Олександр Євгенович Гусаренко як палаюча зірка на темному непроглядному небі людського болю осяював усе своїм життям до останнього моменту і подиху. До останнього рідні й близькі надіялися, що безвісти зниклий Захисник знайдеться і повернеться живим. На жаль, дива не трапилося і через п’ять місяців невідомості, марних надій і сподівань, впізнане за результатами ДНК-експертизи тіло полеглого Воїна захоронили у рідному селі Клепачі.
Старший сержант, командир відділення роти охорони 1 відділу Лубенського РТЦК та СП з 22 січня 2024 року був прикомандирований до окремої механізованої бригади імені генерал-хорунжого Марка Безручка. Трагічна загибель нашого земляка сталася 30 січня 2024 року в запеклих боях з противником під час штурмових дій поблизу м.Авдіївка Покровського р-ну Донецької обл.
10 липня 2024 року громада Хорольщини зустріла тіло Героя в домовині «живим коридором слави». Заупокійну літію та чин похорону на кладовищі в селі Клепачі провів священнослужитель Петро-Павлівського храму Полтавської єпархії Православної Церкви України, митрофорний протоієрей – Іван Сушінець. Отець у промові проповідував і закликав вірян любити Україну, ближнього, молитися й утверджуватися у вірі за переможне добро і правду, їх торжество над брехливою російською пропагандою і путінськими кривдниками.
Із щемними прощальними промовами до присутніх на церемонії прощання звернулися: в.п. Хорольського міського голови Бойко Ю.В., староста Клепачівського старостинського округу Гузик Ю.М., однокласниця Захисника Сімакова Г.І. та голова первинної організації ветеранів ВП Організації ветеранів України у Хорольській міській територіальній громаді та сусідка Ходосова Л.Й.
Олександр Євгенович Гусаренко народився 10 травня 1967 року в селі Клепачі Клепачівського старостату в сім’ї сільських трударів. У рідному мальовничому селі промайнуло його дитинство і юність. Тут навчався у початковій школі, потім у Шишаківській середній школі. Після отримання атестату про здобуття повної загальної середньої освіти в 1984 році навчався у Полтавському військовому інституті зв'язку. З 1985 по 1987 роки проходив військову строкову службу в рядах повітряно-десантних військ в столиці Азербайджанської Республіки – Баку. Після демобілізації повернувся в Україну та вступив до Полтавського будівельного інституту, здобувши спеціальність «інженер-будівельник». У студентські роки знайшов своє перше кохання і створив сім’ю, у якій народилося двоє діток – син Сергій та донька Марина. Усе своє життя присвятив батькам, родині та сім’ї. Був прекрасним сином, люблячим батьком, турботливим чоловіком, чуйним дідусем і найкращим братом.
Олександр був щедро обдарований найкращими людськими якостями, позитивними рисами характеру і чеснотами. Всі, хто його знав, завжди шукали в Олександра підтримку, запитували поради, адже він був людиною багатої, багатогранної української душі й доброї вдачі. Порядність, безвідмовність, доброзичливість, чесність і справедливість забезпечили йому авторитет і глибоку повагу серед оточуючих його людей. Мав золоті руки і не боявся роботи будь-якої складності. Трудився у сфері будівництва, втіливши в життя не один проект. Власними руками побудував не один будинок на Хорольщині, в Києві та різних куточках України. Займався ремонтно-оздоблювальними роботами і славився умілим майстром своєї справи.
Із першого дня повномасштабного вторгнення, попри вади здоров’я, за покликом серця справжнього патріота прибув до першого відділу Лубенського РТЦК і СП. У буремні найтяжчі часи для всієї країни совість і чоловічий міцний характер не дозволяли стояти осторонь великої біди. Його рішення було тверде і непохитне – захищати Україну, народ і родину від ворога! Перший час проходи військову службу на місці – на посаді командира 3 відділення 2 взводу охорони роти охорони 1 відділу Лубенського РТЦК та СП. Згодом служив у м. Прилуки та м.Ніжин на Чернігівщині, обороняючи від можливого наступу противника українсько-білоруські кордони. Деякий час служив у роті охорони Полтавського ОТЦК та СП.
З 22 січня 2024 року був прикомандирований командуванням до механізованого з'єднання Сухопутних військ ЗСУ – ОМБр імені генерала-хорунжого Марка Безручка. У складі цієї бригади брав участь у штурмі міста Авдіївки, отримавши несумісні з життям поранення. Не дожив до 57 років кілька місяців, проходячи довгий шлях репатріації, експертизи, впізнання і повернення на вічний спочинок на рідну землю. Нарешті тіло Воїна віддано землі, за всіма православними канонами.
Всією громадою ми схиляємо голови у глибокій зажурі через непоправну втрату, яка чорним болем відлунює у кожному з наших сердець. Розділяємо біль гіркої втрати та щиро співчуваємо рідним: батькам – Любові Петрівні та Євгену Пилиповичу Гусаренкам, сестрі – Юлії Євгенівні Бибченко, цивільній дружині – Світлані Іванівні Басараб, дітям – Сергію Олександровичу Гусаренку, Марині Олександрівні Гусаренко (Яковенко), онукам – Софії, Ярославу, Мирону, всім близьким, друзям, односельцям, кумам та бойовим побратимам. Його мудрих порад, надійної підтримки, доброго слова і діла не вистачатиме багатьом, хто його знав, любив і поважав.
Поховали Олександра Гусаренка зі всіма військовими почестями з триразовим салютом почесної варти, по-християнськи, поблизу бойових побратимів-односельців: Максима Новоселецького, Дмитра Остапенка та Ігоря Тура. У строю Небесного Легіону на одного Воїна світла стало більше.
Вічна пам'ять і слава Герою Олександру Євгеновичу! Нехай Господь прийме його в свої обійми і добрі ангели охороняють вічний спокій. Тепер Олександр Євгенович у лавах почесної Небесної роти охорони тримає небо над своїми рідними, над нами усіма, над Україною. Доземний уклін і шана українському Воїнові, який захищав рідну неньку-Україну і кожного з нас!
Автор і фото: Ірина ГРИГОРАШ
