У день, коли слово «пам’ять» звучить особливо проникливо, Хорол схилив голови в глибокій скорботі й безмежній вдячності. 17 квітня 2026 року Алею Героїв доповнено конструкціями з портретами 30 полеглих Захисників – відданих синів України, які поклали своє життя за її свободу і гідне майбутнє. Ця урочиста й водночас щемлива подія об’єднала Хорольську громаду у спільній скорботі та глибокій пошані.
Координаційний штаб з питань поводження з військовополоненими звертається до рідних військовослужбовців – оборонців України, які перебувають у полоні держави-агресора, до рідних цивільних осіб, позбавлених особистої свободи внаслідок збройної агресії, а також до рідних зниклих безвісти осіб у зв’язку із збройним конфліктом, воєнними діями, тимчасовою окупацією частини території України.
Березень не припиняє свій кривавий ритм війни, і ще одному Герою Хорольщини віддали данину пам’яті. Хорольське земляцтво зібралося на площі скорботи біля пам’ятника Великому Кобзарю, аби з воїнськими почестями та за православними традиціями провести в останню земну дорогу новопреставленого солдата Сергія Григоровича Рідкоборода.
Хорольська громада знову в жалобі через біль непоправної втрати. Лютий не припиняє свій кривавий ритм війни, і ще одна гірка звістка стискає серця небайдужих. Після двох років болісної невідомості додому «на щиті» повертається наш земляк з села Вишняки, мужній Захисник України – Рідкобород Сергій Григорович.
Війна принесла забагато лиха у родини Хорольців і мільйонів українців. Вона вривається майже в кожну родину, приходить у кожну громаду, залишаючи порожнечу і нестерпний біль. Сипле білим снігом на скроні матерів, які втратою синів і доньок приречені на довічну чорну скорботу. Осиротілими стають діти й уся українська земля, окроплена людською кровʼю.
Війна стала тяжким випробуванням для України, приносячи біль утрат, невизначеність і тривале очікування для тисяч родин. Особливо гострою залишається проблема військовополонених та осіб, зниклих безвісти за особливих обставин. За кожним таким статусом – людська доля, невідомість і щоденна боротьба близьких за правду, підтримку та справедливість. Повернення полонених і встановлення місцезнаходження зниклих безвісти є не лише гуманітарним обов’язком держави, а й питанням національної гідності, нашої спільної відповідальності перед тими, хто став на захист України.
Війна не просто забирає життя – вона змінює хід часу й сенс людського буття. Війна – це зламані долі, зранені серця, порожні оселі й мертва тиша там, де мали б звучати голоси. Вона вривається майже в кожну родину, приходить у кожну громаду, залишаючи порожнечу і нестерпний біль. Сипле білим снігом на скроні матерів, які втратою синів і доньок приречені на довічну чорну скорботу. Осиротілими стають діти й уся українська земля, окроплена людською кровʼю.
У кожної війни є свої хроніки болю, але найтяжчими сторінками стають не зруйновані будівлі чи поділені навпіл міста – найтяжчими є імена. Імена тих, чиє життя обірвала російська агресія. Тих, хто вмів любити, жити, творити, працювати, мріяти. Серед цих золотих імен – Ярий Сергій Олександрович, син своєї землі, доброї родини, чесної праці та світлого серця.
Війна безжально стирає часові межі між надією і вічністю. Вона потворно розмиває кордони між минулим і теперішнім, між сном і реальністю, між життям і смертю. Дні, тижні, місяці, які складаються в роки чекання стають нестерпним випробуванням для родин, чиї сини, чоловіки, батьки вважалися безвісти зниклими. Вони жили вірою, що рідний голос ще озветься, що диво повернення стане реальністю.
Опадає листва з дерев, і в зажурі важчає небо. Одне за одним прилітають із фронту сповіщення про смерть, що розривають душу кожного українця. Хорольську громаду знову сколихнула трагічна звістка – у боях за Україну загинув наш земляк, Кривчун Олександр Віталійович, уродженець села Мала Попівка Новоаврамівського старостату.
