Березень не припиняє свій кривавий ритм війни, і ще одному Герою Хорольщини віддали данину пам’яті. Хорольське земляцтво зібралося на площі скорботи біля пам’ятника Великому Кобзарю, аби з воїнськими почестями та за православними традиціями провести в останню земну дорогу новопреставленого солдата Сергія Григоровича Рідкоборода.
Хорольська громада знову в жалобі через біль непоправної втрати. Лютий не припиняє свій кривавий ритм війни, і ще одна гірка звістка стискає серця небайдужих. Після двох років болісної невідомості додому «на щиті» повертається наш земляк з села Вишняки, мужній Захисник України – Рідкобород Сергій Григорович.
Війна безжально випробовує людські долі, залишаючи по собі не лише зруйновані міста, а й нестерпну тишу чекання. Серед найболючіших її сторінок – історії Воїнів, які довгий час перебували у статусі безвісти зниклих. Для їхніх родин це були місяці й роки між надією та відчаєм, між вірою в диво і страхом почути гірку правду. І лише після проведення ДНК-експертиз настає визначеність – важка, трагічна, невблаганна, але така необхідна.
Війна безжально випробовує людські долі, залишаючи по собі не лише зруйновані міста, а й нестерпну тишу чекання. Серед найболючіших її сторінок – історії Воїнів, які довгий час перебували у статусі безвісти зниклих. Для їхніх родин це були місяці й роки між надією та відчаєм, між вірою в диво і страхом почути гірку правду. І лише після проведення ДНК-експертиз настає визначеність – важка, трагічна, невблаганна, але така необхідна.
Війна принесла забагато лиха у родини Хорольців і мільйонів українців. Вона вривається майже в кожну родину, приходить у кожну громаду, залишаючи порожнечу і нестерпний біль. Сипле білим снігом на скроні матерів, які втратою синів і доньок приречені на довічну чорну скорботу. Осиротілими стають діти й уся українська земля, окроплена людською кровʼю.
Війна не просто забирає життя – вона змінює хід часу й сенс людського буття. Війна – це зламані долі, зранені серця, порожні оселі й мертва тиша там, де мали б звучати голоси. Вона вривається майже в кожну родину, приходить у кожну громаду, залишаючи порожнечу і нестерпний біль. Сипле білим снігом на скроні матерів, які втратою синів і доньок приречені на довічну чорну скорботу. Осиротілими стають діти й уся українська земля, окроплена людською кровʼю.
Війна не зупиняється і її неможливо поставити на паузу. У горнилі жахливої, кровопролитної російсько-української війни щодня обриваються життя військових та цивільних – і це найбільша трагедія людської цивілізації. Зима січе морозами й знову приносить чорні звістки з фронту, що холодом проходять крізь серця небайдужих. Ще одна біда прийшла у Хорольську громаду, яка провела у засвіти земляка з Вишняківського старостату – Керницького Валентина Вікторовича.
Війна не зупиняється і її неможливо поставити на паузу. У горнилі жахливої, кровопролитної російсько-української війни щодня обриваються життя військових та цивільних – і це найбільша трагедія людської цивілізації. Зима січе морозами й знову приносить чорні звістки з фронту, що холодом проходять крізь серця небайдужих.
У кожної війни є свої хроніки болю, але найтяжчими сторінками стають не зруйновані будівлі чи поділені навпіл міста – найтяжчими є імена. Імена тих, чиє життя обірвала російська агресія. Тих, хто вмів любити, жити, творити, працювати, мріяти. Серед цих золотих імен – Ярий Сергій Олександрович, син своєї землі, доброї родини, чесної праці та світлого серця.
Війна безжально стирає часові межі між надією і вічністю. Вона потворно розмиває кордони між минулим і теперішнім, між сном і реальністю, між життям і смертю. Дні, тижні, місяці, які складаються в роки чекання стають нестерпним випробуванням для родин, чиї сини, чоловіки, батьки вважалися безвісти зниклими. Вони жили вірою, що рідний голос ще озветься, що диво повернення стане реальністю.
