Хорольська земля знову в скорботі… У четвер, 26 лютого вона прийняла у своє царство вічного спокою Воїна честі, мужності й незламного духу – Володимира Миколайовича Дудника. Життєвий шлях солдата, стрільця-помічника гранатометника 3-ої окремої штурмової бригади Збройних Сил України обірвалося 21 лютого 2026 року. По фатальному збігу обставин і невблаганної долі трагедія, яка забрала молоде життя Воїна з досвідом бойового медика, сталася на його рідній Луганщині – землі, де промайнули роки його дитинства та юності.
Велелюдна Хорольська громада зібралася 26 лютого на площі біля погруддя Великого Кобзаря, аби провести останньою земною дорогою полеглого Героя. З жалобними і щемними промовами до рідних та присутніх на траурному заході звернулися: секретар міської ради Юлія Бойко та староста Староаврамівського старостату Анатолій Шило. Заупокійне богослужіння за новопреставленим солдатом Володимиром на площі та чин поховання на кладовищі в с.Староаврамівка звершив представник духовенства Православної Церкви України, митрофорний протоієрей благочинний – отець Іван Сушінець. Ведучі жалобного заходу – представники відділу культури, туризму та охорони культурної спадщини Хорольської міської ради Оксана Левіна та Ірина Редька розповіли про нелегкий шлях бойової слави Героя та повідали історію цивільного життя молодого оборонця.
Володимир народився 22 червня 1999 року в місті Кремінна Луганської області – там, де вперше побачив світ, де зробив перші кроки й плекав прості, щирі мрії. У рідному місті закінчив 9 класів загальноосвітньої середньої школи №3, а згодом навчався у Кремінському технікумі, мріючи опанувати фах електрогазозварника. У 18 років був призваний на строкову військову службу, яку проходив у Сєвєродонецьку, Попасному та Торецьку на Луганщині. Повернувшись у цивільне життя лише на рік, він знову обрав шлях воїна – добровільно став до лав захисників України в зоні АТО/ООС. За самовіддану зразкову службу був відзначений нагрудним знаком «Учасник АТО» та багатьма відомчими бойовими нагородами.
У 2025 році Володимир знайшов своє особисте щастя – одружився з коханою Оленою. У квітні того ж року в молодої подружньої пари з’явився на світ синочок Сергійко. Здавалося б, життя мало б розквітнути миром і родинним теплом. Та, на жаль, війна не знає жалю.
У 2022 році родина була змушена залишити рідну Луганщину й переїхати в Ужгород на Закарпатті, а потім на Полтавщину – у Староаврамівський старостат Хорольської міської територіальної громади. 1 травня 2022 року Володимира було мобілізовано Ужгородським РТЦК та СП. Він проходив базову військову підготовку в Дніпрі. Здобув медичну кваліфікацію й став бойовим медиком – тим, хто несе життя крізь смерть і гуркіт вибухів. Разом з евакуаційними групами він виносив поранених з поля бою, надавав першу допомогу до стабпункту, дивився смерті у вічі, але боровся за кожного українського воїна. Служив у різних військових формуваннях та силових структур, а восени 2025 року приєднався до славетної когорти воїнів 3-ої окремої штурмової бригади. Його славетний бойовий шлях проліг Луганським, Донецьким та Харківським напрямками у найзапекліших боях на лінії бойового зіткнення першого ешелону оборони. Сватівський напрямок став для нього останнім…
У суботу, 21 лютого 2026 року, біля села Новоєгорівка Сватівського району Луганської області, на 26-му році життя, Володимир Миколайович героїчно загинув під час артилерійського обстрілу противника. Це був його останній штурм. Його серце зупинилося там, де він до кінця залишився вірним військовій присязі та Україні.
Він був веселим, доброзичливим, щиро захоплювався медициною та технікою, умів підтримати словом та посмішкою, ніс світло навіть у найтемніші часи цього сучасного лихоліття – крізь морок війни.
Хорольська громада схиляє голови у глибокій скорботі разом із рідними та близькими. Висловлюємо щирі співчуття великій родині полеглого Захисника. Розділяємо невимовний біль утрати з найдорожчими для нього людьми: мамою – Ганною Володимирівною Дудник, рідною сестрою – Наталією Миколаївною Дудник, дружиною – Оленою Артурівною Головацькою та їхньому синочкові Сергійкові, тещі – Олені Василівні Головацькій, тестеві – Артуру Миколайовичу Головацькому, своякам – Віджаю Артуровичу та Артуру Артуровичу Головацьким, близьким, друзям, бойовим побратимам. Нехай Господь дарує їм сили пережити цю непоправну втрату.
Низько схиляємо голови перед подвигом Героя Володимира. Його шлях – це шлях честі. Його смерть – це біль всього українського народу. Його ім’я – назавжди у строю вічності.
Слава Україні та її Героям, які полягли за ідею та порядок!
Автор і фото: Ірина ГРИГОРАШ
