Війна забирає найцінніше – людські життя, залишаючи по собі чорні хрести, невиплакані сльози й рани, що не загоюються. Та є те, чого не здатні знищити ні ворожі кулі, ні безжальний час, – пам’ять про тих, хто віддав своє життя за Україну, за її свободу, за право рідної землі жити під мирним небом. Знову чорна звістка розітнула тишу Хорольщини, принесла невимовний біль і поселила в серцях людей гіркий смуток. 

Знову жовтневе небо затягнулося свинцевими хмарами, а холодні осінні дощі ніби злилися зі сльозами тих, хто втратив найдорожче. Плаче небо, тужить рідна земля, стискаються від болю материнські серця… І немає слів, здатних утішити матір, яка втратила сина, немає розради для родини, у чиє життя війна безжально вписала слово «назавжди».

У четвер, 29 жовтня 2026 року, на площі Скорботи біля пам’ятника Т.Г.Шевченкові хорольці зустріли труну з тілом полеглого Героя Дмитра Сергійовича Гордіюка, шлях бойової слави якого завершився назавжди. Схиливши голови в глибокій пошані та ставши на коліна, за усталеною традицією громада утворила «живий коридор», віддаючи останню шану славному Воїну Дмитру, який повернувся додому «на щиті». Під час військового поховального ритуалу з жалобними промовами до громади та рідних полеглого Захисника звернулися: секретар міської ради – Юлія Бойко, начальник відділу цивільно-військового співробітництва першого відділу Лубенського РТЦК та СП, капітан – Наталія Шегера та бойовий побратим, солдат 141 ОМБр – Дмитро Харченко. «Блаженні миротворці, бо вони синами Божими нарічуться» – процитувала Юлія Бойко вислів Ісуса Христа з Нагірної проповіді. У цьому вислові закладено глибоку істину: миротворці – це ті, хто несе мир, зупиняє ворожнечу, захищає людську гідність і наближає світ до Божої правди.

Заупокійну літію за новопреставленим солдатом Дмитром на площі, а також чин похорону на Алеї Слави центрального кладовища міста Хорола звершили представники духовенства Православної Церкви України: священнослужитель Петро-Павлівського храму в м.Хорол та Свято-Вознесенського храму в с.Клепачі, митрофорний протоієрей, благочинний – отець Іван Сушінець, протоієрей – Василь Ліпший та військовий капелан 141ОМБр – отець Віктор з Івано-Франківської області. У скорботних молитвах священнослужителі підкреслили безсмертний подвиг Героя, чия мужність, самопожертва та незламна любов до Батьківщини і своєї родини назавжди залишаться взірцем справжньої відваги та сили волі для прийдешніх поколінь.

Ведучі жалобного заходу – представники відділу культури, туризму та охорони культурної спадщини Хорольської міської ради Оксана Левіна та Ірина Редька з глибокою шаною перегорнули сторінки життєпису Захисника, відтворивши найважливіші віхи його земного шляху – надто короткого, сповненого життєвих випробувань, непростих рішень і помилок, але водночас позначеного чоловічою честю, мужністю та жертовністю заради України.

Дмитро Гордіюк народився 7 квітня 1990 року в місті Хоролі, на благословенній полтавській землі, де зростають працьовиті, щирі й незламні люди. Тут минали його дитячі роки, тут формувався характер, зароджувалися мрії та прокладався непростий життєвий шлях. У 2005 році Дмитро закінчив Хорольську гімназію, здобувши базову загальну середню освіту. Прагнучи опанувати технічний фах і здобути професійні знання, у 2012 році завершив навчання в Хорольському агропромисловому коледжі Полтавської державної аграрної академії за спеціальністю «Експлуатація та ремонт машин і обладнання агропромислового виробництва», отримавши кваліфікацію техніка-механіка. У лютому 2022 року здобув робітничу кваліфікацію слюсаря з ремонту колісних транспортних засобів у державному професійно-технічному навчальному закладі «Полтавський навчальний центр №64» Полтавської обласної державної адміністрації.

Свій трудовий шлях Дмитро розпочав ще у 2008 році підсобним робітником на ПАТ «Хорольський механічний завод». Він був людиною праці, яка не боялася труднощів і вміла долати життєві перешкоди. Та найбільшим його багатством і найціннішим скарбом стала родина. У 2015 році Дмитро одружився з коханою Вікторією, а 2 листопада 2016 року в їхньому домі засяяло особливе світло – народилася донечка Поліна. Відтоді в його житті було ще більше любові, турботи, відповідальності й мрій про щасливе майбутнє своєї дитини. Майбутнє, у якому вона мала б зростати під мирним небом, радіти кожному новому дню, відчувати батьківське тепло й упевнено крокувати власною життєвою дорогою.

Але на українську землю прийшла повномасштабна війна, яка перекреслює людські плани, руйнує домівки й безжально випробовує на міцність долі цілих родин. І коли Батьківщина покликала своїх синів стати на її захист, Дмитро не залишився осторонь. 15 січня 2025 року його було призвано на військову службу під час загальної мобілізації першим відділом Лубенського РТЦК та СП. Базову загальновійськову підготовку проходив у 169-му навчальному центрі імені Ярослава Мудрого в селищі Десна на Чернігівщині. Попереду на Дмитра чекали небезпечні фронтові дороги, виснажливі бойові будні та суворі випробування війною, у яких гартуються сила духу, мужність і витримка, а справжня сутність людини розкривається не в словах, а у вчинках.

Ставши до лав Збройних Сил України, Дмитро Сергійович Гордіюк проходив службу на посаді навідника-оператора 2-ї механізованої роти 1-го механізованого батальйону 141-ї Окремої механізованої бригади Сухопутних військ Збройних Сил України. Він виконував бойові завдання на найнебезпечніших ділянках фронту, захищаючи свободу, незалежність і територіальну цілісність рідної держави.

Своє бойове хрещення Дмитро пройшов на лінії бойового зіткнення з російськими окупантами на Дніпропетровщині. Згодом боронив українську землю на Запорізькому напрямку, а на завершальному етапі свого військового шляху знову повернувся на Дніпропетровщину. Там, де земля просякнута кров’ю українських Воїнів, де кожен метр дається надлюдськими зусиллями, а кожен вихід на бойове завдання стає випробуванням на витривалість, відвагу й силу духу, Дмитро продовжував виконувати свій військовий обов’язок. Та особливе місце в пам’яті про Дмитра назавжди посідатимуть його вчинки, які промовляють гучніше за будь-які слова. Він не раз рятував побратимів під час евакуації поранених. Власноруч розкопував завалені бліндажі, пробиваючись крізь небезпеку, щоб дістатися до тих, хто потребував допомоги. Витягував із-під завалів тяжкопоранених піхотинців, повертаючи їм шанс на життя тоді, коли, здавалося, сама надія вже згасала. У ті страшні хвилини, коли над людиною нависає смертельна небезпека, справжня мужність виявляється не в гучних словах, а в готовності ризикувати собою заради іншого. Дмитро мав у собі цю мужність. Він не відвертався від чужого болю, не залишав побратимів напризволяще, не втрачав рішучості там, де кожна секунда могла стати вирішальною. За бойові заслуги влітку 2025 року Дмитра було нагороджено відзнакою Міністерства оборони України «Лицарський хрест». Ця нагорода стала визнанням його мужності, відваги та відданості військовому обов’язку. Як найдорожчу реліквію родина Гордіюків зберігатиме і його перший нагрудний знак «Ветеран війни» – пам’ять про сина, чоловіка й батька, який пройшов крізь воєнне лихоліття, став на захист України та до останнього залишався вірним своєму покликанню. У день поховання Дмитра його бойові побратими привезли батькам бригадну нагороду – пам'ятний знак «Сталевий хрест звитяги», яким командування відзначило подвиг Героя за 11 днів до загибелі, 10 жовтня 2026 року...

Та війна, яка вже стільки разів дивилася Дмитрові у вічі, виявилася безжальною… 21 жовтня 2026 року під час виконання бойового завдання в Синельниківському районі Дніпропетровської області, під час пересування на БМП (бойовій машині піхоти), життєвий шлях Дмитра Гордіюка трагічно обірвався. Згасла свічка його земного життя, залишивши по собі невимовний біль, невиплакані сльози та порожнечу, яку не здатні заповнити ані час, ані слова розради.

Йому було лише 36 років. Вік, коли попереду ще стільки задумів, родинних радощів, батьківських обіймів і звичайних щасливих днів, цінність яких особливо гостро усвідомлюється лише тоді, коли їх безжально відбирає війна.

Найгіркіший біль цієї втрати – у дитячих очах, які чекатимуть на татове повернення, у материнському серці, яке не змириться з утратою сина, у дружини, для якої світ розділився на життя до і після страшної звістки. У недомовлених словах, нездійснених мріях, родинних святах, на яких назавжди бракуватиме одного голосу, однієї усмішки, одного теплого обійму…

Дмитре, ти віддав Україні найдорожче – своє життя. Ти рятував побратимів, ділив із ними небезпеку й біль, до останнього подиху гідно виконував свій обов’язок. Твій бойовий шлях завершився, але твоя мужність, твої добрі вчинки й пам’ять про тебе залишаться серед живих.

Хорольська міська рада, її виконавчий комітет та вся територіальна громада висловлюють глибокі співчуття родині полеглого Захисника: матері Героя – Ользі Дмитрівні Гордіюк, батькові – Сергію Никандровичу Гордіюку, дружині – Вікторії Валентинівні Гордіюк, доньці – Поліні Дмитрівні Гордіюк, дядькові – Володимиру Олексійовичу Сосницькому та його родині, близьким, однокласникам, кумам, товаришам, бойовим побратимам і всім, кому болить непоправна втрата. І поки б’ються серця тих, хто знав, любив і шанував Дмитра, доти житиме його ім’я – у родинних спогадах, у вдячності побратимів, у літописі мужності українського народу.

Немає слів, здатних утішити материнське серце, зранене втратою сина. Немає сліз, які могли б виплакати це горе та полегшити душевні страждання. І немає такої міри вдячності Дмитрові, яка була б співмірною з ціною, заплаченою ним за нашу свободу. Осінні дощі омили останню дорогу до вічності, а людська пам’ять назавжди збереже ім’я Воїна Дмитра, який став частиною безсмертного Небесного війська. Нехай його смерть не буде марною, а для України чорні барви трагічних події якнайшвидше змінять найбажаніші жовто-блакитні фарби – золото тихих світанків та блакить мирного неба.

Світла і вічна пам’ять Дмитру Сергійовичу Гордіюку!

Низький уклін за мужність, жертовність і вірність Україні!

Автор і фото: Ірина ГРИГОРАШ