Хорольська земля знову в скорботі… У четвер, 26 лютого вона прийняла у своє царство вічного спокою Воїна честі, мужності й незламного духу – Володимира Миколайовича Дудника. Життєвий шлях солдата, стрільця-помічника гранатометника 3-ої окремої штурмової бригади Збройних Сил України обірвалося 21 лютого 2026 року. По фатальному збігу обставин і невблаганної долі трагедія, яка забрала молоде життя Воїна з досвідом бойового медика, сталася на його рідній Луганщині – землі, де промайнули роки його дитинства та юності.

Війна – страшна, бо залишає після себе не лише зруйновані і спалені села та міста. Ця лиха сила приносить із собою багато горя та страждань, завжди бере у людства найбільшу ціну. Ми вже навчилися миритися з усіма її наслідками, але навчитися жити «БЕЗ» – практично неможливо. І знову Хорольська громада в смутку та скорботі…

Страшна війна продовжує вести свій кривавий лік. Вона ламає людські долі та приносить з собою лише горе. Щодня ми платимо дуже високу ціну за нашу свободу і незалежність. 

21 листопада 2025 року Хорол знову став місцем єднання пам’яті, болю і незламності. Величний День Гідності та Свободи громада Хорольщини відзначила на священному місці – Алеї Героїв, де викарбувані імена з портретами 140 новітніх Захисників, кращих синів і однієї доньки України із Хорольського краю, які віддали свої життя за волю, честь і мирне майбутнє нашої держави.

Війна забирає найцінніше – життя людей, руйнує долі та спустошує серця родин, залишаючи після себе невимовний біль і спогади, які у пам’яті тавруються назавжди і не стираються часом. Кожен похований Воїн – це нагадування про масштаби страшної кровопролитної війни, яка триває на нашій землі не 4, а майже 12 років. Втрати рахуються не лише цифрами, а людськими життями, розбитими планами, мріями та надіями. 

У Хорольську громаду знову, мов чорні круки, злітаються скорботні звістки. Вони крають серце болем і розривають душу кожного, хто вірить у відновлення справедливого для України миру та молиться за своїх Захисників. І знову невблаганна війна забирає найдорожче – життя Героя Пономаренка Валентина Анатолійовича, який понад усе любив Україну, її землю, її людей.

У п’ятницю, 20 червня 2025 року, в самому серці села Новоаврамівка відбулася урочиста й водночас зворушлива подія – відкриття меморіальних дошок на честь мужніх земляків, які віддали своє життя за свободу і незалежність України. У знак глибокої вдячності, пошани та всенародної любові, на шести чорних гранітних дошках викарбувані портрети та імена славетних новітніх Героїв з Новоаврамівського старостату: Сергієнка Сергія Олексійовича, Левченка Миколи Анатолійовича, Барила Станіслава Миколайовича, Мар’ясова Михайла Леонідовича, Кратенка Романа Сергійовича та Васецького Олександра Івановича.

Новорічні свята прийшли у нашу громаду не з радісною атмосферою і подарунками. Чорні рядки сповіщень про смерть приносять у родини хорольців невтішні звістки про непоправні втрати, а разом з тим – скорботу, біль і сльози. Днями дружина Захисника Талана Віталія Володимировича отримала сповіщення про смерть свого чоловіка, який добровольцем став на захист Батьківщини з перших днів повномасштабної російсько-української війни. Деякий час Герой служив у роті охорони 1-го відділу Лубенського РТЦК та СП.

Днями Хорольська громада отримала чорну звістку з військової частини про полеглого у листопаді минулого року Героя – Миколу Олександровича Манжоса, який нарешті повертається «на щиті» додому. Ім’я мужнього і відважного Захисника – солдата, оператора відділення безпілотних літаючих апаратів окремого взводу розвідки 1-ої окремої танкової Сіверської (Гончарівської) бригади назавжди залишиться символом незламності духу та жертовності в боротьбі за свободу України.

З невимовним болем, який переростає у розпач, Хорольщина проводжає у засвіти полеглих Героїв. Все частіше й частіше, мов чорний зловіщий крук, прилітають із фронту сповіщення про смерть Захисників. Не встигла площа Кобзаря висохнути від сліз після прощання з Олександром Бондарем, як знову шокувала трагічна звістка про загибель на полі бою його побратима і колеги по роботі з механічного заводу – Станіслава Андрійовича Устименка.