Слово «пам’ять» сьогодні звучить особливо болісно. Воно відлунює у серцях важким дзвоном скорботи, коли Хорольська громада знову схиляє голови перед світлою пам’яттю свого Захисника. До Хорольського краю «на щиті» повернувся ще один Герой – Олександр Геннадійович Чистяков, який до останнього залишався вірним військовій присязі, українському народові та своїй державі.

Велика російсько-українська війна забирає не лише життя, обірвані ворожими кулями чи вибухами. Вона щодня виснажує людські сили, калічить долі, випалює здоров’я тих, хто самовіддано стоїть на захисті України. Олександр Чистяков пройшов крізь це пекло, віддавши Батьківщині найдорожче – власне життя. Його земний шлях завершився, але подвиг назавжди залишиться у вдячній пам’яті земляків.

У середу, 29 липня 2026 року жителі Хорольської громади, чиї серця не зачерствіли перед людським горем і болем України, об'єдналися у скорботі, щоб провести в останню земну дорогу Захисника України Олександра Чистякова. Віддаючи шану полеглому Воїну, громада схилила голови у глибокій жалобі. Під звуки Державного Гімну у виконанні духового оркестру, з усіма належними військовими почестями та за православними традиціями, Герой повернувся до вічності, залишивши по собі світлу пам'ять, вдячність поколінь і приклад безмежної відданості Батьківщині.

З жалобними промовами до присутніх на жалобному заході  звернулися секретар міської ради Юлія Бойко та офіцер першого відділу Лубенського РТЦК та СП, старший лейтенант Дмитро Кравченко. Заупокійну літію за новопреставленим Воїном Олександром на площі та чин поховання на центральному міському кладовищі звершив представник духовенства Української Православної Церкви Кременчуцької єпархії, настоятель храму «Всіх святих у землях Русі просіявших», митрофорний протоієрей – Олександр Покас. Ведучі жалобного заходу – представники відділу культури, туризму та охорони культурної спадщини Хорольської міської ради Оксана Левіна та Ірина Редька розповіли про нелегкий шлях бойової слави Героя та провели присутніх сторінками життєпису Героя.

Олександр Геннадійович Чистяков народився 7 січня 1975 року в славетному корабельному місті Миколаєві. Змалку вирізнявся наполегливістю, силою характеру та жагою до самовдосконалення. Після закінчення загальноосвітньої школи здобув професію у середньому професійно-технічному училищі за суднобудівним напрямом, обравши шлях чесної праці.

У шкільні та студентські роки значну частину свого життя присвятив спорту. Захоплення східними єдиноборствами загартувало його волю, дисципліну й витримку. Олександр мав високий ступінь майстерності (дан) із дзюдо – «чорний пояс». Неодноразово ставав переможцем і призером змагань, а численні кубки, медалі та відзнаки стали свідченням його наполегливості й сили духу.

Свій трудовий шлях розпочав на Миколаївському суднобудівному заводі імені 61 комунара – одному з найстаріших суднобудівних підприємств України. Саме там, серед сталевих корпусів кораблів і напруженої праці, формувався його професійний характер і любов до обраної справи.

Доля привела Олександра на Хорольщину, яка стала для нього другою малою Батьківщиною. Тут він працював робітником на приватному підприємстві «Хорольська механічна пекарня», а згодом – фрезерувальником у Приватному акціонерному товаристві «Хорольський механічний завод». Не зупинявся на досягнутому, постійно вдосконалював професійну майстерність, проходив навчання на базі ПрАТ «Полтавський алмазний інструмент», здобуваючи нові знання та навички.

Та найбільшим багатством у його житті була родина. У 2005 році він зустрів своє кохання – красуню Олену, яка стала його вірною супутницею життя. Разом вони створили міцну сім'ю, виховали сина Максима, якому батько передав найцінніше – любов до праці, людяність, чесність і гідність. Для рідних Олександр був надійною опорою та люблячим батьком.

Його знали як доброзичливого сусіда й веселу, щиру людину, яка ніколи не відмовляла у допомозі. Він любив працювати по господарству, не боявся найважчої фізичної роботи, мав вправні руки та хист до ремонтно-будівельної справи. Мріяв посадити власний сад, звести будинок своїми руками, бачити, як дорослішає син, радіти простому сімейному щастю. Та ці мирні мрії безжально перекреслила війна.

24 січня 2024 року Олександр Геннадійович був призваний на військову службу по загальній мобілізації першим відділом Лубенського районного територіального центру комплектування та соціальної підтримки. Після проходження базової загальновійськової підготовки у 169-му навчальному центрі «Десна» він став до лав 22-ї окремої механізованої Миколаївської бригади. Згодом, після важких боїв і втрат, був переведений до 66-ї окремої механізованої бригади імені князя Мстислава Хороброго.

Його фронтовий шлях пролягав крізь найгарячіші ділянки російсько-української війни. Він мужньо стримував ворога на Бахмутському напрямку, де щодня точилися жорстокі бої за українську землю. Згодом боронив Харківщину, виконуючи бойові завдання поблизу села Шелудівки Чугуївського району та міста Куп'янська. Останньою точкою на карті його бойових маршрутів стало село Криничне Ізюмського району – місце, де доля навіки вписала його ім'я до пантеону слави українських Героїв.

Про найтяжчі випробування війни Олександр розповідав своєму синові без зайвого пафосу – як Воїн, який чесно виконував свій обов'язок перед народом і державою. Для сина залишив безцінну родинну реліквію – медаль «Ветеран війни», яка нагадуватиме про батьківський подвиг і жертовність. Він не шукав слави, не прагнув нагород. Просто знав: коли Батьківщина в небезпеці, її потрібно захищати.

Солдат, водій зенітного ракетного взводу механізованого батальйону 66 окремої механізованої бригади імені князя Мстислава Хороброго Збройних Сил України, Олександр Чистяков помер 23 липня 2026 року в Ізюмському районі Харківської області. Військова служба в надзвичайно тяжких умовах фронту залишила глибокий слід на здоров’ї Воїна. Причиною раптової смерті стала гостра печінково-шлункова недостатність, спричинена цирозом печінки.

Хорольщина в глибокій жалобі схиляє голови, розділяючи невимовний біль непоправної втрати та висловлюючи щирі співчуття: дружині – Олені Григорівні Сліпченко, синові – Максиму Олександровичу, невістці – Раїсі Григорівні Киприк та її родині, зятю – Сергію Григоровичу Фурсову та його родині, племінникам – Артему та Євгенію Балагурам, свасі – Світлані Миколаївні Зінченко, усім рідним, близьким, друзям, сусідам, бойовим побратимам і кожному, хто зберігатиме світлий образ Героя у своєму серці.

Найболючіша рана цієї втрати – у серці єдиного сина Максима, який найбільше мріяв дочекатися батька з війни живим. На жаль, війна вкотре перекреслила людські сподівання, залишивши дитину без батьківського плеча, мудрої поради та тепла рідної людини.

Нехай крізь гіркі сльози втрати проростає світла пам’ять про оборонця України – незгасна, священна, викарбувана у трагічних сторінках новітньої історії нашої держави. Адже Герої не зникають у небутті. Вони продовжують жити у наших серцях, у вдячності прийдешніх поколінь, у кожному подиху вільної української землі, за яку віддали все.

Ім’я Олександра Геннадійовича Чистякова назавжди залишиться символом мужності, честі та самопожертви, а його життєвий подвиг житиме у пам’яті народу, допоки б’ється серце незалежної України.

Бути Воїном – жити вічно! Вічна пам’ять, честь і слава Герою України Олександру Чистякову! Герої не вмирають! Слава Україні!

Автор і фото: Ірина ГРИГОРАШ