Є життя, що лишають по собі не просто спогади, а глибокий, невиліковний слід у душах усіх, хто мав щастя бути поруч. Саме таким був шлях Віктора Петровича Кириченка – сина Хорольської землі, люблячого батька, надійного брата, вірного друга та мужнього Захисника України.
Слово «пам’ять» сьогодні звучить особливо болісно. Воно відлунює у серцях важким дзвоном скорботи, коли Хорольська громада знову схиляє голови перед світлою пам’яттю свого Захисника. До Хорольського краю «на щиті» повернувся ще один Герой – Олександр Геннадійович Чистяков, який до останнього залишався вірним військовій присязі, українському народові та своїй державі.
Є подвиги, що не знають забуття. Є імена, які назавжди вписані золотими літерами в новітню історію боротьби України за свободу. Герої не вмирають – вони стають незгасними дороговказами для майбутніх поколінь, а їхня жертовність перетворюється на моральний фундамент нашої державності.
Війна не залишає права на помилку. Вона щодня вписує у новітню історію України імена тих, хто став незламним щитом між світлом і темрявою, між добром і злом, між свободою і поневоленням. Найболючіше усвідомлювати, що у цьому кривавому горнилі російсько-української війни ми втрачаємо найкращих – наших мужніх синів, гордість нації, цвіт українського народу, тих, кому судилося творити майбутнє незалежної держави. Хорольська громада знову схиляє голови у скорботі, бо до Небесного Воїнства долучився ще один наш земляк, уродженець міста Хорола – мужній Захисник України Володимир Анатолійович Гирич.
Російсько-українська війна щодня забирає життя найкращих синів і доньок України, залишаючи невимовний біль у серцях рідних, близьких та всієї громади. Війна – найжахливіший винахід людства. Вона має масштабні трагічні наслідки та безжально стирає часові межі між надією і вічністю. Вона потворно розмиває кордони між минулим і теперішнім, між сном і реальністю, між життям і смертю. Особливо тяжкими є звістки, коли після довгих тижнів, місяців, а то й років невідомості й болісного очікування підтверджується загибель військовослужбовців, які вважалися безвісти зниклими.
У тиші, що звучала гучніше за будь-які слова, в адміністративному приміщенні Хорольської міської ради відбулася подія, яку неможливо виміряти ані часом, ані звичними людськими відчуттями. Подія, де невимовний материнський біль і безмежна гордість за подвиг сина стояли поруч. Подія, що ще раз нагадала всім присутнім: свобода України має надзвичайно високу ціну – життя її найкращих синів.
Війна безжальна. Вона не питає дозволу, не залишає права на помилку і щодня вписує в новітню історію України імена тих, хто став щитом між життям і смертю, між світлом і темрявою. Та найболючіше усвідомлювати, що у цьому кривавому вирі, у страшному горнилі війни ми втрачаємо найкращих – наших кращих синів і доньок, наших Захисників і Захисниць, нашу гордість, наш цвіт нації і наше майбутнє.
Повномасштабна війна щодня розтинає українську землю глибокими кривавими ранами, вириваючи з життя найкращих синів і дочок нашого народу. У чорному полум’ї війни згасають людські долі, а в серцях рідних назавжди оселяються невимовний біль, тривога й виснажливе чекання. Для багатьох родин час завмер у страшній невідомості – між крихкою надією на диво і пекучим страхом почути звістку, від якої холоне душа. Довгі місяці пошуків, молитв і безсонних ночей стали важким хрестом для тих, чиї рідні зникли безвісти, захищаючи Україну від жорстокого рашистського ворога.
Травневі дні на тринадцятому році жорстокої, виснажливої російсько-української війни, осяяні погожим теплом весни, що мало б нести життя і відродження. Натомість вони приносять у Хорольську громаду гіркі, невимовно болючі звістки, від яких холоне кров і крається серце. Одна за одною фронтові вістки чорним крилом торкаються домівок, несучи тишу втрати, що важча за будь-які слова. За результатами ДНК-експертизи встановлено загибель нашого земляка – Пилипенка Романа Володимировича, 19 грудня 1981 року народження, уродженця села Кривці Ялосовецького старостату.
Українська земля знову схилила голову в пошані перед мужністю свого сина – Воїна, який, пройшовши крізь найжорстокіші випробування війни, навіки вписав своє ім’я у літопис незламності нашого народу. Відповідно до Указу Президента України від 04.12.2025 №882/2025 «Про відзначення державними нагородами України» солдата Станіслава Федосійовича Новоселецького посмертно нагороджено медаллю «За військову службу Україні».
