Молодий віком, але великий духом. Таким був Воїн Ярослав Володимирович Бова, який гідно і з честю пройшов пекло повномасштабної війни майже з самого її початку. Уся Хорольська громада здригнулася від чергового невимовного горя: з фронтових рубежів надійшло офіційне сповіщення про загибель 28 липня 2026 року на Дніпропетровщині одного з кращих синів України. 

Старший сержант, головний сержант взводу протидії екіпажам безпілотних літальних апаратів противника 1-ї роти ударних безпілотних авіаційних комплексів  батальйону безпілотних систем 80-ї окремої десантно-штурмової Галицької бригади у складі 8-го корпусу ДШВ Збройних Сил України залишався вірним військовій присязі та українському народові до останнього подиху.

Хорольське земляцтво зібралося 9 вересня 2026 року на площі національного генія і пророка Тараса Шевченка, аби гідно, з військовими почестями і за православними традиціями провести останньою земною дорогою у засвіти молодого, але хороброго не по своїх роках Воїна-титана Ярослава з благородним псевдо «Барс». Цей позивний Ярослав отримав ще під час служби в НГУ у підрозділі «Барс».

Під час військового поховального ритуалу з жалобними промовами до громади та рідних полеглого Захисника звернулися виконувачка повноважень міського голови Юлія Бойко, староста Староаврамівського старостату Анатолій Шило та бойовий побратим Кирило, з яким Ярослав пліч-о-пліч проходив військову службу. «Ярослав був людиною, яка не втрачала посмішки навіть у найтемніші й найхолодніші ночі», – з теплом і болем згадував побратим. За цими простими словами стояла безмежна туга за справжнім другом, Воїном, із яким довелося ділити військові будні, небезпеку, тривоги та братерство, народжене війною.

Заупокійну літію за новопреставленим солдатом Ярославом біля батьківської хати у селі Радьки та на площі, а також чин похорону на Алеї Слави центрального кладовища міста Хорола звершив представник духовенства Православної Церкви України – священнослужитель Петро-Павлівського храму в м.Хорол та Свято-Вознесенського храму в с.Клепачі, митрофорний протоієрей, благочинний отець Іван Сушінець. У скорботних молитвах священнослужителі підкреслили безсмертний подвиг Героя-десантника, чия мужність, самопожертва та незламна любов до Батьківщини і своєї великої родини назавжди залишаться взірцем справжньої відваги та патріотизму для прийдешніх поколінь.

Схиливши голови в глибокій пошані та ставши на коліна, громада утворила «живий коридор», віддаючи останню шану Воїну, який повернувся додому «на щиті». Ведучі жалобного заходу – представники відділу культури, туризму та охорони культурної спадщини Хорольської міської ради Оксана Левіна та Ірина Редька – з глибокою шаною провели присутніх сторінками життєпису Воїна Ярослава, згадуючи найважливіші віхи його земного шляху – скромного, але гідного, сповненого честі, мужності й самопожертви.

Ярослав народився 19 березня 2001 року в селі Радьки, нині Староаврамівського старостинського округу. За трагічних обставин його батько самотужки виховав доньку та трьох синів-легінів, які пліч-о-пліч стали в стрій славних оборонців. У 2019 році Ярослав здобув атестат про повну середню освіту в Хорольській загальноосвітній середній школі І-ІІІ ступенів №1. Захоплювався футболом, був енергійним і життєрадісним, притягуючи навколо себе людей своїм позитивом, гумором та харизмою. Після закінчення школи юнак пройшов строкову військову службу в смт Нові Петрівці Вишгородського району Київської області у складі військового формування Національної гвардії України – нині 1-ї Президентської бригади оперативного призначення імені гетьмана Петра Дорошенка «Буревій», що входить до складу 1-го корпусу НГУ «Азов». Тут він пройшов свій перший військовий вишкіл і здобув важливий досвід, який згодом став йому в пригоді на тернистих шляхах фронтового лихоліття.

У грудні 2021 року солдат демобілізувався та будував плани на майбутнє. Але віроломне вторгнення армії рф в Україну внесло свої жорстокі корективи й назавжди зруйнувало всі плани та мрії молодої людини. На прикладі старшого брата Владислава, кадрового військового, брати-близнюки Ярослав та Володимир добровільно стали на захист Батьківщини ще на початку повномасштабного вторгнення. Ярослав проявив справжній чоловічий характер і за власним добровільним волевиявленням долучився до лав оборонців. 12 квітня 2022 року його було призвано на військову службу під час загальної мобілізації першим відділом Лубенського районного територіального центру комплектування та соціальної підтримки. На той час, коли він вперше подивився в очі смерті й пізнав всі тягарі війни, йому було лише 21. Базову загальновійськову підготовку проходив у Києві, а згодом – бойову підготовку за стандартами НАТО в Англії та в Німеччині.

Перше бойове хрещення пройшов на лінії бойового зіткнення першого ешелону оборони на підступах до Бахмута. Близько трьох років воював у складі 5-ї окремої штурмової Київської бригади, відбиваючи атаки противника поблизу населених пунктів Зайцеве, Майорське, Торецьк, Нью-Йорк, Курдюмівка, Кліщіївка та інших сіл Бахмутського р-ну Донецької обл. Ефективно виконував оперативно-бойові завдання у різні періоди як стрілець-піхотинець, кулеметник, гранатометник, а з 1 вересня 2023 року завдяки здобутому авторитету був призначений на посаду командира відділення. Згодом, із 7 грудня 2024 року, перевівся до підрозділу операторів безпілотних літаючих апаратів 80-ї окремої десантно-штурмової Галицької бригади і нищив окупантів на Курщині, а потім на північних кордонах з ворогом у Сумській області.

Свідченням доблесті, зразкової та самовідданої служби Ярослава стали численні відомчі та президентські відзнаки: медаль «Ветеран війни», медаль «Воєнний хрест» (Наказ Міністерства оборони України від 26.07.2023 №950), нагрудний знак «Золотий хрест» (Наказ Головнокомандувача ЗСУ від 19.03.2024 №501), відзнака «Захиснику України» (Наказ Міністерства оборони України від 31.10.2024 №1829), відзнака «Хрест сухопутних військ» (Наказ Міністерства оборони України від 11.01.2025 №47), медаль «Захиснику Вітчизни» (Указ Президента України від 04.12.2025 №881), відзнака «Хрест Десантно-штурмових військ» (Наказ Міністерства оборони України від 19.02.2026 №177), відзнака Міністерства оборони «Воєнний хрест».

На жаль, війна безжально вириває з життя найкращих, залишаючи після себе невимовний біль і порожнечу, яку неможливо заповнити. 28 липня 2026 року назавжди викарбуване в пам’яті рідних, побратимів і земляків Ярослава Бови як день непоправної втрати – день, коли ворожими КАБами у Синельниківському р-ні Дніпропетровської області обірвалося життя молодого Воїна. Але з цієї дати розпочалася його вічність у пам’яті вдячної Хорольщини.

У соціальних мережах один з найближчих бойових побратимів написав зворушливі слова, пронизані болем гіркої втрати: «Ярік Барс Бова. Ви ніколи не дізнаєтесь як то керувати ротою на Бахмутсько-Костянтинівському відтинку, коли тобі 23. Як то пережити артпідготовку перед штурмом. Як то бути оператором мг42. Як себе почуваєш, повідомляючи маму… Як то воювати, наче тебе програли в карти до перемоги. Як то відпочити 15 днів на рік. Як то дивитися в очі смерті – без страху. Як то сміятися у пеклі. Як то крошити вагнерів. Ти врятував багато життів. Ти ніколи не боявся. Ти доброволець, що чверть життя віддав війні. Ти справжній Стрілець, хоч і Риба. Ти Лев без відзнак. Ти крутіший за супергероїв Марвел. Ветеран з обличчям дитини. Назавжди тебе так і запам’ятаю. Чисте і завжди усміхнене обличчя. Ти мав стати взірцем і майбутнім цієї країни. Пробач, що мене не було поруч. Я пишаюся називати себе твоїм другом. Назавжди Герой України!».

Схиляємо голови перед мужністю Ярослава Бови – перед його жертовністю, відвагою та безмежною вірністю Україні. Його життя стало частиною великої, страшної й неосяжної в своїх масштабах ціни, яку українці платять за право жити у вільній, незалежній державі без кайданів поневолення і жахів окупацій. У скорботі та пошані Хорольщина єднається з родиною та близькими полеглого Захисника. Доземно вклоняємося Герою та щиро співчуваємо: татові – Володимиру Івановичу Бові, братам –  Владиславу Володимировичу та Володимиру Володимировичу Бовам, сестрі – Руслані Володимирівні Бові, дядькам – Івану Івановичу та Василю Івановичу Бовам, тітці – Таїсії  Михайлівні Бові, двоюрідному братові – Олександру Івановичу Бові, дідусеві – Анатолію Григоровичу Радьку, бабусі – Надії Максимівні Радько. Співчуваємо всім рідним, близьким, друзям, сусідам, односельцям, однокласникам, бойовим побратимам і кожному, хто назавжди збереже світлий образ завжди усміхненого Ярослава у своєму серці.  

Словами неможливо втамувати біль непоправної втрати. Неможливо повернути сина, брата, рідну людину, товариша. Але можна і потрібно зберегти пам’ять про нього – у наших серцях, у літописі Хорольської громади, в історії звитяжної боротьби українського народу за свободу, незалежність та гідне життя майбутніх поколінь під мирним небом.

Слава Україні! Герою Ярославу – вічна слава! Назавжди з честю!

Автор і фото: Ірина ГРИГОРАШ