконавчих органів Валентин Місніченко, староста Староаврамівського старостинського округу Анатолій Шило та військовий капелан 60-ої ОМБр. Їхні слова були сповнені болю за обірване війною життя та безмежної вдячності Воїну, який став на захист Батьківщини, щоб Україна жила, щоб рідна Хорольська земля залишалася вільною, а прийдешні покоління мали право на мирне майбутнє.

Схиливши голови перед мужністю полеглого Героя Віктора, рідні, побратими, представники міської влади, старостату та небайдужі мешканці громади об’єдналися у спільній молитві за упокій його душі. Заупокійне богослужіння за новопреставленим Воїном Віктором на площі в місті Хоролі та чин похорону в його рідному селі Пристань Староаврамівського старостинського округу звершив представник духовенства Української Православної Церкви Кременчуцької єпархії, настоятель храму «Всіх святих у землях Русі просіявших», митрофорний протоієрей Олександр Покас.

Хорольська громада у спільній молитві провела Віктора Вербила в його останню земну дорогу – туди, звідки немає вороття, але звідки назавжди залишається світло героїчного подвигу. Ведучі жалобного заходу – представники відділу культури, туризму та охорони культурної спадщини Оксана Левіна та Ірина Редька розповіли присутнім про життєвий шлях Віктора, його цивільне життя, людські чесноти та бойовий шлях Захисника.

Віктор Сергійович Вербило народився 12 вересня 1993 року в селі Пристань нині Староаврамівського старостинського округу Лубенського району. Зростав у багатодітній родині, де разом із трьома сестрами пізнавав світ, вчився шанувати старших, цінувати родину та людську працю. Саме в рідному домі формувався його характер – простий, скромний, щирий, працьовитий і добрий. Після закінчення 9 класів Хорольської загальноосвітньої середньої школи І–ІІІ ступенів №3 Віктор продовжив навчання у Красногорівському професійно-технічному училищі №49 колишнього Великобагачанського району, нині Миргородського району, де здобув професію електромонтера.

Трудовий шлях розпочав різноробочим у фермерському сільському господарстві. Важкої роботи не цурався. Працював сумлінно, відповідально, ніколи не проходив повз чужу біду й завжди був готовий допомогти. Таким його знали односельці, друзі, товариші – людиною, яка не чекала, коли хтось прийде на допомогу, а сама першою простягала руку підтримки. Його життєва дорога не була легкою, безхмарною й безпомилковою. У ній були випробування, помилки та сторінки минулого, за які довелося відповідати. Але Віктор знайшов у собі сили змінити життя, стати на захист України й у найтяжчий час довести свою відданість Батьківщині ціною власного життя. У лютому 2014 року, коли Україна вже вступала у найтяжчий період своєї новітньої історії, Віктор добровільно став у стрій оборонців держави. Брав участь у бойових діях у районі міста Авдіївки Покровського району Донецької області в складі сил АТО/ООС.

Молодий чоловік із мирного села зробив свій вибір – залишити звичне життя й стати там, де Україну потрібно було захищати зі зброєю в руках. Після завершення контракту Віктор на деякий час повернувся до цивільного життя. Прагнув простого людського щастя – працювати, бути поруч із близькими, любити й будувати власне майбутнє. Зустрів кохану людину, проживав у цивільному шлюбі. Мріяв про родину, про дітей, про життя, у якому не буде місця війні. Та здійснитися цим мріям не судилося…

Віктор був людиною спокійною, покладистою, скромною і добросовісною. Відповідально ставився до роботи, вирізнявся працьовитістю та щирістю. Мав художній хист і талановиті руки – власноруч виготовляв із дерева вироби декоративно-ужиткового мистецтва. У його руках робота горіла, а щоб допомогти комусь – відкладав усі свої справи на потім.

Коли Батьківщина знову покликала своїх кращих синів і доньок на захист, Віктор не залишився осторонь. 13 липня 2024 року його було призвано за загальною мобілізацією першим відділом Лубенського РТЦК та СП Базову загальновійськову підготовку проходив у 169-му навчальному центрі імені Ярослава Мудрого в селищі Десна на Чернігівщині. У званні солдата Віктор Вербило знову взяв до рук зброю, щоб захищати Україну. Він віддано служив Вітчизні на посаді стрільця 1-го стрілецького спеціалізованого відділення 2-го стрілецького спеціалізованого взводу колишньої стрілецької спеціалізованої роти «ШКВАЛ» 60-ї окремої механізованої Інгулецької бригади 3-го армійського корпусу Оперативного командування «Схід» Сухопутних військ Збройних Сил України.

25 вересня 2024 року настала дата, яка назавжди розділила життя його рідних на «до» і «після». Поблизу міста Цукурине Селидівської міської громади Покровського району Донецької області Віктор вступив у нерівний стрілецький бій із російським окупантом. У тому бою його побратими втратили відважного Воїна, а для рідних розпочалися майже два роки болісного очікування, надії та молитви. З того часу Віктор Вербило вважався безвісти зниклим за особливих обставин. Понад два роки його рідні жили між надією та найстрашнішим передчуттям. Та після проведення необхідного слідства та ДНК-експертизи Постановою слідчого від 8 вересня 2026 року підтвердилося найстрашніше – Віктор Вербило загинув.

Загинув Воїн, який двічі ставав на захист України. Загинув син своєї землі, який не шукав легких шляхів і не відступив перед небезпекою. Йому назавжди залишилося 31… Він не встиг прожити своє життя до кінця. Не встиг стати батьком, виховати дітей, здійснити свої мрії, насолодитися мирними днями поруч із рідними людьми. Російський агресор безжально обірвав життя молодого чоловіка, залишивши після себе невимовний біль тих, хто любив його і чекав на повернення.

Хорольська громада схиляє голову в скорботі перед світлою пам’яттю Віктора Вербила та висловлює щирі й глибокі співчуття його родині та всім, хто знав, любив і шанував Героя. Розділяємо невимовний біль втрати з мамою – Наталією Вікторівною Ягуповою, бабусею – Лідією Олександрівною Ясак, сестрами – Аліною Сергіївною Івашиною, Катериною Юріївною Ягуповою та Вікторією Вікторівною Гринько, зятями – Артуром Євгеновичем Івашиною та Романом Миколайовичем Георгіцою, дядьком – Ігорем Івановичем Сігарьовим, племінником – Ростиславом Денисовичем Вербилом. Схиляємо голови перед горем усіх рідних і близьких, друзів, однокласників, односельців та бойових побратимів, для яких ця втрата стала незагоєною раною. Нехай світла пам’ять про Віктора назавжди живе у серцях тих, хто його любив. Нехай Господь дасть сили пережити цей невимовний біль, а пам’ять про мужність Воїна стане вічною.

Його життєвий шлях був недовгим, але в ньому було те, що вимірюється не прожитими роками. Була любов до рідної землі і праці. Була вірність військовій присязі. Була мужність. Була готовність віддати найдорожче – власне життя за Україну.

Герої не вмирають. Вони назавжди залишаються в строю української доблесті і пам’яті. Вічна пам’ять і слава Герою України Віктору Вербилу!

Автор і фото: Ірина ГРИГОРАШ