Війна безжальна. Вона не питає дозволу, не залишає права на помилку і щодня вписує в новітню історію України імена тих, хто став щитом між життям і смертю, між світлом і темрявою. Та найболючіше усвідомлювати, що у цьому кривавому вирі, у страшному горнилі війни ми втрачаємо найкращих – наших кращих синів і доньок, наших Захисників і Захисниць, нашу гордість, наш цвіт нації і наше майбутнє.
Понад два з половиною роки родина, друзі та земляки жили між вірою і відчаєм, між молитвою і болем. Кожен день очікування був схожий на вічність, кожна звістка змушувала серце завмирати. І ось підтвердилася найстрашніша правда: Владислав Миколайович Жила, уродженець села Єрківці Покровськобагачанського старостинського округу, нарешті повернувся додому на вічний спочинок. Процес репатріації тіла та встановлення особи за результатами двох порівняльно-генетичних ДНК-експертиз тривав довгі, виснажливі два з половиною роки. Час, який для родини став суцільною Голгофою, справжнім пеклом випробувань на цій грішній землі. Час, у якому жевріла надія, але поруч із нею щодня стояла невимовна тривога і страх дізнатися найстрашніше. Всі ці страхи стали реальністю…
У четвер, 2 липня 2026 року, в рідній Тарасівці, біля батьківського дому, відбулася жалобна церемонія прощання з Героєм Владиславом Миколайовичем. Батьківський двір, де в усьому відчувалися господарські руки, потопав у різнобарв’ї квітів. На цьому доглянутому подвір’ї мали б бавитися й зростати внуки, яких так і не дочекалися згорьовані батьки Владислава. Під звуки духового оркестру, серед схилених прапорів, сліз і квітів земляки проводжали в останню земну дорогу свого мужнього сина. За православними традиціями та з усіма військовими почестями Владислава поховали на кладовищі в селі Єрківці. З прощальною промовою до присутніх на прощанні та до рідних Героя звернулася староста Покровськобагачанського старостинського округу Ганна Костюк та заступник міського голови з питань діяльності виконавчих органів Валентин Місніченко. Заупокійне богослужіння біля батьківського дому в Тарасівці та чин поховання на кладовищі звершили представники духовенства Полтавської єпархії Православної Церкви України – митрофорний протоієрей Георгій та ієрей Дмитро.
Народився Владислав 9 лютого 1994 року в селі Єрківці, в працьовитій селянській родині. Згодом родина переїхала у власний дім в село Тарасівку. Змалку хлопчина знав ціну хлібу, людській праці, совісті та честі. Після закінчення у 2009 році 9 класів Тарасівської школи здобув фах автослюсаря і водія всіх категорій на базі Міжрегіонального центру професійної перепідготовки та звільнених у запас військовослужбовців м.Хорол. З 2012 року проходив строкову військову службу в місті Чернігові. Після демобілізація розпочав трудовий шлях за спеціальністю на посаді автослюсаря у приватному автосервісі в місті Лубни. Майже рік проходив військову службу в зоні бойових дій АТО/ООС на Донбасі. З 2016 року повернувся в цивільне життя і знайшов себе у торгівельній сфері. Успішно освоїв професію продавця-консультанта і працював у торгових мережах побутової техніки «Епіцентр», а згодом «Ельдорадо» в місті Полтаві. Та коли над Україною нависла смертельна загроза повномасштабного вторгнення, він не залишився осторонь. 24 травня 2022 року Владислав став до лав оборонців Батьківщини. Він був призваний по загальній мобілізації першим відділом Лубенського РТЦК та СП. Бойовий вишкіл та базову військову підготовку проходив у 169-му загальновійськовому навчальному центрі імені князя Ярослава Мудрого в смт Десна на Чернігівщині. Саме там, серед суворих військових буднів, Владислав ще більше загартував силу волі, готуючись стати на захист рідної землі від російського агресора та його сателітів у найзапекліших боях, де вирішується доля України. Він боронив рідну землю в зоні відчуження біля Чорнобильської АЕС, у Купʼянському районі на Харківщині, на міжнародному автомобільному пункті пропуску «Гоптівка» на українсько-російському кордоні на ділянці «Харків – Бєлгород», а згодом – на найгарячішому напрямку війни, у Бахмутській агломерації.
За мужність, дисципліну та бездоганне виконання бойових завдань був нагороджений нагрудним знаком «За службу та звитягу» від командувача Сил оборони України, генерал-лейтенанта Сергія Наєва, медаллю «Ветеран війни» та іншими відзнаками. Фатальною датою для Владислава стало 17 грудня 2023 року. Захисник вирушив з побратимами на бойове завдання поблизу села Іванівське Бахмутського району. Це була дорога, з якої він уже не повернувся. Зв’язок обірвався назавжди, а сам Воїн вважався безвісти зниклим за особливих обставин. Для рідних настали довгі роки пекельного очікування. Вони не втрачали віри, шукали, молилися, сподівалися на диво. Але війна інколи забирає навіть право на швидке прощання. Після проведеної процедури репатріації, ворожою стороною в рамках обміну 50/50 повернуто з окупованої території тіло загиблого бійця. У результаті проведених двох порівняльно-генетичних ДНК-експертиз, постановою слідчого в ОВС відділу СУ ГУНП в Чернівецькій області від 24 червня 2026 року ідентифіковано особу військовослужбовця та визначено загиблим при виконанні бойових завдань, повʼязаних із захистом Вітчизни.
Не доживши всього кілька місяців до свого 30-річного ювілею, Владислав віддав життя за Україну. Його молодість, його мрії та світлі надії безжально обірвала російська війна, розв’язана окупантами проти нашого народу. Він повернувся до рідного дому не живим, як день і ніч благала в молитвах материнська душа, а у вічності, яку здобув своєю жертовністю, незламною мужністю та безмежною любов’ю до Батьківщини. Його земний шлях був коротким, але величним. Він умів працювати, дружити, любити, захоплювався риболовлею, мріяв про мирне життя, будував плани на майбутнє. Та коли настав час вибору, без вагань став на захист рідної землі і до останнього подиху залишився вірним військовій присязі та українському народові. Сьогодні разом із родиною сумує вся Хорольщина.
Схиляємо у глибокій скорботі та висловлюємо найщиріші співчуття згорьованій і люблячій родині Героя: мамі – Надії Григорівні Жилі, татові – Миколі Івановичу Жилі, сестрі – Вікторії Миколаївні Яцюк, племінниці – Златі, тітці – Ользі Григорівні Дяченко, дядькові – Валерію Володимировичу Дяченку, двоюрідній сестрі – Аліні Валеріївні Ляхівненко, чоловік якої також героїчно загинув на війні, двоюрідному братові – Сергію Валерійовичу Дяченку, його дівчині – Аліні Юріївні Мишастій, родинам Грицун та Жила, близьким, друзям, односельцям, бойовим побратимам та всім, для кого загибель світлої людини стала страшним потрясінням і непоправною втратою. Разом із матір’ю плаче українська земля, що приймає у свої обійми ще одного свого незламного сина. Разом із нами схиляються за безкрайнім обрієм небеса, бо у вічність відійшов справжній Герой.
Живе лиш той, хто не живе для себе, хто для других виборює життя. Герої не вмирають! Вони повертаються журавлиними ключами, вранішньою росою на батьківських полях, тихим шелестом достиглого колосся і незгасною любов’ю до рідної землі. Вони живуть у наших молитвах, у пам’яті поколінь і в самій свободі, за яку віддали найдорожче – власне життя.
Вічна пам’ять Герою Владиславу! Назавжди з честю – крізь віки!
Автор і фото: Ірина ГРИГОРАШ
