Щиро вітаю вас із професійним святом – Днем працівників освіти. В умовах непростого сьогодення освіта – це значно більше, ніж уроки, підручники та шкільні програми. Це щоденна праця заради майбутнього, велика відповідальність за формування особистості, уміння запалити в дитячому серці жагу до знань, навчити мислити, мріяти, любити свою країну та залишатися гідною людиною за будь-яких обставин.
Мир – це не просто відсутність війни. Це можливість жити, любити, працювати, виховувати дітей, будувати плани та впевнено дивитися у майбутнє. Для України Міжнародний день миру має особливе значення. Уже понад дванадцять років наша держава відстоює своє право на свободу, незалежність і мирне життя, а з початком повномасштабного вторгнення ця боротьба стала випробуванням для всього українського народу.
Війна має страшну властивість залишати по собі не лише могили, руїни й спустошені долі. Вона залишає запитання, на які роками не знаходиться відповіді: де наші рідні, де наші Воїни, чи живі вони, чи повернуться колись додому… Для родини та близьких очікування безвісти зниклого – це особливий біль. Біль без останнього прощання, без можливості схилити голову над могилою, запалити свічку й сказати: «спочивай із миром, рідний». Натомість – роки надії, молитов, душевного неспокою і віри в те, що одного дня рідна людина знову повернеться додому.
Повномасштабна війна щодня залишає на українській землі нові рани й забирає тих, хто ще вчора жив, любив, мріяв і чекав зустрічі з рідними. А для їхніх родин найтяжчим випробуванням часто стає не лише втрата, а й очікування – болісне, виснажливе, сповнене надії та страху. Очікування, у якому між «він повернеться» і «його вже немає» залишаються лише молитва, пам’ять і віра у диво. Саме так жила родина Дужик від 20 червня 2026 року. Довгі дні невідомості завершилися найстрашнішим підтвердженням – результатами ДНК-експертизи. Додому, на вічний спочинок, повернувся Захисник України, Воїн із хоробрим серцем – Євген Олександрович Дужик.
Війна щодня кривавими рядками вписує в новітню історію України імена тих, хто став незламним щитом між світлом і темрявою, між добром і злом, між свободою і поневоленням. І найболючіше усвідомлювати, що в цьому кривавому горнилі російсько-української війн ми втрачаємо найкращих – мужніх синів України, її гордість і цвіт, тих, кому ще належало жити, любити, ростити дітей і творити майбутнє незалежної держави.
У житті кожної матері є безліч моментів, які назавжди залишаються в серці: перше слово дитини, її перший крок, перший шкільний дзвоник, перші перемоги й самостійні рішення. За цими миттєвостями – роки щоденної турботи, безсонних ночей, переживань, підтримки та безмежної любові.
Війна безжальна. Вона не питає дозволу, не залишає права на помилку і щодня вписує в новітню історію України імена тих, хто став щитом між життям і смертю, між світлом і темрявою. Та найболючіше усвідомлювати, що у цьому кривавому вирі, у страшному горнилі війни ми втрачаємо найкращих – наших кращих синів і доньок, наших Захисників і Захисниць, нашу гордість, наш цвіт нації і наше майбутнє.
Повномасштабна війна щодня розтинає українську землю глибокими кривавими ранами, вириваючи з життя найкращих синів і дочок нашого народу. У чорному полум’ї війни згасають людські долі, а в серцях рідних назавжди оселяються невимовний біль, тривога й виснажливе чекання. Для багатьох родин час завмер у страшній невідомості – між крихкою надією на диво і пекучим страхом почути звістку, від якої холоне душа. Довгі місяці пошуків, молитв і безсонних ночей стали важким хрестом для тих, чиї рідні зникли безвісти, захищаючи Україну від жорстокого рашистського ворога.
У понеділок, 9 березня, Хорольщина знову схилила голову перед величчю слова і духу людини, яка стала совістю української нації – Тарасом Шевченком. У 212-ту річницю від дня народження Великого Кобзаря громада віддала шану генію, чия творчість крізь століття залишається дороговказом для українського народу в боротьбі за свободу, гідність і незалежність.
Війна принесла забагато лиха у родини Хорольців і мільйонів українців. Вона вривається майже в кожну родину, приходить у кожну громаду, залишаючи порожнечу і нестерпний біль. Сипле білим снігом на скроні матерів, які втратою синів і доньок приречені на довічну чорну скорботу. Осиротілими стають діти й уся українська земля, окроплена людською кровʼю.
