На передовій все залежить від волі, рішучості, бойової злагодженості та витривалості. Втім, немає жодних гарантій і жодних шансів вижить, коли ворог нещадно нищить наших захисників шквальним вогнем. 25 липня 2024 року на одному з найзапекліших напрямків фронту, поблизу н.п. Торецьк Бахмутського р-ну Донецької області, наш земляк із с.Радьки Староаврамівського старостату, старший сержант, командир міномету ОМБр ЗСУ – Сергій Валерійович Зибарєв отримав тяжкі поранення при виконанні бойового завдання із захисту Батьківщини.
Мужній Воїн героїчно боровся за Україну в бою і не менш героїчно за власне життя у стабілізаційному пункті, згодом у Київському шпиталі. На жаль, поранення виявилися несумісними з життям. Захисник мужньо давав відсіч та стримував збройну агресію російських окупантів, та вибороти шанс на життя було неможливо. 13 серпня 2024 року нагла смерть настигла Героя Сергія у стінах лікарні. Невблаганна доля відміряла Сергію лише 43 роки життя…
У суботу, 17 серпня, рідні, односельці та Хорольська громада провели з пошаною у засвіти новітнього Героя. Прощання та чин похорону відбулися у його рідному селі Радьки. З прощальною промовою до присутніх звернулися: заступник міського голови з питань діяльності виконавчих органів Валентин Місніченко, староста Староаврамівського старостату Анатолій Шило, голова первинної ради ветеранів Таїсія Малюжко та бойовий побратим Юрій, який з розподільчого пункту в Полтаві і на фронті пройшов пліч-о-пліч з Сергієм тяжкий воїнський шлях. Богослужіння за упокій душі новопреставленого Воїна Сергія провели священнослужитель Петро-Павлівського храму Полтавської єпархії Православної Церкви України, митрофорний протоієрей благочинний – Іван Сушінець та священнослужитель Пирятинського району Полтаської єпарції Православної церкви України митрофорний протоієрей благочинний – Микола Ціко та представники духовенства ПЦУ..
Сергій Зибарєв народився 26 червня 1981 року в с.Радьки. Тут промайнуло його дитинство і перші 4 роки навчання в початковій школі. Після закінчення 9 класів Хорольської спеціалізованої загальноосітньої школи вирішив проявити себе в робітничій професії. Освоїв спеціальність «Машиніст-тракторист» у Міжрегіональному центрі професійної перепідготовки звільнених у запас військовослужбовців м.Хорол. Строкову військову службу в рядах української армії проходив у м.Богодухів Харківської області, отримавши кваліфікацію механіка-водія автогрейдера. Мав хист до техніки і ніколи не цурався важкої роботи.
Трудову діяльність розпочав за фахом на посаді тракториста у базовому місцевому сільськогосподарському підприємстві. Деякий час працював трактористом у готельно-ресторанному комплексі «У сестер» та в ТОВ «Астарта Прихоролля». Кілька місяців працював у Польщі, але повернувся на Батьківщину і продовжив трудову діяльність на посаді електромонтера у Хорольській філії АТ «Полтаваобленерго».
У 2009 році став на весільний рушник з коханою Юлею, з якою виростили й виховали двох діток – Сніжану та Святослава. Саме любов і турбота про родину спонукали Сергія прийняти чоловіче рішення в перший же день повномасштабного вторгнення агресора. Найбільшою його мотивацією для готовності до мобілізації — бажання захистити рідних та Україну. Тож 24 лютого 2022 року був призваним 1-м відділом Лубенського РТЦК та СП. На передову лінію оборони потрапив 15 червня 2022 року і гідно пройшов свій воїнський шлях на посаді командира міномету в окремому стрілецькому батальйоні ОМБр на різних напрямках: Донеччині, Луганщині та Сумщині.
Розділяємо біль непоправної втрати та щиро співчуваємо рідним: дружині – Юлії Олексіївні Зибарєвій, діткам – Сніжані (2010 р.н.) та Святославу (2017 р.н.), тестям – Олексію Миколайовичу та Світлані Михайлівні Манжос, невістці – Яні Олексіївні Манжос, названим батькам – Ользі Михайлівні та Леоніду Борисовичу Радько, кумам, друзям, колегам, односельцям, бойовим побратимам та всім, хто вічно пам’ятатиме світлий образ Воїна.
Побувавши у пеклі кровопролитної війни й зануривши своє життя у морок страшних випробувань, Сергій Валерійович знайшов вічний спокій на рідній землі. Поховали мужнього Воїна на цвинтарі в селі Радьки за всіма християнськими канонами та з належними військовими почестями. Його тіло покоїтиметься поруч з могилою матері та поблизу бойового побратима, командира відділення розвідувального батальйону, друга і кума – Сергія Леонідовича Радька. Хай зранена душа Героя знайде своє місце в раю, а подвиг віками не буде забутим. Пам’ятатимемо ми і наступні покоління, бо бути Воїном – значить жити вічно!
Автор і фото: Ірина ГРИГОРАШ
