Серпень в Україні завжди був місяцем жнив – коли достигле колосся вклоняється стиглим золотом, коли руки хліборобів збирають врожай, що годуватиме людей увесь рік. Це час вдячності землі та гордості за працю. Та нинішні серпневі й вересневі дні продовжують нести інший, кривавий врожай. 

На полях Донбасу, де мали б колоситися пшениця й жито, досі лютує безжальна російсько-українська війна. Тут сходять не колоски, а окроплені кров’ю ворожі снаряди, що сіють смерть. Тут жнива моторошні й страшні – жнива людських життів. Серед цього чорного врожаю падають наші Захисники – мужні Воїни-титани, які боронять право України на мир і свободу.

День пам’яті загиблих Захисників, 29 серпня 2025 року, приніс для Хорольської громади трагічну звістку. В обійми вічності пішов ще один наш земляк, воїн світла і мужності – старший сержант Олександр Володимирович Кіяненко. У четвер, 4 вересня, Хорольське земляцтво зібралося у середмісті Хорола на площі Великого Кобзаря, щоб попрощатися й оплакати свого сина, схилити голови перед його жертовним подвигом.

Зі словами шани перед подвигом Героя під час траурної церемонії прощання на площі скорботи звернулася секретар міської ради Юлія Бойко, яка від імені міського голови Сергія Волошина та депутатського корпусу поспівчувала та підтримала рідних. Заупокійну літію на площі скорботи та чин поховання на Алеї Слави центрального міського кладовища провів представник Полтавської єпархії Православної Церкви України, священнослужитель Петро-Павлівського храму в м.Хорол та Свято-Вознесенського храму в с.Клепачі, митрофорний протоієрей благочинний – отець Іван Сушінець.

Ведучі жалобного заходу Оксана та Микола Левіни розповіли про життєвий і воїнський шлях Героя Олександра, сповнений гідності, мужності та любові до Батьківщини. Кожна сторінка його життя, попри помилки і невдачі, – це приклад відданості своїй справі, людям та країні. У мирному цивільному житті він був турботливим батьком і дідусем, вірним другом, а на війні – безстрашним Воїном, який попри біль і втому йшов уперед, не вагаючись, прикривав побратимів і виконував найскладніші бойові завдання. Його дорога – від тихих вулиць рідного міста до пекельних фронтових рубежів, де він постав щитом між ворогом і Україною. Кожне слово ведучих лягало важким каменем у душу присутніх. В очах рідних — сльози й невимовний біль, у серцях — гордість за Героя, який став символом незламності. Його ім’я назавжди вписане в літопис Хорольщини, у пантеон борців за свободу України.

Олександр народився 15 квітня 1971 року в селі Надія Диканського району на Полтавщині. З дитячих років переїхав на постійне місце проживання у місто Хорол. Тут ходив у дитячий садочок «Сонечко», закінчив Хорольську школу №2. З 1986 по 1989 роки навчався у Хорольському технікумі механізації (нині ВСП «Хорольський фаховий коледж Полтавського державного аграрного університету»), здобувши спеціальність «механізація та електрифікація сільського господарства». У 1989 році проходив строкову військову службу в лавах радянської армії моряком-курсантом військово-морських сил. У період з 15.12.1990 по 31.07.1991 був учасником бойових дій в зоні Персидської затоки та виконував бойові завдання міжнародної операції «Буря в пустелі» в ході війни між Іраком та Кувейтом. За участь у визволенні Кувейту був відзначений жетоном «Маршал Шапошніков», нагрудними знаками «За Дальній Похід» та «Відмінник військово-морського флоту». З 03 квітня 1992 демобілізувався, а влітку цього ж року розпочав трудову діяльність Хорольському відділенні міліції у званні старшини. 30 жовтня 1992 року одружився на коханій Олександрі Вікторівні, а 14 жовтня 1993 року в подружжя народилася донечка Жанна.

У 2000-их роках працював у ВАТ (нині ПрАТ) «Хорольський механічний завод на посаді свердлувальника, займаючись виконанням обробки та виготовлення деталей с/г машин на свердлильних верстатах. Згодом працював у будівельній сфері різноробочим на різних об’єктах у Києві. Останнім часом проживав у селі Павліш Онуфріївської селищної громади Олександрійського району Кіровоградської області, де розпочав нове особисте життя. Звідти призваний на військову службу по загальній мобілізації 25 січня 2024 року Олександрійським РТЦК та СП. Базову військову підготовку проходив у Вінниці та Дніпрі. Воював на різних напрямках в Донецькій області у складі різних бригад, але незмінно – у піхоті. Перше поранення та три контузії отримав поблизу села Григорівка Бахмутського району Донецької області. Близько місяця перебував на реабілітаційному лікуванні, але повернувся на бойові позиції.

Олександр Володимирович віддав своє життя на Донеччині, у Краматорському районі, де загинув від скиду ворожого FPV-дрону під час виконання бойового завдання. Як розвідник відділення управління командира 3-ої мінометної батареї 3-го механізованого батальйону 60-ої окремої механізованої Інгулецької бригади, Олександр до останнього подиху боровся за свободу рідної землі. На жаль, отримані поранення виявилися несумісними з життям. «Донечко, я тебе люблю, люблю!» – це було останнє повідомлення 27 серпня 2025 року батька своїй єдиній дитині, з якою він тримав нерозривний зв'язок. 28 серпня він ще спілкувався з донькою по відеозв’язку, а на наступний день зв'язок рідних людей обірвався назавжди…

Серце відважного Воїна-піхотинця зупинилося 29 серпня 2025 року на 55-му році життя. Його життєва свічка згасла на бойових рубежах, де він гідно пройшов свій шлях військової слави й до останнього подиху відбивав навалу ворога на гарячих ділянках фронту в Бахмутському та Краматорському районах Донецької області.

Біль тяжкої утрати розділяють рідні: донька Жанна Олександрівна Радченко з чоловіком Ярославом Юрійовичем, маленька онучка Емілія, колишня дружина Олександра Вікторівна, близькі, друзі, колеги та бойові побратими. Щиро співчуваємо всім, хто в траурній скорботі та печалі за полеглим Захисником.

Олександр Володимирович залишив після себе приклад мужності, честі й любові до України. Його ім’я навіки вплетене в живу тканину історії нашої відчайдушної боротьби з російським агресором та його сателітами. Ми всі – вічні боржники перед безсмертним подвигом Героя. Він став одним із тих велетнів духу, які, полишивши земне життя, встали до почесної Небесної варти, щоб берегти наше небо.

Вічна пам’ять і слава Герою Олександру Кіяненку!

Автор і фото: Ірина ГРИГОРАШ