Не встигає висихати рясно окроплена сльозами площа Тараса Шевченка у середмісті Хорола, де громада знову і знову схиляється в скорботі перед світлою пам’яттю своїх мужніх синів, вірних Захисників України. Ще одна болюча звістка чорним крилом торкнулася серця Хорольщини. Через півтора року невідомості, довгих молитов і болісного чекання, «на щиті» повернувся додому на вічний спочинок Герой – Віктор Юрійович Гуменний.

За результатами ДНК-експертизи, на підставі Постанови слідчого управління ГУ Національної поліції в Кіровоградській обл. від 16 квітня 2026 року про ідентифікацію особи безвісти зниклого за особливих обставин, Віктора Гуменного визнано загиблим. Разом із цією звісткою згасла остання надія, яка жевріла в серцях рідних – тиха, вперта, сповнена віри в диво.

У четвер, 23 квітня 2026 року, на площі скорботи біля підніжжя монументу Тарасові Шевченкові Хорольське земляцтво попрощалося з мужнім десантником. Жалобні промови звучали від заступника міського голови Валентина Місніченка, штаб-сержанта бойового підрозділу Сергія Фесая та старости Староаврамівського старостинського округу Анатолія Шила. Заупокійну літію на площі та чин поховання на Алеї Слави центрального міського кладовища провів представник духовенства – священнослужитель Української Православної Церкви Кременчуцької єпархії, митрофорний протоієрей Олександр Покас. Ведучі жалобного заходу – представниці відділу культури, туризму та охорони культурної спадщини Хорольської міської ради Оксана Левіна та Ірина Редька проникливим словом провели присутніх дорогами долі Героя: від мирних, сповнених надій днів його цивільного життя до тернистого шляху бойової слави, де кожен крок був вибором на користь Батьківщини. У їхній розповіді оживала людина – щира, світла, порядна, скромна, віддана, – чия земна історія стала частиною безсмертного подвигу.

Віктор Юрійович народився 30 червня 1974 року в місті Хоролі – на землі, яку щиро любив і якій залишався вірним до останнього подиху. Тут минули його дитячі роки, тут він навчався у Хорольській середній школі №2, нині – Хорольська гімназія. Змалку був працьовитим, тихим, скромним, відповідальним і справжнім – з тих людей, на яких тримається світ.

Дуже рано розпочав трудову діяльність: у 1983 році навчався і працював на Хорольському механічному заводі, де опанував токарну справу. На той час на заводі працював ковалем його батько, тож юнак вирішив йти по його стопах і першою трудовою сходинкою став механічний завод. Згодом проходив строкову військову службу у внутрішніх військах МВС України в Луганську, де виконував непросту й відповідальну службу з охорони засуджених виправно-трудових установ (колоній). Після демобілізації повернувся до рідного Хорола і працював на цегельному заводі. З 2009 року трудився у ТОВ «Жадана», з 2012 року – в ТОВ «Фірма “Насолода”», з 2014 року – на ПП «Хорольська механізована пекарня», а з 2018 року – на ТОВ «Хорольський завод дитячих продуктів харчування». Віктор знаходив спокій у самотності серед природи — там, де тиша говорила голосніше за слова, він часто віддавався улюбленій риболовлі. Та особисте щастя так і не постукало в його серце. Усе його життя було сповнене чесної праці, турботи про близьких і тихого, справжнього патріотизму без гучних слів.

20 червня 2024 року Віктора було призвано по загальній мобілізації першим відділом Лубенського РТЦК та СП. Він не шукав виправдань, не ховався за страхом – просто став туди, де був потрібен. Перед відправкою на передову пройшов базову військову підготовку на 242-му Гончарівському загальновійськовому полігоні на Чернігівщині, згодом – у 199-му навчальному центрі Десантно-штурмових військ ЗСУ на Житомирщині.

Солдат, стрілець-помічник гранатометника 2 десантно-штурмового відділення 2 десантно-штурмового взводу 7 десантно-штурмової роти 2 десантно-штурмового батальйону 95 окремої десантно-штурмової Поліської бригади ЗСУ учився воювати не з ненависті, а з обов’язку – захищати те, що любив понад усе. Він пройшов важкий бойовий шлях на Сумщині, а згодом – на Курщині. 3 вересня 2024 року в селі Погребки Курської області рф отримав поранення, проходив лікування на Черкащині, був відзначений нагородою Міністерства оборони України. Але навіть після цього повернувся на фронт – не з ненависті, а з обов’язку. Бо знав: хтось мусить стояти за правду, за дім, за майбутнє. Наприкінці вересня знову вирушив виконувати бойові завдання на Курщину. 28 вересня 2024 року зв’язок із ним обірвався. Відтоді – довгі місяці болісного чекання, невідомості, безсонних ночей і гарячих молитов. Хотілося вірити, що живий, що в полоні, що повернеться… Але правда виявилася нещадною.

Хорольська громада схиляє голови у глибокій жалобі, розділяючи невимовний біль непоправної втрати. У скорботі залишилися: мама – Зоя Олексіївна Гуменна, батько – Юрій Петрович Гуменний, сестра – Олена Юріївна Ганієва, племінники – Ілона, Раміль та Тимур Ганієви, друзі, куми, колеги, однокласники, бойові побратими – усі, для кого він був рідною, світлою людиною.

Світла пам’ять про Віктора Гуменного житиме в серцях земляків як символ мужності, честі й незламної любові до Батьківщини. Він повертається додому «на щиті», але назавжди залишиться серед нас – у вдячності, у молитвенній пам’яті. Вічна слава Герою Віктору. Вічна пам’ять Захиснику України.

Автор і фото: Ірина ГРИГОРАШ