Російсько-українська війна щодня забирає життя найкращих синів і доньок України, залишаючи невимовний біль у серцях рідних, близьких та всієї громади. Війна – найжахливіший винахід людства. Вона має масштабні трагічні наслідки та безжально стирає часові межі між надією і вічністю. Вона потворно розмиває кордони між минулим і теперішнім, між сном і реальністю, між життям і смертю. Особливо тяжкими є звістки, коли після довгих тижнів, місяців, а то й років невідомості й болісного очікування підтверджується загибель військовослужбовців, які вважалися безвісти зниклими.

Саме така трагічна звістка днями сколихнула село Грушине Новоаврамівського старостинського округу Хорольської міської територіальної громади. За результатами порівняльної молекулярно-генетичної експертизи підтверджено загибель військовослужбовця Вадима Володимировича Покаса. Згасла остання надія рідних на його повернення живим.

Для жителів села Грушине це вже третя непоправна втрата серед сусідів, які стали в стрій української армії на захист Батьківщини. Раніше громада провела в останню путь Станіслава Миколайовича Барила та Миколу Анатолійовича Левченка, а тепер схиляє голови у скорботі перед світлою пам'яттю молодого Воїна – Вадима Володимировича Покаса.

Через вісім тижнів після загибелі Герой повернувся до рідного краю «на щиті», щоб знайти свій останній земний спочинок на малій батьківщині. Хорольська громада попрощалася з Воїном-титаном 17 липня 2026 року на площі скорботи біля підніжжя пам’ятника Тарасові Шевченкові у місті Хоролі та біля батьківської хати в селі Грушине. Чин поховання відбувся на сільському кладовищі, де під тихий шелест дерев Герой знайшов свій вічний спочинок поруч із сусідами-Захисниками, з якими відтепер навіки поєднала його спільна трагічна доля оборонців України.

Із жалобними промовами до рідних та хорольського земляцтва звернулися: заступник міського голови з питань діяльності виконавчих органів – Валентин Місніченко, староста Новоаврамівського старостинського округу – Олексій Романов, ветеран освітянської галузі та класний керівник Вадима – Любов Чемес та капітан капеланської служби, командир 109-ої окремої бригади ТрО – Олександр Сидор. Заупокійну літію на площі та чин поховання на кладовищі звершив представник духовенства Православної Церкви України – священнослужитель Петро-Павлівського храму м.Хорол та Свято-Вознесенського храму в с.Клепачі, митрофорний протоієрей благочинний – отець Іван Сушінець.

Ведучі траурного заходу – представниці відділу культури, туризму та охорони культурної спадщини Хорольської міської ради Оксана Левіна та Ірина Редька проникливими словами, пройнятими невимовною тугою та щирою шаною, провели присутніх священними дорогами долі молодого Воїна-оборонця, чиє життя на самому злеті обірвала ворожа зграя російських окупантів.

Вадим Володимирович Покас народився 20 серпня 2000 року в мальовничому селі Грушине у працьовитій селянській родині хліборобів. Із раннього дитинства зростав у щирій любові до рідної землі, батьківського дому та чесної праці. Саме тут, серед безкраїх полів і духмяних хлібів, формувався його міцний характер, гартувалася сила волі, виховувалися справжні людські цінності – порядність, скромність, відповідальність, працелюбність і безмежна відданість Україні.

Після закінчення у 2015 році дев’яти класів Грушинської загальноосвітньої школи І–ІІІ ступенів Вадим вступив до Міжрегіонального центру професійної перепідготовки звільнених у запас військовослужбовців у місті Хоролі. У 2018 році успішно захистив диплом кваліфікаційного робітника та здобув професію «Тракторист-машиніст сільськогосподарського виробництва категорії А1, А2; водій автотранспортних засобів категорії С».  Після завершення навчання Вадим розпочав трудову діяльність у селянському фермерському господарстві «Ґрунтознавець» на посаді рільничого. Першим наставником молодого трудівника став керівник господарства Володимир Володимирович Чишко, який допоміг йому впевнено стати на професійний шлях. Сумлінний, чесний, відповідальний і працьовитий, Вадим швидко заслужив повагу колег та авторитет серед керівництва. Він ніколи не шукав легких доріг, а звик досягати всього наполегливою працею, залишаючись скромною людиною великого серця.

Попереду було мирне життя, сповнене надій і світлих задумів. Він мріяв працювати на рідній землі, ростити дітей, будувати власний дім, радіти кожному прожитому дню разом із найдорожчими людьми. Та коли над Україною нависла смертельна загроза, вроджене почуття честі, незламна чоловіча гідність і святий обов’язок перед Батьківщиною виявилися сильнішими за власний спокій, родинний затишок і особисте щастя.

Із липня 2020 року Вадим проходив строкову військову службу у 169-му навчальному центрі імені князя Ярослава Мудрого в селищі Десна на Чернігівщині, де служив у ремонтному батальйоні. Армія стала для нього ще однією школою мужності, дисципліни й відповідальності. У грудні 2021 року, після демобілізації, він повернувся до мирного життя, де на нього з любов’ю чекала молода дружина Наталія.

Їхня історія кохання розпочалася ще у студентські роки, з 2016 року. Щирі почуття з часом лише міцнішали, і 5 жовтня 2019 року молоді люди поєднали свої долі в законному шлюбі. А 21 січня 2024 року Господь благословив їхню родину народженням довгоочікуваного первістка Давида. Для Вадима сім’я була найбільшою життєвою цінністю. Він жив заради дружини й маленького сина, докладав усіх зусиль, щоб вони ні в чому не мали потреби, працював, будував плани на майбутнє, мріяв бачити свою дитину щасливою під мирним українським небом. Після повернення зі строкової служби Вадим працевлаштувався до Миргородського відділення «Нової пошти», де працював разом зі своїм старшим братом Валерієм. З дитинства брат був для нього прикладом мужності, мудрості, надійності й справжньої чоловічої честі. Саме тому, коли 16 квітня 2024 року Валерій добровільно став до лав оборонців України у складі 3-ої окремої штурмової бригади Збройних Сил України, Вадим не зміг залишитися осторонь. Його серце не дозволило спостерігати за війною здалеку, коли рідний брат боронив державу зі зброєю в руках. Він прийняв непросте, але гідне справжнього українського чоловіка рішення – стати пліч-о-пліч із братом у строю звитяжних Захисників Батьківщини. Адже любов до рідної землі, закладена батьками, вихована працею і загартована власною совістю, не залишила йому іншого вибору. Так розпочався бойовий шлях Вадима Покаса – українського Воїна, який без вагань поставив свободу свого народу вище за власне життя.

Після мобілізації 2 січня 2025 року першим відділом Лубенського РТЦК та СП та проходження базової загальновійськової підготовки у м.Кам’янець-Подільський Хмельницької області, Вадим став на захист Батьківщини у складі сил територіальної оборони. Солдат Вадим Покас проходив військову службу на посаді оператора безпілотних літальних апаратів – сапера інженерно-саперного відділення 3 батальйону 109 окремої бригади територіальної оборони Збройних Сил України. Вірний військовій присязі, він тимчасово виконував обов’язки командира відділення та самовіддано виконував бойові завдання із захисту територіальної цілісності й державного суверенітету України.

14 травня 2026 року під час виконання бойового завдання поблизу населених пунктів Дружківка та Костянтинівка Краматорського району Донецької області, у районі ведення активних бойових дій, після авіаційного удару противника із застосуванням керованих авіаційних бомб (КАБ), зв'язок із військовослужбовцем було втрачено. Відтоді він вважався безвісти зниклим за особливих обставин. 9 липня 2026 року особу загиблого Захисника було офіційно ідентифіковано слідчим слідчого відділу відділення поліції №2 Криворізького районного управління поліції ГУНП у Дніпропетровській області на підставі висновку молекулярно-генетичної експертизи, проведеної Дніпропетровським обласним бюро судово-медичної експертизи.

Вадим Покас загинув на 26-му році життя, до кінця виконавши свій військовий обов'язок перед Українським народом. Він віддав найдорожче – власне життя за свободу, незалежність і мирне майбутнє своєї держави, родини і маленького сина Давида, який більше ніколи не побачить і не обійме свого татка…

Хорольська громада висловлює щирі співчуття рідним, близьким, побратимам і всім, хто знав Вадима Володимировича Покаса. Розділяємо ваш біль і схиляємо голови у глибокій скорботі. Щирі співчуття: мамі – Надії Василівні Покас, батькові – Володимиру Івановичу Покасу, братові – Валерію Володимировичу Покасу,який також захищає Україну в складі 3 ОШБ ЗСУ, дружині – Наталії Вікторівні Покас, сину – Давиду Вадимовичу Покасу (21.01.2024 р.н.), бабусі – Ганні Володимирівні Хоценко, племінниці – Софії Валеріївні Покас, тещі – Ірині Василівні Чорнобай, своякам – Денису Вікторовичу і Дмитру Вікторовичу Чорнобаям, невістці – Олені Вікторівні Чорнобай, тіткам – Вірі Іванівні Рибалко, Оксані Василівні Абаєвій, Ганні Василівні Хоценко, Тетяні Василівні Хоценко та їхнім родинам.

Світла пам'ять про мужнього Захисника назавжди залишиться у серцях рідних, побратимів, друзів, жителів Хорольської громади та всіх, хто знав і поважав його. Ім'я відважного молодого солдата Вадима Покаса навіки вписане до безсмертної книги Героїв Хорольщини та всієї України – тих, хто ціною власного життя утвердив право нашої держави на свободу без рабських кайданів.

Вічна памʼять і шана нашому славному Герою Вадиму Покасу! Честь!

Автор і фото: Ірина ГРИГОРАШ