Війна не залишає права на помилку. Вона щодня вписує у новітню історію України імена тих, хто став незламним щитом між світлом і темрявою, між добром і злом, між свободою і поневоленням. Найболючіше усвідомлювати, що у цьому кривавому горнилі російсько-української війни ми втрачаємо найкращих – наших мужніх синів, гордість нації, цвіт українського народу, тих, кому судилося творити майбутнє незалежної держави. Хорольська громада знову схиляє голови у скорботі, бо до Небесного Воїнства долучився ще один наш земляк, уродженець міста Хорола – мужній Захисник України Володимир Анатолійович Гирич.

У понеділок, 27 липня 2026 року, хорольське земляцтво зібралося на площі скорботи у середміся Хорола, аби віддати останню шану солдату, гранатометнику 3 стрілецького відділення 3 стрілецького взводу 5 стрілецької роти 2 стрілецького батальйону 117 окремої механізованої бригади 19 армійського корпусу Сухопутних військ Збройних Сил України – Володимиру Анатолійовичу Гиричу.

До присутніх на військовому ритуальному похованні звернувся заступник міського голови з питань діяльності виконавчих органів Валентин Місніченко. Заупокійну літію на площі Кобзаря та чин поховання на Алеї Слави на кладовищі в м.Хорол звершив представник духовенства Православної Церкви України – священнослужитель Петро-Павлівського храму м.Хорол та Свято-Вознесенського храму в с.Клепачі, митрофорний протоієрей благочинний – отець Іван Сушінець. Ведучі траурного заходу – представниці відділу культури, туризму та охорони культурної спадщини Хорольської міської ради Оксана Левіна та Ірина Редька – проникливими словами, сповненими глибокого смутку й безмежної шани, провели присутніх життєвим шляхом молодого Захисника України. Його доля, сповнена мужності, честі та відданості Батьківщині, трагічно обірвалася від рук російських окупантів у розквіті літ, залишивши невимовний біль у серцях рідних, побратимів і всієї громади.

Життя кожної людини вимірюється не кількістю прожитих років, а силою її вчинків, любов'ю до рідної землі та готовністю пожертвувати собою заради інших. Саме таким був наш земляк Володимир Анатолійович Гирич – людина міцного характеру, невтомний трудівник, надійний побратим і мужній Захисник України, який назавжди залишився вірним військовій присязі та своєму народові. Володимир народився 22 квітня 1979 року в місті Хоролі. Зростав у багатодітній родині, де виховувалися четверо дітей. Із раннього дитинства батьки прищепили йому найцінніше – чесність, порядність, працелюбність і повагу до людей. Він змалку звик покладатися лише на власні сили, не нарікав на труднощі, не відступав перед життєвими негараздами, гартуючи силу духу в щоденній праці.

Після закінчення дев'яти класів Хорольської загальноосвітньої школи №1 юнак рано вступив у доросле життя. Ще зовсім молодим почав заробляти на хліб, працюючи на будівельних об'єктах рідного міста. Саме там загартовувався його характер – у щоденній важкій праці, відповідальності за кожну виконану справу та прагненні чесно забезпечувати себе і допомагати родині. Згодом доля привела його до Києва. У столиці Володимир став висококваліфікованим будівельником, освоїв складну й небезпечну професію висотника. Він виконував монтажно-будівельні роботи на небезпечній висоті, здобувши кваліфікацію промислового альпініста. Його професіоналізм, витримка, фізична сила та бездоганне володіння своєю справою високо цінувалися у провідних будівельних компаніях столиці. Певний час працював і за кордоном – у Польщі, де також здобув повагу завдяки сумлінності, дисциплінованості та винятковій працьовитості.

Особисте життя не склалося так, як мріялося. Власної сім'ї та дітей Володимир не мав. Після невдалого цивільного шлюбу він присвятив себе найдорожчим людям – матері, братові, сестрам та їхнім родинам. Для них він був міцною опорою, людиною великого серця, готовою завжди підтримати, допомогти і розділити будь-які життєві випробування.

Коли над Україною нависла смертельна загроза повномасштабного російського вторгнення, Володимир не шукав виправдань, безпечного місця в тилу і не вагався ні хвилини. Як справжній чоловік і патріот, він свідомо став до лав Захисників України. Прикладом для нього був молодший брат Олег, який ще в період антитерористичної операції та операції Об'єднаних сил зі зброєю в руках боронив територіальну цілісність держави.

Базову загальновійськову підготовку Володимир проходив у Німеччині за стандартами НАТО. Уже тоді український Воїн проявив свої найкращі якості. Інструктори високо відзначили його фізичну витривалість, дисциплінованість, швидке опанування військової справи та незламний характер. Серед усіх курсантів саме він став найкращим навідником великокаліберних мінометів, вкотре довівши, що справжня майстерність народжується із праці, відповідальності та постійного самовдосконалення.

Своє перше бойове хрещення Володимир прийняв у лютому 2023 року в складі 5-ї мінометної батареї 32 окремої механізованої Сталевої бригади Сухопутних військ Збройних Сил України, яка виконувала надзвичайно складні бойові завдання на Харківському та Запорізькому напрямках. Він мужньо виконував свій військовий обов'язок, підтримуючи побратимів і до останнього залишаючись вірним присязі. Із січня 2024 року проходив службу в роті охорони першого відділу Лубенського районного територіального центру комплектування та соціальної підтримки. Уже в червні був переведений до 643-го окремого зенітного кулеметного батальйону, де обіймав посаду радіотелефоніста, номера обслуги.

Та війна не питає, ким ти був учора. Вона випробовує кожного там, де найважче. За три місяці до своєї загибелі Володимира направили до збірного пункту на Житомирщині, а звідти – на один із найнебезпечніших напрямків фронту, у піхоту. Він став гранатометником 117 окремої механізованої бригади, яка стримувала російську навалу на просяклому людською кров’ю Покровському напрямку. Свій останній бій солдат Володимир Гирич прийняв поблизу села Новоєлизаветівка Покровського району Донецької області. Саме там невелика група українських піхотинців протягом трьох діб відчайдушно стримувала переважаючі сили ворога, демонструючи незламність українського духу, мужність і жертовність.

11 листопада 2024 року зв'язок із Володимиром обірвався. У ході запеклого бою він потрапив під нищівний артилерійський обстріл, який практично не залишив шансів на порятунок. Відтоді солдат вважався безвісти зниклим за особливих обставин. Понад півтора року рідні жили між болем і надією, вірили, чекали, молилися… Та після проведення ДНК-експертизи та офіційної ідентифікації слідчим СУ ГУНП в Одеській області страшна правда стала невідворотною – Герой загинув, до кінця виконавши свій військовий обов'язок перед Україною. Після репатріації тіла та довгого, тяжкого шляху додому мужній оборонець України нарешті повернувся на рідну Хорольську землю та знайшов свій вічний мир і спокій у засвітах після пережитого пекла на землі. Новопреставленого солдата упокоєно на Алеї Слави в його рідному місті Хоролі.

Володимир Гирич належав до покоління українців, які без вагань стали на захист Батьківщини у найважчий для неї час. Він не шукав слави чи нагород. Він просто робив те, що вважав своїм святим обов'язком – захищав рідну землю, своїх близьких, свій народ і майбутнє України. Його життя стало прикладом незламної сили духу, людської гідності та самопожертви. Його ім'я назавжди вписане золотими літерами до літопису боротьби українського народу за свободу і незалежність. Він не повернувся з поля бою, але навіки залишився у строю безсмертного українського Воїнства, серед тих, хто ціною власного життя виборював право України бути вільною.

Хорольська міська територіальна громада висловлює щирі й глибокі співчуття згорьованій родині полеглого Захисника: мамі – Вірі Юріївні Агатьєвій, братові – Олегу Анатолійовичу Гиричу, сестрам – Ілоні Петрівні та Любові Петрівні Муравським, племінникам – Анні, Євгену та Аліні, дядькам – Рустаму Миколайовичу Ткаченку, Олександру Миколайовичу Лук'яненку та їхнім родинам, усім близьким, друзям, однокласникам, бойовим побратимам і кожному, хто знав Володимира та розділяє сьогодні непоправний біль втрати.

Світла пам'ять про Героя житиме у вдячних серцях поколінь. Його ім'я навіки закарбоване у літописі боротьби українського народу за свободу, незалежність і право жити на власній землі. Володимир Гирич не скорився ворогу, не зрадив присязі, не відступив перед небезпекою. Його життя стало жертовною ціною нашої свободи, а його подвиг – безсмертним символом незламності українського духу. Він гідно пройшов тернистий шлях Воїна, назавжди увійшовши до безсмертного строю Захисників України. Герої не вмирають. Вони стають нашим сумлінням, нашою силою і нашим дороговказом до відновлення справедливого миру. Честь!

Автор і фото: Ірина ГРИГОРАШ