У війни немає жодних правил. Вона вражає жорстокістю і кількістю людських втрат. Вже неможливо осягнути масштаби трагічних наслідків для України та для тих родин, які втратили найближчих і найдорожчих від посягань агресора. Можна повернути окуповані рашистами землі, можна відбудувати зруйновані диким племенем орків міста і села. Біда у тому, що неможливо воскресити із мертвих убитих рашистськими загарбниками людей.
У середу, 11 грудня 2024 року, Хорольська міська територіальна громада провела останньою життєвою дорогою ще одного вірного сина і Захисника України, уродженця села Левченки Клепачівського старостату – Остапенка Станіслава Леонідовича. За молодим солдатом плакали не тільки люди, а й небо проливало сльози із важких свинцевих хмар. Сотні людей, переважно мешканці Клепачівського старостату, прийшли віддати данину пам'яті Героєві та підтримати рідних у тяжкий скорботний час.
Понад два місяці батьки чекали результати ДНК-експертизи та плекали надію, що син живий. На жаль, їх надія розбилася вщент і Герой повернувся додому «на щиті». Мешканці громади навколішки зустріли домовину з тілом старшого солдата, старшого стрільця окремої десантно-штурмової бригади Збройних Сил України біля батьківського дому в с.Левченки Клепачівського старостату. День прощання із молодим Воїном став днем жалоби не лише для Хорольської громади, а й для всієї України, адже путінська армада безжально нищить золотий генофонд української нації.
До присутніх на траурній церемонії прощання звернулися: заступник міського голови з питань діяльності виконавчих органів Валентин Місніченко, староста Клепачівського старостинського округу Юрій Гузик та класний керівник Станіслава – Світлана Мартосенко. Заупокійну літію біля батьківської хати в с.Левченки та чин похорону на цвинтарі в с.Новачиха провів священнослужитель Петро-Павлівського храму Полтавської єпархії ПЦУ, митрофорний протоієрей благочинний – Іван Сушінець.
Станіслав Леонідович народився у селі Левченки в сім’ї, де виховувалися троє синів. Він був старшим, найбільш відповідальним, працелюбним і покладистим для батьків. Закінчив 9 класів Новооріхівської загальноосвітньої школи імені О.Г.Лелеченка. У 2015 році здобув професію «Тракториста-машиніста сільськогосподарського (лісогосподарського) виробництва категорії А1, А2, В1, слюсаря з ремонту сільськогосподарських машин та устаткування 3 розряду, водія автотранспортних засобів категорії С». Був здібним і старанним студентом, мав хист до техніки і робота кипіла в його руках. У газеті «Вісті Хорольщини» від 29.05.2015 року №22 вийшла публікаця «Робітнича професія – гордість, гідність», у якій майстер виробничого навчання Міжрегіонального центру Приходько В.І. розповів про високі здобутки свого студента. Станіслав представляв навчальний заклад на другому обласному етапі Всеукраїнського конкурсу фахової майстерності з професії «Слюсар з ремонту с/г машин і устаткування» серед учнів професійно-технічних навчальних закладів. Конкурс проводився на базі Міжрегіонального центру і Станіслав зайняв переможне перше місце, продемонструвавши кращі результати теоретичної та практичної підготовки з-поміж 13 учасників-конкурсантів. Ця перемога стала переконливим доказом того, що Станіслав був цілеспрямованим і відданим обраній справі.
У 2016 році був призваних до проходження строкової військової служби. Військово-облікову спеціальність здобував у навчальному центрі в м.Чернігів, а згодом – у м.Дніпро. Після демобілізації розпочав трудову діяльність на посаді тракториста цегельного заводу в с.Оріхівка Лубенського району. Деякий час працював за кордоном, але повернувся на Батьківщину і став у стрій Захисників України, щоб обороняти рідну землю і відновити справедливий мир. Мріяв про свою сім’ю, дітей, але клята війна зруйнувала всі плани.
Молодий десантник поліг смертю хоробрих 3 вересня 2024 року при виконанні свого першого і останнього засекреченого бойового спецзавдання. Його відвага, тверда чоловіча рішучість і безмежна любов до України стали прикладом незламності українського духу. Відданий патріот і кращий син своєї Батьківщини, Станіслав без вагань став на захист нашої свободи після призову 1 відділом Лубенського РТЦК та СП. Його життєвий шлях – це шлях справжнього Воїна світла, сповненого честі та відваги. Його більше ніколи не буде з нами, але його подвиг і самопожертва назавжди залишаться в наших серцях.
Ми розділяємо біль утрати з рідними та близькими Станіслава Леонідовича. Розділяємо біль гіркої втрати та приносимо щирі співчуття: мамі – Зінаїді Володимирівні Остапенко, татові – Леоніду Івановичу Остапенку, молодшим братам – Сергію Леонідовичу та Назару Леонідовичу Остапенкам, дідусю – Івану Семеновичу Остапенку, двоюрідній сестрі – Інні Іванівні Литовченко, зятю – Сергію Володимировичу Литовченку, племінниці Катеринці, усім рідним, близьким, друзям, однокласникам, односельцям, бойовим побратимам та кожному, кому болить непоправна втрата.
Молодий Воїн, якому тепер назавжди 27, залишиться для нас усіх символом боротьби за мирне майбутнє наступних поколінь, яке він захищав до останнього подиху. Поховали Героя Станіслава на цвинтарі в с.Новачиха поряд з бойовим побратимом. На одному кладовищі Станіслав знайшов вічний спочинок з таким ж відважним воїном і самовідданим борцем за вільну Україну – Сергієм Васильовичем Голованем. Їх розділяє один фатальний вересневий день, коли їх вбили мерзотні рашисти. Сергій Васильович загинув 2 вересня, а Станіслав Леонідович 3 вересня 2024 року. Лиш дорога молодого Воїна до рідного дому була більш довготривалою, а невідомість для рідних – морально вбивчою.
Слава Україні та її вічно живим у нашій памʼяті Героям!
Автор і фото: Ірина ГРИГОРАШ
