Війна безжально увірвалася в життя українців, розділивши його 24 лютого 2022 року на «до» і «після». Вона принесла біль утрат, гіркоту розлук і чорні звістки, що крають серця родин та громад. Та водночас ця жорстока доба явила світові справжню силу українського духу – незламність, жертовність і любов до рідної землі, за яку наші Воїни стали стіною. У боротьбі за свободу і незалежність України віддав власне життя наш земляк – Сергій Олексійович Олексенко.
У четвер, 19 лютого, земляцтво та рідні полеглого Героя Сергія зібралися на площі скорботи біля погруддя Тарасові Шевченкові, аби гідно та зі всіма військовими почестями провести його у засвіти до лав Небесного Легіону. На центральній площі міста та на Алеї Слави до громади зі щемною, проникливою до сліз промовою звернулася виконуюча повноваження міського голови Юлія Бойко. Її слова були сповнені болю втрати, глибокої вдячності та світлої пам’яті про Воїна, який віддав життя за Україну.
Заупокійну літію за новопреставленим Воїном Сергієм на площі та чин поховання на центральному міському кладовищі звершив представник духовенства Української Православної Церкви Кременчуцької єпархії, настоятель Свято-Успенського собору, протоієрей, благочинний – отець Віталій Богайчик. У спільній молитві громада просила для полеглого Захисника Царства Небесного та вічного спокою. Ведучі траурної церемонії прощання, представниці відділу культури, туризму та охорони культурної спадщини Оксана Левіна та Ірина Редька, зворушливо розповіли про життєвий шлях нашого Воїна-визволителя, про його мирні будні, мрії й працю, які війна обірвала.
Олексенко Сергій Олексійович народився 26 травня 1974 року в мальовничому селі Кривці на Хорольщині. Хлопчина зростав у багатодітній родині простих трударів-хліборобів, для яких земля була не лише працею, а сенсом життя. Змалку він пізнав, що таке світанки над полем, натруджені руки батьків і чесно зароблений хліб. У його характері рано проросли відповідальність, витривалість, тиха скромність і гідність сільського чоловіка.
У 1981 році Сергій переступив поріг Миколаївської восьмирічної школи, де зробив свої перші кроки у світ знань. Після її закінчення вступив до Хорольського агропромислового коледжу, обравши фах техніка-електрика – професію, що вимагала точності, уважності й розуму. Він завжди прагнув бути корисним, уміти й знати більше, не боятися важкої праці
Два роки строкової військової служби у внутрішніх військах у місті Шостка на Сумщині стали для нього школою мужності й першого військового вишкілу. Армія загартувала його характер, навчила дисципліни й витримки, зробила його сильнішим духом. Повернувшись додому в 1998 році, він уже був зрілим чоловіком – із твердим поглядом і впевненістю в завтрашньому дні. Саме тоді доля подарувала йому найбільший скарб – зустріч із коханою Людмилою, його єдиною і вірною половинкою. У молодого подружжя народилися дві чарівні й талановиті донечки – Оля (27.02.1999 р.н.) та Марійка (06.01.2008 р.н.). Для Сергія вони були його гордістю, радістю і сенсом усього життя. Він любив їх безмежно, по-батьківськи ніжно й водночас відповідально, мріяв бачити їх щасливими, дочекатися онуків під мирним небом рідної України. Будучи у відрядженні в столиці, старався побачитися з доньками і зробити фото на добру згадку. Одне з таких портретних фото, зі столичними краєвидами на тлі, навічно буде викарбуване на його пам’ятнику.
Трудову стежину Сергій Олексійович розпочав за обраним фахом – електромонтером у Хорольському ЦЕЗ №8 Полтавської філії ПАТ «Укртелеком». Працював чесно, сумлінно, з повагою до людей і справи. Його руки знали ціну праці й відповідальності на птахофабриці, а згодом на підприємстві ТОВ «Глобинський м’ясокомбінат». Він завжди залишався для колег і керівництва прикладом надійності, чесного та добросовісного працелюбства.
Коли ж на українську землю прийшла велика війна, Сергій не сховався за спинами інших. Із перших днів повномасштабного віроломного вторгнення рф в Україну він став до лав територіальної оборони – стояв на блокпостах, пильнував підступи до міста, беріг спокій рідної Хорольської громади. Згодом ніс службу в роті охорони першого відділу Лубенського РТЦК та СП, де його витримка, дисципліна й досвід були особливо цінними.
7 грудня 2022 року Сергія Олексійовича було призвано за загальною мобілізацією місцевим відділом РТЦК та СП. Перед відправкою на передову він пройшов навчання у Білій Церкві на Київщині, а протягом 2023 року – військові вишколи за стандартами НАТО у Польській Республіці та Німеччині. Повернувшись, ніс службу в складі 72-ї окремої механізованої бригади імені Чорних Запорожців. Згодом був прикомандирований до 44-ї окремої механізованої бригади, сформованої 2 березня 2023 року під егідою оперативного командування «Північ» Збройних Сил України.
2024 рік став для Сергія Олексійовича роком тяжких випробувань. На Харківському напрямку двічі зазнав поранень і контузій, довгий час лікувався у госпіталі, отримав статус обмежено придатного. Та навіть після болю, лікарняних палат і виснаження він не залишив військову службу. Він не міг інакше, бо твердо знав: поки він стоїть у строю – стоїть і його дім в тилу, його родина, його Україна. У колекції нагородних трофеїв має: відзнаку Міністра оборони України «За поранення», нагрудний знак «Ветеран війни» та пам’ятну монету-коїн 21-ої танкової бригади Німеччини (Panzerbrigade 21).
Старший солдат, майстер відділення регламенту та ремонту електроспецобладнання взводу спеціальних робіт 2 ремонтної роти ремонтно-відновлювального батальйону 44-ої окремої механізованої бригади, Сергій Олексійович до останнього подиху залишався вірним військовій присязі й своєму обов’язку. У неділю, 8 лютого 2026 року, поблизу населеного пункту Костянтинівка Краматорського району його життя обірвалося під час ворожого артилерійського обстрілу. Того чорного дня небо над Донеччиною здригалося від вибухів, а земля приймала у свої обійми своїх найкращих синів. Смертельний підступний удар противника став фатальним для Сергія і його побратимів.
8 лютого обірвався і зв’язок із рідними. У домі запанувала тривога, що стискала серця невідомістю. Холодними від панічних настроїв пальцями доньки писали у соціальних мережах, благали про допомогу в пошуках тата, вірили, чекали, сподівалися на диво… І тато знайшовся. Але, на жаль, не так, як мріялося. Не з дзвінком, не з теплими словами, не з обіймами як зазвичай. Його знайшли вбитим російською армією – дикою, жорстокою і безжальною.
Сергій загинув героїчно як Воїн – мужньо, до кінця виконуючи свій обов’язок. Він тримав стрій, ремонтував, відновлював, давав техніці друге життя, щоб вона могла рятувати інших. А сам віддав своє – за Україну, за мир, за майбутнє своїх донечок. Його серце перестало битися на полі бою, але його любов до родини, до рідної Хорольщини, до України житиме вічно. І в кожному світанку над вільною землею буде частинка його безсмертної душі – поряд із 154-ма Героями, які знайшли свій мир і вічний спокій на хорольській землі. Вони стоять у Небесному строю, незримою вартою оберігаючи наш край. І доки пам’ять про них палає в серцях, доти живе Україна, доти не згасає світло їхнього подвигу.
Хорольська громада з глибоким сумом і щемом у серці висловлює щирі співчуття родині полеглого Захисника. Розділяємо невимовний біль утрати з найдорожчими для нього людьми: дружиною – Людмилою Миколаївною Олексенко, доньками – Ольгою Сергіївною та Марією Сергіївною, рідними сестрами – Тамілою Олексіївною Дружиніною та Людмилою Олексіївною Олексенко, двоюрідними сестрами –Аллою Миколаївною Пилипенко та Тамарою Миколаївною Гриб, тещею – Ганною Іванівною Максимовою, племінниками, хрещениками, кумами, друзями, сусідами, побратимами. Схиляємо голови у скорботі разом із кожним, хто знав і любив Героя. Світла пам’ять про нього житиме у серцях земляків, у вдячності громади та в історії рідного краю.
Слава Україні! Вічна пам'ять і шана Герою Сергію Олексійовичу. Навіки з честю!
Автор і фото: Ірина ГРИГОРАШ
