Війна залишає по собі не лише руїни й могили – вона залишає невимовний біль невідомості, що роками розриває серця найрідніших. Де наші Воїни? Чи живі? Чи повернуться додому? Для родин безвісти зниклих кожен день – це болісне чекання між надією і відчаєм, молитвою та сльозами, вірою в диво й страхом перед найстрашнішою правдою. Це роки життя без прощання, без місця, де можна схилити голову, запалити свічку й прошепотіти крізь сльози: «Спочивай із миром, рідний…».
Герой Олег Юрійович Сєнніков, який вважався безвісти зниклим майже 2,5 роки, нарешті повернувся до рідного Хорола 17 листопада 2026 року. Полеглий Воїн-оборонець повернувся до міста, де минули його дитинство, юність і роки дорослого життя. Повернувся до своєї землі, до людей, серед яких зростав, працював, жив і будував власні життєві плани. Повернувся назавжди, щоб знайти вічний спочинок у рідному краї, який відтепер берегтиме його ім'я у скорботній пам'яті поколінь.
За усталеною традицією хорольське земляцтво провело полеглого Героя у засвіти останньою земною дорогою зі всіма військовими почестями та за православними традиціями. Жалобна церемонія прощання відбулася на площі Скорботи біля пам’ятника Тарасові Шевченку в місті Хоролі, а чин поховання – на Алеї Слави центрального міського кладовища. Зі зворушливими промовами до присутніх звернувся заступник міського голови Сергій Волошин. Заупокійну літію за новопреставленим Воїном Олегом звершив представник духовенства ПЦУ священнослужитель Петро-Павлівського храму в м.Хорол та Свято-Вознесенського храму в с.Клепачі, митрофорний протоієрей, благочинний – отець Іван Сушінець. Ведучі траурного заходу – представники відділу культури, туризму та охорони культурної спадщини Хорольської міської ради Оксана Левіна та Ірина Редька розповіли про нелегкий шлях бойової слави Героя та провели присутніх сторінками його життєпису.
Олег Юрійович Сєнніков народився 8 травня 1969 року в місті Орджонікідзе Північної Осетії (на той час – Грузинська РСР, нині Владикавказ, рф). Та його справжньою Батьківщиною, рідним домом і землею, з якою назавжди пов’язалася його доля, стала Україна. Коли Олегові виповнилося два роки, родина переїхала до міста Хорола на Полтавщині – батьківщини його матері, Надії Анатоліївни Сєннікової. Саме тут минули його дитинство, юність, роки становлення та більша частина трудового життя.
Після закінчення восьми класів Хорольської середньої школи №1 юнак продовжив навчання у Хорольському технікумі механізації сільського господарства (нині – ВСП «Хорольський агропромисловий фаховий коледж Полтавського державного аграрного університету»). Здобув середню технічну освіту за спеціальністю «Механізація і електрифікація тваринництва», отримавши кваліфікацію техніка-електромеханіка.
У 1988-1990 роках проходив строкову військову службу в лавах Збройних Сил на базі 169-го навчального центру імені князя Ярослава Мудрого, відомого як навчальний центр «Десна» на Чернігівщині. Згодом доля знову привела його до цієї військової частини, але вже за інших, трагічних обставин і з набагато відповідальнішою місією – захищати Україну від російської агресії. Після демобілізації працював вахтовим методом на Далекому Сході електромонтером із ремонту електрообладнання на стратегічних промислових об’єктах. У 1991-1994 роках служив міліціонером Хорольського районного відділу Міністерства внутрішніх справ.
У 1992 році одружився зі Світланою Миколаївною Сьомкіною, а в 1993 році в молодій родині народилася донька Маргарита. Сім’я стала важливою частиною його життя, джерелом турботи, відповідальності та родинного тепла. Батько любив свою єдину донечку з особливим трепетом і до останнього мав нерозривний емоційний і душевний зв'язок.
Із серпня 1994-го до кінця 1999 року Олег Юрійович працював контролером відділу охорони ВАТ (нині ТОВ) «Хорольський молококонсервний комбінат дитячих продуктів харчування». А з початку 2001 року до листопада 2023-го присвятив понад два десятиліття праці Хорольській філії АТ «Полтаваобленерго», де працював електромонтером з експлуатації розподільчих мереж.
Сумлінність, відповідальність і високий професіоналізм Олега Сєннікова були гідно оцінені колегами та керівництвом підприємства. У 2005 році його портрет занесли на Дошку пошани Хорольської філії АТ «Полтаваобленерго», а у 2021 році йому присвоєно почесне звання «Ветеран праці» за двадцятирічний трудовий стаж. Паралельно, із жовтня 2021-го до грудня 2023 року, працював електриком за сумісництвом у Хорольській центральній публічній бібліотеці.
Його життєвий шлях був сповнений звичайної, але такої важливої людської праці – щоденної, відповідальної, чесної. Та у найважчий для України час Олег Юрійович знову став до військового строю. 8 січня 2024 року його було призвано на військову службу за загальною мобілізацією Першим відділом Лубенського районного територіального центру комплектування та соціальної підтримки.
Військове навчання розпочав у військовій частині А1048 – у рідній «Десні», де свого часу проходив строкову службу. Згодом був направлений до Великої Британії для проходження підготовки за стандартами НАТО. 29 лютого 2024 року отримав сертифікат військового досягнення про успішне завершення курсу базової загальновійськової підготовки в межах операції INTERFLEX.
Із квітня 2024 року проходив військову службу в званні сержанта у військовій частині А4007 на посаді стрільця-помічника гранатометника механізованого відділення механізованого взводу механізованої роти механізованого батальйону 110-ї ОМБр імені генерал-хорунжого Марка Безручка у складі 17-го армійського корпусу Оперативного командування «Схід» Сухопутних військ ЗСУ. Він змінив звичний робочий одяг на військову форму, мирну працю – на суворі армійські будні, а домашній затишок – на небезпечні фронтові дороги. У зрілому віці, маючи за плечима роки чесної праці, родинні турботи й налагоджене життя, Олег став на захист рідної землі, усвідомлюючи відповідальність перед Україною та її майбутнім.
Понад два з половиною роки родина Олега Юрійовича Сєннікова жила в цій нестерпній невідомості. Роки очікування, тихих молитов, душевного неспокою та незгасної віри в диво. Роки, упродовж яких серце відмовлялося приймати найстрашніше, а надія вперто не дозволяла поставити крапку. Та, на превеликий жаль, правда виявилася невблаганною. Сьогодні Хорольщина зустріла свого Воїна востаннє – не так, як мріяли рідні, не живим, із втомленою усмішкою та довгоочікуваними обіймами, а на щиті, навіки повернутим у рідну землю.
Від 17 травня 2024 року сержант Олег Сєнніков вважався зниклим безвісти за особливих обставин під час захисту Батьківщини. Саме 17 травня 2024 року стало трагічною межею, за якою обірвалося земне життя мужнього Захисника. Поблизу населеного пункту Архангельське Покровського району Донецької області під час виконання бойового завдання Олег Юрійович загинув унаслідок дії вибухової хвилі та осколкових уражень, що спричинили множинні тілесні ушкодження. У жорстокому протистоянні з російським агресором його життєвий шлях обірвався, а доля на довгі місяці й роки опинилася за страшною завісою невідомості.
Найважче припущення, якого так відчайдушно не хотілося приймати серцем, зрештою підтвердилося. Після проведення слідчих дій та молекулярно-генетичної експертизи особу полеглого Воїна було ідентифіковано. Відповідні фактичні дані уточнено на підставі постанови слідчого ГУ НПУ у Львівській області від 05 листопада 2026 року.
Так завершилася виснажлива невідомість, але розпочався інший, не менш болісний шлях –етап усвідомлення непоправної втрати. Для рідних нарешті з'явилася можливість віддати шану своєму Захисникові, провести його в останню дорогу та знайти місце на Алеї Слави, куди можна буде приходити з квітами, молитвою і невимовною тугою. Та жодне офіційне підтвердження, жоден документ не здатні повернути найдорожче – життя рідної людини.
За спогадами рідних, Олег був надзвичайно працьовитою, відповідальною людиною, із добрим серцем і дотепним почуттям гумору. Любив природу, тишу й усамітнення, захоплювався риболовлею, знаходив душевний спокій на березі водойми. Особливе місце серед його уподобань посідали садівництво та квітникарство. Дбайливими руками висаджував біля рідної оселі троянди, плекав красу й затишок, залишаючи після себе живу пам’ять, яка розквітатиме щороку. Любив також розводити акваріумних рибок, спостерігати за їхнім тихим, неспішним світом. У цих простих життєвих радощах розкривався його внутрішній світ – людини, яка вміла цінувати красу, знаходити гармонію в природі й дарувати тепло рідному дому. Тепер троянди біля його оселі цвістимуть без нього, нагадуючи про дбайливі руки, які їх посадили, про людину, яка любила життя, і про Воїна, який віддав за Україну найдорожче.
Хорольська міська територіальна громада схиляє голови у глибокій скорботі перед світлою пам'яттю Олега Юрійовича Сєннікова та висловлює найщиріші співчуття його родині, рідним, близьким, друзям, однокласникам, однокурсникам, колегам і всім, хто знав, любив та шанував Захисника. Розділяємо невимовний біль втрати з донькою – Маргаритою Олегівною Сєнніковою, колишньою дружиною – Світланою Миколаївною Сєнніковою, троюрідними сестрами – Наталією Борисівною Русіною та Ольгою Борисівною Романенко, тітками – Валентиною Іванівною Грибинник та Євдокією Василівною Рудь, двоюрідним братом – Русланом Сергійовичем Грибенником, племінницями – Вікторією Тирсін та Оленою Хергюнер, племінником – Олексієм Романенком, усіма рідними, близькими, земляками та бойовими побратимами.
Нехай Господь дасть сили пережити це непоправне горе, укріпить у хвилини найтяжчого душевного болю та огорне своєю милістю кожне зранене серце. А світла пам'ять про Олега назавжди залишиться живою – у спогадах, у молитвах, у вдячності людей, заради яких він став на захист України.
Україна платить страшну ціну за право жити під власним небом, говорити рідною мовою, ростити дітей на своїй землі та самостійно визначати власне майбутнє. Її найкращі сини й доньки стають щитом між життям і смертю, між волею та поневоленням. Вони віддають найдорожче – власне життя, щоб над українськими містами й селами майорів синьо-жовтий прапор, щоб майбутні покоління знали: їхнє мирне завтра виборювали ті, хто вистояв до кінця.
Рідна земля прийме свого сина у вічні обійми. Прийме зі сльозами, болем і молитвами. Прийме того, на кого так довго чекали, кого так сподівалися побачити живим, але хто повернувся додому навіки Героєм.
Відтепер ім'я Олега Сєннікова – не лише в родинних спогадах, а й у безсмертному літописі мужності та жертовності українського народу.
Вічна пам'ять. Вічна шана. Вічна слава Захисникові України!
Автор: Ірина ГРИГОРАШ
Фото: Крістіна РАДЧИШИНА

.jpeg)


.jpeg)




border="0">
border="0">
border="0">