Війна щодня залишає глибокі, невиліковні рани в самому серці українського народу. Вона забирає найкращих, цвіт нашої нації, тих, хто став щитом на захисті рідної землі. Та найважче, найстрашніше випробування для люблячих сердець – це бездонне темне провалля невідомості. Це той пекучий вогонь, який роками тримає рідних між крихкою надією та глухим відчаєм, коли кожен телефонний дзвінок змушує стискатися душу.
Знову чорним крилом скорботи огорнулася Хорольська громада. Знову війна принесла невимовний біль і непоправну втрату. Сонячні літні дні відступили перед важкими сминцевими хмарами, ніби сама небесна височінь оплакує Героїв, які відлітають у засвіти. Захищаючи Україну та право нашого народу жити на своїй землі, відійшов у вічність мужній Воїн, бойовий медик 2 мінометної батареї мотопіхотного батальйону 153 окремої механізованої бригади Збройних Сил України, молодший сержант Лисюк Антон Юрійович – людина великого серця, незламної волі та відданості Батьківщині.
Осипається цвіт розкішних духмяних півоній, схиляючись додолу, немов у скорботному поклоні перед полеглими Захисниками України. Один за одним відлітають вони у безсмертя білими журавлями, залишаючи по собі невгасимий біль втрати та світлу пам’ять у серцях вдячних поколінь. Хорольська громада знову опинилася перед болючою і невимовно тяжкою втратою – ще одне життя, віддане за Україну, обірвалося на полі бою, а душа нашого Захисника приєдналася до Небесного воїнства.
Повномасштабна війна щодня розтинає українську землю глибокими кривавими ранами, вириваючи з життя найкращих синів і дочок нашого народу. У чорному полум’ї війни згасають людські долі, а в серцях рідних назавжди оселяються невимовний біль, тривога й виснажливе чекання. Для багатьох родин час завмер у страшній невідомості – між крихкою надією на диво і пекучим страхом почути звістку, від якої холоне душа. Довгі місяці пошуків, молитв і безсонних ночей стали важким хрестом для тих, чиї рідні зникли безвісти, захищаючи Україну від жорстокого рашистського ворога.
Коли земля вбирається у найкращі шати весни, а сади тонуть в опалому білосніжному цвіті й теплий травневий вітер приносить запах нового життя, Хорольську громаду пронизала страшна звістка, від якої стискається серце і холоне душа. Безжальна війна, яка щодня випробовує Україну на міцність, забрала ще одного вірного сина своєї землі, мужнього Захисника – Героя Сергія Андрійовича Шевченка.
Травневі дні на тринадцятому році жорстокої, виснажливої російсько-української війни, осяяні погожим теплом весни, що мало б нести життя і відродження. Натомість вони приносять у Хорольську громаду гіркі, невимовно болючі звістки, від яких холоне кров і крається серце. Одна за одною фронтові вістки чорним крилом торкаються домівок, несучи тишу втрати, що важча за будь-які слова. За результатами ДНК-експертизи встановлено загибель нашого земляка – Пилипенка Романа Володимировича, 19 грудня 1981 року народження, уродженця села Кривці Ялосовецького старостату.
Ще одна невимовно гірка звістка опустилася на Хорольську громаду, огорнувши серця тихим болем і скорботою. Ще одне життя, сповнене світла, любові й відданості рідній землі, обірвалося у боротьбі за наше завтра – за тишу наших світанків, за спокій рідних домівок. Білим соколом злетів у височінь небесну, залишивши земний шлях, мужній Воїн, незламний захисник України, вірний син свого народу – Олександр Іванович Кузнецов. Його душа стала частиною Небесного війська – світлого, вічного, нескореного.
Хорольська громада з глибоким сумом і невимовним болем у серці отримала трагічну звістку про смерть ще одного Героя. У перший день весни, 1 березня 2026 року, під час проходження військової служби на Харківщині зупинилося серце Захисника України Ніколенка Олександра Олександровича. Ще один вірний син української землі поповнив небесне військо Героїв, які віддали свої сили, здоров’я і життя за свободу та незалежність рідної держави. Йому назавжди залишиться 55…
Зимове небо сипле не снігом, а тисне важкими похмурими хмарами, наче збирається пролити сльози смутку за тими, кого забрала кривава російсько-українська війна. Війна не зупиняється – у її безжальному палаючому горнилі продовжують обриватися людські життя. З невимовним болем втрати й тугою велелюдна громада Хорольщини провела у засвіти останньою земною дорогою мужнього Воїна-захисника – Силку Валерія Володимировича.
Війна забирає найцінніше – життя людей, руйнує долі та спустошує серця родин, залишаючи після себе невимовний біль і спогади, які у пам’яті тавруються назавжди і не стираються часом. Кожен похований Воїн – це нагадування про масштаби страшної кровопролитної війни, яка триває на нашій землі не 4, а майже 12 років. Втрати рахуються не лише цифрами, а людськими життями, розбитими планами, мріями та надіями.
