Є люди, чиє життя вимірюється не роками, а вчинками. Є Воїни, чий шлях, хоч би яким коротким він був, назавжди стає частиною історії рідної землі. Саме таким був Євгеній Володимирович Тимошенко – молодий сокіл Хорольщини, який віддав своє життя за Україну. У вівторок, 1 вересня 2026 року, хорольське земляцтво схилило голови в глибокій скорботі на площі Кобзаря в середмісті Хорола, прощаючись із нашим земляком, старшим солдатом, командиром екіпажу безпілотних авіаційних комплексів (БАК) взводу БАК роти БАК батальйону безпілотних систем 30-ї окремої механізованої бригади імені князя Костянтина Острозького у складі 11-го армійського корпусу ОК «Північ» Сухопутних військ ЗСУ – Євгенієм Тимошенком.

Цього дня Хорол завмер у жалобі. Під синьо-жовтими знаменами, серед сліз рідних і мовчазної скорботи земляків, громада віддавала останню шану тому, хто ще вчора жив поруч, мріяв, любив, будував плани, а сьогодні навіки повернувся додому на щиті.

Заупокійне богослужіння на площі та чин поховання на Алеї Слави в м.Хорол звершив представник духовенства: священнослужитель Полтавської єпархії Православної Церкви України, Петро-Павлівського храму в м.Хорол та Свято-Вознесенського храму в с.Клепачі, митрофорний протоієрей-благочинний – отець Іван Сушінець. З жалобною промовою до рідних та присутніх на військовому поховальному ритуалі звернувся заступник міського голови з питань діяльності виконавчих органів Валентин Місніченко.

Ведучі траурної церемонії прощання – представники відділу культури, туризму та охорони культурної спадщини Оксана Левіна та Ірина Редька розповіли присутнім історію життя нашого славного Героя, який навічно став у стрій Небесного Воїнства.

Євгеній прожив коротке, але надзвичайно гідне життя. У ньому було все те, що робить людину справжньою: любов до родини, працьовитість, відповідальність, доброта, мужність і готовність прийти на допомогу. А коли над Україною нависла смертельна небезпека, він не сховався за чужими спинами. Він узяв до рук зброю і став на захист Батьківщини.

Євгеній народився 30 жовтня 1994 року в Хоролі, у працьовитій і люблячій родині. Особливий зв’язок завжди мав із батьком – Володимиром Вікторовичем Тимошенком. Батько виховав у синові любов до рідної землі, гідність і силу характеру. А згодом їх об’єднала ще й військова доля. Сьогодні батько Героя сам продовжує службу в лавах Збройних Сил України. Батько і син стали побратимами не лише за духом, а й за покликанням – боронити свою державу.

У 2010 році Євгеній закінчив Березняківську школу І–ІІІ ступенів, а у 2012-му здобув повну загальну середню освіту в Мусіївській загальноосвітній школі. Того ж року опанував цивільну професію «оператор комп’ютерного набору». Навички роботи із сучасними технологіями згодом стали частиною його військового фаху. 26 червня 2015 року Євгеній розпочав строкову службу в  Національній гвардії України. Уже у 2016 році добровольцем став на захист держави та виконував бойові завдання в зоні проведення АТО/ООС. Він ніколи не шукав легких шляхів. Його шлях – це шлях справжнього Воїна!

Той самий 2016 рік став особливим і в його особистому житті – Женя одружився. У 2017 році доля подарувала йому найбільше щастя — донечку Даринку. Через рік народилася його донечка Даринка – найдорожче, що подарувала йому доля. З 2018 року він виховував її самотужки, огортаючи батьківською любов’ю, турботою і ніжністю. А в серпні 2022 року в його житті з’явилася Таміла – жінка, яка стала його коханням, надійною опорою і справжнім тилом. У їхній родині Євгеній із любов’ю прийняв і донечку Таміли – Діану. Для неї він став не просто маминим чоловіком, а близькою людиною, надійним плечем і люблячим татом.

Саме заради таких простих і водночас безцінних речей – родини, дитячого сміху, теплих обіймів, можливості прокидатися у власному домі – він і тримав стрій.

Коли у лютому 2022 року повномасштабна війна увірвалася в українські домівки, Євгеній знову без вагань обрав військовий шлях. Із 3 березня 2022 року він був призваний по загальній мобілізації першим відділом Лубенського РТЦК та СП, а вже з 18 березня 2022 року він проходив службу в складі 30-ї окремої механізованої бригади імені князя Костянтина Острозького.

Війна швидко навчила його тому, чого не навчить жодна школа. Він постійно вдосконалював військову майстерність, опановував нові технології, проходив спеціальну підготовку та став фахівцем у сфері безпілотних авіаційних комплексів. Євгеній успішно пройшов фахову підготовку в навчальній частині в с. Орлівщина Новомосковського району Дніпропетровської області. Здобув кваліфікацію зовнішнього пілота БпАК мультироторного типу, навчався у Школі аеророзвідки «Довжик» за напрямами експлуатації та протидії БпАК коптерного типу й застосування технологій в умовах війни.

Високий професіоналізм, відповідальність і дисциплінованість принесли йому заслужений авторитет серед побратимів. Євгеній став старшим солдатом, командиром відділення та командиром екіпажу безпілотних авіаційних комплексів. Він був очима свого підрозділу – бачив ворога там, де його ще не бачили інші, допомагав берегти життя побратимів і нищити російського окупанта.

Та війна не буває безжальною лише до тих, хто її розпочав. Євгеній зазнавав бойових поранень у 2025 та 2026 роках. Проходив лікування, відновлення і реабілітацію у Литві. Але щоразу повертався до строю. Бо знав, що попереду ще багато роботи. Попереду – Україна, яку треба боронити від російських окупантів. Його життєве кредо звучало твердо й безкомпромісно: «За стільки років зроблено чимало кроків уперед, що не має бути зроблено вже жодного кроку назад». Він свого слова дотримався. 9 серпня 2026 року в Бахмутському районі Донецької області під час виконання бойового завдання життя Євгенія обірвав ворожий FPV дрон-камікадзе.

Євгеній загинув на 32 році життя… Це ціле життя для мрій, але так мало для тих, кого любиш. Ще недавно його чекали вдома живим. Чекала дружина, донечки, батько. Чекали рідні та побратими. Чекала Україна, за яку він воював. Та війна забрала його назавжди.

За свою мужність, самовідданість і вірність військовій присязі Євгеній був відзначений високими державними та відомчими нагородами: відзнакою Президента України «За оборону України», нагрудним знаком «DEI GRATIA» 30-ї окремої механізованої бригади імені князя Костянтина Острозького, медаллю «За поранення», а також Грамотою командира 30-ї ОМБр – за зразкове виконання службових обов’язків, вірність військовій присязі та високий професіоналізм.

Але жодна нагорода не здатна повернути сина батькові. Жодна відзнака не замінить чоловіка дружині. Жодна державна подяка не втамує дитині болю від утрати батька. Саме тому цього дня особливо важко було дивитися на родину Героя.

У невимовній скорботі за Євгенієм залишилися батько – Володимир Вікторович Тимошенко, дружина – Таміла Сергіївна Тимошенко, донечка Даринка, донька дружини Діана, бабуся – Євгенія Григорівна Тимошенко, тітки – Людмила Василівна Шило та Світлана Вікторівна Лемешко, дядько – Віктор Миколайович Лемешко, сестри – Маргарита Вікторівна Денисенко та Вікторія Вікторівна Кузнєцова, племінниці Софія та Аріна, сестра – Жанна Анатоліївна Капітонова, брат – Володимир Анатолійович Капітонов, а також усі рідні, близькі, друзі, однокласники та бойові побратими. Вони назавжди прощалися з Євгенієм, а Хорольщина – зі своїм сином.

Схилялися голови й лунала молитва. Тремтіли від болю голоси, а сльози говорили більше, ніж будь-які слова. І коли труну Героя востаннє понесли рідною землею на Алею Слави центрального міського кладовища, кожен, хто стояв поруч, відчував: разом із Євгенієм ми проводжаємо не просто одного Воїна. Ми проводжаємо частину нашого спільного життя, частину нашої громади, частину України, яка платить найвищу ціну за свободу.

Євгеній Тимошенко загинув, але не програв. Бо смерть Воїна не здатна знищити його подвиг. Він залишився у пам’яті батька – як син, яким можна пишатися. У серці дружини – як коханий чоловік. У дитячих спогадах Даринки та Діани – як найдорожча людина і люблячий татко. У пам’яті побратимів – як надійний Воїн, який завжди був поруч. У літописі Хорольщини – як її Герой.

Земля прийняла свого сина. Небо прийняло свого Воїна. А Україна назавжди зберігатиме його ім’я.

Спи спокійно, молодий соколе Хорольщини! Твій бій завершено, але твоя Україна вистоїть і житиме віками. Назавжди з честю!

Автор і фото: Ірина ГРИГОРАШ