Хорольська громада в подвійному траурі й жалобі. Пекучий біль і гіркий смуток чорним крилом вкотре торкнувся нашого краю. У четвер, 06 березня 2025 року, великою родиною хорольці попрощалися з двома Героями-захисниками – Романом Миколайовичем Чигрином та Леонідом Миколайовичем Дешевим, які одночасно з різних фронтових напрямків повернулися «на щиті» на малу Батьківщину.
Серце крається і розривається від болю, який розтинає усе живе від усвідомлення несправедливого знецінення людського життя. Люди народжені не для війни і смерті, а для життя. На жаль, кривавий диктатор у підлій змові з світовими лідерами намагаються послабити Україну, знищити, перетворити її на сировинний придаток для технологічно розвинених держав. Трагічним наслідком безкінечних глобальних геополітичних ігор став геноцид українського народу. Гинуть найкращі, найсміливіші, найхоробріші сини і доньки України. Серед цих імен на чорних сторінках новітньої історії України викарбувано золотими літерами й окроплене пролитою кров’ю ім’я наших славетних Героїв – Романа Чигрина і Леоніда Дешевого.
На площі Великого Кобзаря у середмісті Хорола земляцтво зустріло навколішки «живим коридором» пошани дві домовини з тілами Захисників, які повернулися до рідного дому «на щиті» як Герої. З жалобною промовою до присутніх на площі та на кладовищі звернулися представники влади: заступник міського голови Валентин Місніченко, староста та діловод Вишневого старостинського округу – Григорій Коханевич та Валентина Кравцова. Заупокійну літію на площі Великого Кобзаря та чин похорону провели представники духовенства Полтавської єпархії Православної Церкви України: священнослужитель Петро-Павлівського храму м.Хорол, митрофорний протоієрей благочинний – отець Іван Сушінець та ієрей Василь Ліпший.
Останній день зими, 28 лютого 2025 року, приніс невтішну звістку з Курщини, де поліг смертю хоробрих Воїн-визволитель з Хорольського краю – Роман Миколайович Чигрин. Солдат, кулеметник стрілецького відділення 17-ої окремої важкої механізованої Криворізької бригади імені Костянтина Пестушка героїчно загинув у н.п.Суджа Курської області рф.
Роман народився 03 вересня 1980 року, виріс і постійно мешкав у селі Петракіївці Вишневого старостату. Після закінчення Петракіївської загальноосвітньої школи (нині навчально-виховний комплекс Хорольської міської ради), здобув середню спеціальну освіту за спеціальністю «Електромеханік» у Хорольському агропромисловому коледжі (нині Відокремлений структурний підрозділ «Хорольський агропромисловий фаховий коледж Полтавського державного аграрного університету»). У 2000 році захистив диплом молодшого спеціаліста, який забезпечив роботу за його улюбленою професією. Був хорошим спеціалістом у сфері електрифікації, тож більшу частину трудової кар’єри протрудився у приватного підприємця – 3 2002 року й до мобілізації у 2024 році. За фахом здобув 22 роки трудового стажу в підприємстві, що спеціалізується на ремонті побутової техніки.
Романа всі знали як одного з кращих фахівців у громаді по ремонту електродвигунів. Мав заслужений авторитет у керівника Володимира Георгійовича Базіля та колег по роботі. Був одружений, виховав доньку Марьяну, для якої був люблячим, уважним і турботливим татом. Мав золоті руки, був вправним господарем. Допомагав батькам, для яких був міцною опорою і підтримкою Був справжнім другом, який безкорисливо вмів товаришувати й залишатися справжнім за будь-яких обставин. Все життя було попереду, але війна вкоротила земний вік. Роману тепер назавжди 44 роки…
Щодня ми чуємо імена тих, хто пішов на фронт і не повернувся. Це сини й доньки, брати і сестри, друзі, колеги – звичайні люди з-поміж нас, які стали символом мужності. Саме ці звичайні скромні люди проявили справжній героїзм, надзвичайну стійкість і незламність, яких досі не бачив світ. Роман був таким же звичайним, тихим, скромним, працьовитим, доброзичливим, який ні помислом, ні словом, ні ділом нікого не скривдив.
Він не прагнув слави, але коли настав час захищати державу від посягань ворога – не дозволив собі стояти осторонь біди і по совісті, як справжній чоловік, став на захист Батьківщини і кожного із нас. Строкову військову службу не проходив по стану здоров’я. 9 листопада 2024 року отримав повістку від 1-го відділу Лубенського РТЦК та СП. 10 листопада прибув у 169-ий навчальний центр імені князя Ярослава Мудрого на Чернігівщині, що відомий як навчальний центр «Десна». Після проходження військово-тактичної підготовки, 30 грудня 2024 року, відправлений командуванням для виконання стратегічно важливих бойових завдань Збройних Сил України на територію Курської області. Утримання плацдарму на Курщині дається нелегкою ціною завдяки вражаючій силі волі й витривалості наших Борців за відновлення справедливого миру. У січні 2025 року Роман вступив у нерівний бій з північнокорейськими союзниками рашистів. Їх була переважаюча більшість, але все-таки ворога вдалося подолати і дивом вижить. Роману пощастило вибратися з ворожого оточення через болотисту місцевість разом з пораненим побратимом, якого він врятував і виніс на собі до українського опорного пункту. Солдатська удача пощадила солдата й на черговому бойовому виході після першого поранення внаслідок скиду ворожого дрону поблизу н.п. Круглєнькоє на Курщині 10 січня 2025 року. Після лікування в Сумському, а потім Білоцерківському госпіталі, боєць повернувся на фронт, але гідний шлях Воїна обірвав щільний обстріл під час наступу лютого противника. 25 лютого 2025 року Роман вдруге отримав тяжкі поранення в Суджі Курської області рф. Після евакуації потрапив у Сумський обласний клінічний госпіталь, де лікарі боролися за його життя. На жаль, Героя не вдалося вирвати із пащі смерті й 26 лютого його серце зупинилося.
Життя, яке обривається на полі бою, – це не просто втрата для родини й близьких. Це нездійснені мрії, непрожитий вік, нещасна зламана доля… У тяжкий час скорботи Хорольська громада розділяє біль непоправної втрати і співчуває: мамі – Василині Федорівні Чигрин, татові – Миколі Миколайовичу Чигрину, доньці – Мар’яні Романівні Чигрин (2001 р.н.), старшій сестрі – Вікторії Миколаївні Чигрин, племінницям – Каріні та Крістіні Чигрин, колишній дружині – Марії Зіновіївні Чигрин, тещі – Надії Дмитрівні Судик, двоюрідному брату – Миколі Олексійовичу Гаркавенку, тітці – Галині Миколаївні Устименко, куму й другу з дитинства – Олегу Олександровичу Козироду, керівнику – Володимиру Георгійовичу Базілю, колегам по роботі – Олександру Твердовському та Станіславу Азарову, усім близьким, однокласникам, односельцям та бойовим побратимам. Поховали Романа на цвинтарі у рідному селі Петракіївці.
Хорольське земляцтво провело останньою земною дорогою разом з Романом Чигрином капітана, заступника командира інженерно-технічної роти групи інженерного забезпечення 32 окремої механізованої бригади ЗСУ, який виявив стійкість та мужність при захисті Батьківщини і 28 лютого 2025 року загинув як Герой поблизу н.п. Курицине Новодонецької селищної громади Краматорського р-ну Донецької обл.
Леонід Миколайович Дешевий народився 11 лютого 1971 року в селі Павлівці Клепачівського старостату. За добродушність і гостинність місцевих мешканців здавна називали «панєбратами». В атмосфері любові до батьків, рідної землі і рідного краю виховувався хлопчина. Змалечку любив читати різножанрову літературу, був старанним учнем Шишаківської школи. Вищу освіту за кваліфікацією «Інженер-механік» здобув у Харківському інституті механізації та електрифікації сільського господарства (нині це Харківський національний технічний університет сільського господарства імені Петра Василенка). Був старанним і допитливим студентом, вражаючи викладачів обізнаністю завдяки глибоким пізнанням з літературних джерел. З дитинства, юності й до зрілого віку читав книги з багатої бібліотечної колекції. Навіть обраницею серця і долі з 1993 року стала працівниця бібліотеки, яка стала його вірною дружиною і мамою двох донечок – Еліни (1995 р.н.) та Ярослави (2000 р.н.).
Трудовий стаж Леоніда Миколайовича налічує чимало років й урізноманітнений багатьма професіями. Відразу після інституту працював у Хорольському агропромисловому коледжі слюсарем у майстерні виробничої практики. Потім трудився черговим, а згодом начальником пульту в позавідомчій охороні. у Міжрегіональному центрі професійної перепідготовки звільнених у запас військовослужбовців м.Хорол отримав досвід роботи на посаді майстра виробничого навчання. Деякий час працював на фабриці «Промінь» інженером-механіком. На Хорольській мехпекарні та ветеринарно-санітарному заводі працював кочегаром котелень.
З лютого 2015 року цивільне мирне життя Леоніда Миколайовича докорінно змінилося. Він був призваний на військову службу в зоні АТО. Перший військовий досвід отримав на військовій кафедрі у період навчання в Харківському виші, тож отримав офіцерське звання. Старший лейтенант захищав територіальну цілісність і суверенітет України з лютого 2015 року по березень 2016 року на посаді заступника командира по технічній частині механізованої роти у складі 30 окремої механізованої бригади імені князя Костянтина Острозького Сухопутних військ ЗСУ. Після демобілізації працевлаштувався до Хорольського будинку-інтернату для громадян похилого віку та осіб з інвалідністю на посаду кочегара котельні. Після віроломного вторгнення російської армії в Україну, 7 березня 2022 року був призваний по мобілізації на військову службу 1-м відділом Лубенського РТЦК та СП. 18 січня 2023 року був повторно призваний до війська й прикомандирований до 32-ої ОМБр. У березні 2023 року за зразкову військову службу та вірність присязі отримав звання капітана. На посаді заступника командира інженерно-технічної роти групи інженерного забезпечення пройшов довгий і тернистий шлях Воїна на різних напрямках: поблизу села Сенькове Курилівської сільської громади Куп’янського р-ну Харківської обл., м.Суми, поблизу селища Шевченкове Шевченківської селищної громади Куп'янського р-ну Харківської обл., а згодом на Дніпропетровщині та в Донецькій області. Останнім населеним пунктом, в якому обірвався шлях бойової слави, стало село Курицине на Донбасі.
Леонід Миколайович був люблячим і турботливим татом, мріяв про внуків. 27 травня 2024 року, в період короткострокової відпустки, був радий побувати на весіллі старшої доньки на Одещині. Еліна вийшла заміж за сержанта Павла, який також боронить нашу державу на Миколаївщині у складі артилерійських військ ЗСУ. Як добрий батько і тесть, готувався придбати візочок для майбутнього внучатка, який має з’явитися на світ через два місяці. На жаль, мрія стати дідом за життя не здійснилася. Внук ніколи не побачить свого діда-Героя наживо, лише на портреті холодного надгробного пам’ятнику. Останнім подарунком були ботинки для меншої доньки Ярослави. Він піклувався і думав за всіх, завжди був готовим підтримати порадою і ділом.
Леонід завжди захоплювався документальними історичними кінофільмами, передивляючись кадри фільмів про часи Другої світової війни. Його цитата має філософський зміст в реаліях буремного сьогодення: «Я розумію чому наші воїни проявляли чудеса героїзму. Тому що вони захищали найдорожче – своїх рідних і домівку».
Дізнавшись про страшну трагедію, що трапилася з татком, доньки написали в соцмережах зворушливі одкровення. Старша донька Еліна присвятила батькові такі слова: «Якщо Герої не вмирають, то ти назавжди мій Герой. Ти віддав своїй родині та своїй країні все, що зміг, все, що у тебе було. Ти встиг побачити як я створюю власну щасливу та люблячу сім’ю. І я понесу далі все хороше, що ти у мене вклав». Менша доня Ярослава написала так: «Він любив Фредді Мерьк’юрі, слухати радіо та читати (навіть коли їв, а мама сварила, щоб хоч зараз відклав книгу), землю, оперу, чорну каву, табак, допомагати іншим, котів, сім’ю. Відмовляюся вірити в найгірше, коли в голові він такий живий і прикольний. Він радісно йшов показувати, де що росте на огороді й де можна знайти дикі ягоди. Він брав малу мене з собою на роботу на пекарню, і хоч тоді я ридала, не хотіла – зараз це одні з найкращих спогадів дитинства. Я обожнювала слухати історії з його студентства й молодості в ті рідкісні хвилини одкровення. Ми разом дивилися детективи й Клон. Він вмикав оперу на всю хату й плакав під неї. Ми бігли ховатися під його ватяну здоровенну червону ковдру від неіснуючих привидів. Він учив мене грати в шахи. Він завжди був чудовим татом, але я не завжди була хорошою донькою. Він сварився коли ми відпускали пса вільно бігать, а потім нишком робив це сам. Суворий до першого прохання його доньок. Суворий до першого прояву його чутливої душі. Чоловік з чоловічим его й чоловік з людським серцем. Моє серце завжди було з ним. Моє серце без нього розбилось назавжди».
У кожному подиху, в кожному ударі серця українця житиме вічна пам'ять про ці страшні лихоліття війни, про безсмертний подвиг Героя Леоніда Миколайовича. 54-річний Воїн світла віддав своє життя за мир і спокій у наших домівках, за волю і незалежність нашої країни.
За Героєм Леонідом Миколайовичем вмиваються сльозами смутку і жалоби небо, рідна земля і вся згорьована родина. Приносимо щирі співчуття з доземною вдячністю рідним Героя: донькам – Еліні Леонідівні Ровенко та Ярославі Леонідівні Дешевій, дружині – Вікторії Анатоліївні Дешевій, сестрі – Ірині Миколаївні Дешевій, племінниці – Дарині Іванівні Дешевій, зятю – Павлу Вікторовичу Ровенку, друзям, колегам по роботі, кумам, однокласникам, бойовому братерству та Хорольському земляцтву, яке ніколи не забуде звитяжний подвиг і жертовність славетного бійця. Поховали Леоніда на Алеї Слави центрального міського кладовища.
Головне, що ми можемо зробити для полеглих Героїв – пам’ятати про їх подвиг і не дозволяти такій страшній жертві бути марною. Ми маємо любити й берегти рідний край і Україну, які вони захищали, працювати задля розвитку громади і держави, допомагати й зміцнювати українську армію, підтримувати родини військових і загиблих Героїв. Ми зобов’язані зробити все від нас залежне, щоб їх подвиг став не лише історією, а й основою нового, сильного суспільства, що будується на принципах правди, честі та справедливості. Це ті визначальні принципи, яких Роман і Леонід дотримувалися усе своє життя. Проходячи повз могили Захисників, не забудьте помолитися за спокій їхніх душ після пройденого пекла війни. Підійдіть, вклоніться і промовте «Слава Україні! Героям слава!».
Свобода має надто високу ціну. Ми ніколи не забудемо Героїв Романа та Леоніда, які заплатили за наш мир і свободу власним життям. Світла пам'ять і слава на віки вічні Воїнам світла!
Автор і фото: Ірина ГРИГОРАШ
