Затяжна і виснажлива російсько-українська війна не просто безпощадно вбиває. Вона знищує фізично, катує, тисне і морально ламає навіть найміцніших. Навіть до тих, хто сховався за стіною байдужості вона все ближче підкрадається, бо насправді ближче, ніж здається. У війни немає правил, вона вражає жорстокістю, залишаючи глибокі шрами на землі, у душах і серцях людей.
Земля здригається й стогне від людського болю, прийнявши в свої холодні обійми ще одного Героя – Олександра Миколайовича Дешевого. 16 січня 2025 року при виконанні бойового завдання на Запорізькому напрямку мужньо загинув солдат, механік-радіотелефоніст радіостанції польового вузла звʼязку Ужгородського окремого стрілецького батальйону територіальної оборони.
Хорольське земляцтво зібралося 23 січня на площі скорботи Великого Кобзаря у середмісті Хорола, зустрічаючи навколішки живим коридором шани свого Захисника. Цього похмурого дня площу покрила снігова імгла і небо наче плакало за солдатом мокрим снігом, а люди – сльозами гіркої втрати.
З прощальними промовами до рідних та присутніх на траурній церемонії прощання звернулися виконуюча повноваження міського голови, секретар міської ради Юлія Бойко та побратим 5 стрілецького бату Віктор. Представник духовенства Полтавської єпархії Православної Церкви України, священнослужитель Петро-Павлівського храму м.Хорол, митрофорний протоієрей благочинний – отець Іван Сушінець провів заупокійну літію вдома у селі Бочки Штомпелівського старостату, на площі, а чин похорону – на міській Алеї Слави.
Олександр Миколайович народився 14 лютого 1969 року в селі Бочки. Закінчив Покровськобагачанську загальноосвітню школу. Мав профтехнічну освіту, освоївши навички ремесла по вичинці та дублюванню шкіри хутрових тварин. Пройшов строкову військову службу в рядах радянської армії, а згодом довелося засвоїти гіркі уроки афганської війни. Воїн пройшов крізь лихоліття війни наприкінці 1980-х років на території Ісламської Республіки Афганістан, але пекло російсько-української війни виявилося більш жорстоким і нещадним.
Олександр Миколайович був працьовитим, життєрадісним і творчим, хорошим другом, люблячим чоловіком, батьком, дідусем. Довгий час працював у базовому сільськогосподарському підприємстві «Україна», найбільше трудового стажу заробив на посаді фуражира свиноферми в ТОВ «ОРІОН МОЛОКО». Був активним учасником народного аматорського ансамблю пісні і музики «Джерело», заснованого у 1982 році під керівництвом Заслуженого працівника культури України Анатолія Крутька.
У роки юності та молодості був активним учасником художньої самодіяльності Покровськобагачанського будинку культури. Гарно співав і грав на гітарі, був душею компаній і мав чимало прихильників публіки. У складі ансамблю «Джерело» грав на контрабасі. Був учасником і лауреатом Всеукраїнських творчих конкурсів та фестивалів.
«Це людина талановита, чесна, скромна, порядна і добра. Про нього залишилися приємні спогади, які гріють душу і ранять водночас, бо таких втрачати тяжко» – відзначив керівник ансамблю Анатолій Радіонович.
Захисник був призваний на військову службу по мобілізації 24 лютого 2022 року 1-им відділом Лубенського РТЦК та СП й до останнього залишався вірним присязі та народові України. Деякий період служив у роті охорони, а згодом потрапив на передову лінію оборони. Захищав від окупантів українську рідну землю на Чернігівщині. Допомагав стримувати агресивний наступ ворожого війська на Авдіївському напрямку в період активних бойових дій. Відбивав з побратимами інтенсивні атаки противника під містом-фортецею Бахмутом, а наостанок – на Запорізькому напрямку. На околицях Бахмуту отримав поранення, лікувався і пройшов реабілітацію. Повернувся у стрій до бойових побратимів тримати фронт, даючи гідну відсіч противнику. Мав високий авторитет і повагу серед воїнів стрілецького бату та командування. Відзначений нагрудним знаком «Ветеран війни», яку рідні тепер зберігатимуть як цінну родинну реліквію.
Олександр Дешевий був радіотелефоністом – людиною, що завжди тримала зв’язок навіть у найскладніші моменти, забезпечуючи координацію дій бойових побратимів. Його професіоналізм, мужність і незламний дух стали взірцем для багатьох. Він не просто виконував свій обов’язок, а жив ним, завжди залишаючись на передовій – там, де найбільше потрібна була його робота, пильність і підтримка.
За своє коротке, але яскраве земне життя Олександр показав, що означає бути патріотом. Він був надійним товаришем, щирим другом і вірним сином своєї Батьківщини. Його відвага і самопожертва назавжди залишаться в наших серцях. Тепер Герою навічно 55, бо окупант не дав шансу дожити свій вік…
Хорольська громада з глибоким сумом приносить співчуття рідним полеглого Захисника: дружині – Людмилі Миколаївні Деркач, доньці – Зоряні Олександрівні Демʼянчук, онукам – Вірославу та Зореславу Гудзовським, Анастасії Кузнецовій, названій доньці – Марії Віталіївні Кузнецовій, сестрі Віті Миколаївні Панченко, зятю – Віталію Володимировичу Панченку, похресникам – Віталію Віталійовичу та Андрію Віталійовичу Панченкам, племінницям – Марині Віталіївні та Софії Віталіївні Панченкам, тітці – Вірі Яківні Войтенко, двоюрідним сестрам – Надії Вареник, Лідії Бирюк та Тетяні Притулі, близьким, друзям, односельцям та бойовим побратимам.
Поховали Героя Олександра на Алеї Слави центрального міського кладовища в ряду з 32-ма бойовими побратимами, що пліч-о-пліч тримали оборони проти лютої путінської орди.
Пам’ять про Героя Олександра Миколайовича буде вічно жити у наших серцях. Вічна пам’ять Воїну зі сталі, який упродовж майже трьох років війни мужньо тримав стрій! Слава Україні, а її Героям – безмежна уклінна вдячність та шана!
Автор і фото: Ірина ГРИГОРАШ
