1 жовтня Україна відзначає День Захисників і Захисниць України, свято Покрови Пресвятої Богородиці та День Українського козацтва. Ці дати символічно поєднали духовність, багатовікові військові традиції нашого народу та героїзм сучасних оборонців України. З давніх часів Пресвята Богородиця вважалася покровителькою українського козацтва, а образ Покрови став символом небесного заступництва для тих, хто боронить рідну землю.
Є пам’ять, над якою безсилі час, відстань і забуття. Її не стерти роками, не заглушити болем, не викреслити з історії жодними подіями. Бо вона – у серцях матерів і батьків, у сльозах дружин, у дитячих очах, у мовчанні родин, які назавжди залишили за столом порожнє місце. Є імена, які навіки викарбувані в історії України – не чорнилом, а кров’ю, золотом жертовності, честі й незламності. Є подвиги, перед якими безсилі слова: залишається лише схилити голову, завмерти в скорботній тиші й подумки сказати найважливіше – дякуємо за Україну.
Імена восьми Героїв Новоаврамівського краю тепер викарбувані на чорному граніті. Їхні портрети щодня дивитимуться на рідну землю. А їхній подвиг назавжди залишиться у пам’яті тих, заради кого вони віддали найдорожче – власне життя. У четвер, 10 вересня 2026 року, в серці Новоаврамівського старостату відбувся комеморативний захід, сповнений скорботи, вдячності та світлої пам’яті. Цього дня ще двоє синів Новоаврамівської землі – Анатолій Андрійович Киба та Олександр Віталійович Кривчун назавжди повернулися додому в граніті меморіальних дошок.
Є пам’ять, яку не здатен стерти час. Є імена, що назавжди вписані золотими літерами в історію рідного Хорольського краю та України. Є обличчя Героїв, які тепер дивляться на нас із меморіальних плит, нагадуючи про найвищу ціну свободи – людське життя.
Є місця, де тиша промовляє голосніше за слова. Є імена, які час не здатен стерти. Є подвиг, що назавжди залишається у пам’яті народу. Саме таким місцем відтепер є Алея Героїв у Петракіївці Вишневого старостинського округу, де 3 вересня 2026 року відкрили меморіальні дошки на честь полеглих Захисників України – Олександра Анатолійовича Микитенка та Олександра Івановича Кузнецова.
Шановні жителі Хорольської міської територіальної громади! Сьогодні Україна схиляє голови у скорботі та вдячності перед світлою пам’яттю своїх Захисників і Захисниць, які віддали найдорожче – власне життя за свободу і незалежність нашої держави, за право українського народу жити на своїй землі та самостійно творити своє майбутнє.
У п’ятницю, 28 серпня 2026 року, хорольське земляцтво зібралося у центрі міста Хорола, аби гідно вшанувати пам’ять полеглих Захисників Хорольщини та України. З нагоди Дня пам’яті захисників України, які загинули в боротьбі за незалежність, суверенітет і територіальну цілісність України, відбувся комеморативний захід з нагоди відкриття нових портретів військовослужбовців на Галереї Героїв.
Війна щодня забирає життя найкращих синів і доньок України, залишаючи невимовний біль у серцях рідних, близьких та всієї громади. Вона безжально калічить долі, руйнує сім'ї, стирає часові межі між надією і вічністю, між минулим і сьогоденням, між сном і жорстокою реальністю, між життям і смертю. Особливо нестерпними є звістки, які приходять після довгих місяців, а іноді й років болісного очікування, коли підтверджується загибель тих, кого рідні до останнього вважали живими, кого щодня чекали вдома, молилися за них і вірили в диво.
Російсько-українська війна щодня забирає життя найкращих синів і доньок України, залишаючи невимовний біль у серцях рідних, близьких та всієї громади. Війна безжально калічить долі, руйнує сім'ї, стирає часові межі між надією і вічністю, між минулим і сьогоденням, між сном і жорстокою реальністю, між життям і смертю. Особливо нестерпними є звістки, які приходять після довгих місяців, а іноді й років болісного очікування, коли підтверджується загибель тих, кого рідні до останнього вважали живими, кого щодня чекали вдома, молилися за них і вірили в диво.
Є подвиги, що не знають забуття. Є імена, які назавжди вписані золотими літерами в новітню історію боротьби України за свободу. Герої не вмирають – вони стають незгасними дороговказами для майбутніх поколінь, а їхня жертовність перетворюється на моральний фундамент нашої державності.
