Війна принесла забагато лиха у родини Хорольців і мільйонів українців. Вона вривається майже в кожну родину, приходить у кожну громаду, залишаючи порожнечу і нестерпний біль. Сипле білим снігом на скроні матерів, які втратою синів і доньок приречені на довічну чорну скорботу. Осиротілими стають діти й уся українська земля, окроплена людською кровʼю.

Осиротіли ще двоє неповнолітніх донечок, які так і не дочекалися свого татка з війни. У четвер, 12 лютого, Хорольська громада попрощалася із земляком, мешканцем с.Княжа Лука Староаврамівського старостату – Володимиром Сергійовичем Барвінком. Солдат, розвідник-кулеметник 2 розвідувальної групи спецпідрозділу 5 роти спецпідрозділу 2 загону спецпідрозділу 71 окремої єгерської бригади у складі Десантно-штурмових військ Збройних Сил України, віддав життя за свободу й незалежність Батьківщини. 28 грудня 2024 року Володимир загинув під час виконання бойового завдання в районі ведення бойових дій поблизу н.п. Янтарне Покровського району Донецької області.

Після загибелі воїн вважався безвісти зниклим. Лише після передачі останків тіла 16 квітня 2025 року в межах репатріаційних заходів до ДСУ «Чернігівське обласне бюро судово-медичної експертизи» та проведення ДНК-експертизи його статус було змінено на загиблого. Цей шлях очікування й невідомості став ще одним шокуючим болем для рідних. Але правда, якою б тяжкою і гіркою вона не була, повернула солдата додому «на щиті» як Героя.

На площі скорботи біля пам’ятника Великого Кобзаря та на цвинтарі в с.Княжа Лука до присутніх на жалобному зібранні звернулися представники місцевої влади: в.п. міського голови Юлія Бойко та староста Староаврамівського старостату Анатолій Шило. Заупокійну літію на площі та чин поховання на сільському кладовищі провів представник духовенства УПЦ, настоятель Свято-Успенського собору в м.Хорол – отець Віталій. Ведучі, представники відділу культури, туризму та культурної спадщини – Оксана Левіна та Ірина Редька, розповіли про життєву долю Захисника.

8 вересня 1989 року в тихому мальовничому селі Бригадирівці, серед хлібних ланів і працьовитих людей, народився Володимир — син землі, вихований на кращих українських традиціях і чесною працею. Разом зі старшим братом зростав у родині хліборобів, де змалку вчили любити землю, поважати працю й тримати слово. Перші літери він виводив у Бригадирівській школі, а підліткові роки й становлення характеру пройшли у Ялосовецькій школі – там, де формуються прості, але визначальні для дорослого життя людські цінності.

Життя не шукало для нього легких стежок, але він завжди намагався знайти вихід із будь-якоїскладної ситуації важкою працею. Відразу після школи Володимир став до роботи і зародляв на хліб різноробочим, трактористом, фуражиром на тваринницькій фермі ДП ДГ імені 9 Січня (нині ДП «Ялосовецьке»). Його невтомні руки знали вагу землі й металу, а серце – ціну кожної крихти хліба. Він мав природний хист до техніки, був уважним, надійним, скромним і невибагливим. Любив рідні поля, і недарма кажуть: усе його життя минуло на золотих ланах рідного краю – там, де з прадавніх часів славиться хліборобська праця.

У 2014 році Володимир поєднав свою долю з коханою Наталією Батрак. Їхній союз був не гучним, а щирим – таким, що тримається на любові, взаємній повазі й спільній відповідальності. У цивільному шлюбі вони зростили двох донечок — Вікторію (2015 р.н.) та Анжеліку (2020 р.н.), для яких тато був цілим світом та надійною опорою. З початком спільного життя родина оселилася у селі Княжа Лука. Тут Володимир працював у ТОВ «Астарта-Прихоролля», чесно й сумлінно виконуючи різні обов’язки, залишаючись людиною слова і діла.

Строкову військову службу він не проходив за станом здоров’я. Та коли прийшов час випробування для всієї країни, Володимир не сховався за жодними виправданнями. 28 вересня 2024 року був призваний за загальною мобілізацією першим відділом Лубенського РТЦК та СП. Перед відправкою на передову пройшов базову військову підготовку на 242-му Гончарівському загальновійськовому полігоні на Чернігівщині, згодом – у 199-му навчальному центрі Десантно-штурмових військ ЗСУ в селі Перлявка на Житомирщині. Він учився воювати не з ненависті, а з обов’язку – захищати те, що любив понад усе. 27 грудня 2024 року в складі 71-ї окремої аеромобільної бригади Володимира було направлено на оборону фронтових рубежів у Дніпропетровську область. А вже 28 грудня він став на захист однієї з найзапекліших ліній Покровського напрямку. Того ж дня обірвався зв’язок із рідними. Жевріла надія – тиха, болісна, але вперта, бо хотілося, щоб він був живим у полоні. Рік очікування, рік молитви, рік невідомості… І лише згодом правда, важка й невблаганна, загасила останній вогник сподівання.

Нарешті тіло Володимира повернулося додому й упокоїлося на рідній землі – тій, яку він обробляв, доглядав і яку пішов захищати ціною власного життя. Він був простим трударем, люблячим сином, чоловіком і батьком – і навіки залишився Захисником, новітнім Героєм України. Його ім’я вписане золотими літерами не лише в списки полеглих, а й у серця тих, хто знав, любив і чекав його до останнього.

Хорольська громада щиро співчуває: матері – Тамілі Володимирівні Барвінко, дружині – Наталії Миколаївні Батрак, донькам – Вікторії Володимирівні та Анжеліці Володимирівні Батрак, Брату – Олександру Сергійовичу Барвінку, тещі – Ніні Яківні Батрак, свояку – Євгенію Миколайовичу Батраку (нині захищає Україну в рядах ЗСУ), невістці – Оксані Іванівні Батрак, рідним, близьким, друзям, кумам, односельцям та побратимам загиблого Захисника. Схиляємо голови в скорботі та доземно вклоняємося з вдячністю за захист від лютого ворога.

Світла пам’ять тобі, Герою Володимире. Кожне ім’я загиблого Захисника – це окрема історія любові до Батьківщини, написана кров’ю й вірністю присязі. Герої не вмирають – вони стають частиною України, її споконвічної історії, памʼяттю народу.

Слава Україні! Героям – честь. Полеглим – вічна пам’ять.

Автор: Ірина ГРИГОРАШ

Фото: Крістіна СУХОРУК