З осінніми туманами опускається на землю тиха зажура, і немов приглушує світ чорна скорбота. У  вічність відійшов ще один мужній син України – наш земляк із Вишняківського старостату Войтик Юрій Миколайович. Чесна й добра людина, Воїн світла, пройшов крізь горнило війни, отримав поранення і довгий час боровся за життя, але не вистояв.

24 листопада Хорольське земляцтво зібралося на площі скорботи біля пам’ятника Великого Кобзаря, національного генія і пророка, аби гідно і з почестями повести останньою земною дорогою померлого Воїна-захисника Юрія Войтика. До присутніх на траурному заході звернулися секретар міської ради Юлія Бойко та староста Вишняківського старостинського округу Анатолій Вовк. Митрофорний протоіерей – отець Іван Бровко провів на площі панахиду та відслужив молебень за упокоєння душі в Царстві Небесному новопреставленого Воїна Юрія. Чин похорону завершили на цвинтарі у його рідному селі Вишняки.

Ведучі жалобного церемоніалу – представники відділу культури, туризму та охорони культурної спадщини Оксана Левіна та Ірина Радько розповіли про життєвий шлях і бойові звитяги Захисника. Юрій Миколайович народився 12 квітня 1979 року в місті Глобине на Полтавщині. Рано залишившись без батьків, він пізнав тяжку сирітську долю. Опікуном для нього стала тьотя – Кірій Раїса Степанівна. У 1985 році розпочав навчання у Вишняківській загальноосвітній школі, яку закінчив у 1994-му та вступив до Хорольського агропромислового коледжу, де здобув фах за спеціальністю «Електрифікація».

У 2002 році завершив навчання в Харківському державному технічному сільськогосподарському університеті імені Петра Василенка, отримавши кваліфікацію за спеціальністю «Електроенергетика. Електротехніка. Електромеханіка». Певний час працював електриком на харківських будівельних об’єктах, а згодом повернувся до Хорола, де обіймав посаду головного енергетика Хорольської дільниці ТОВ «Кононівський елеватор».

Був одружений з Юлією Іванівною, разом виховували доньку Марію (03.08.2002 р.н.). Захоплювався футболом і грав півзахисником у складі місцевого футбольного клубу «Нива».

29 вересня 2024 року був призваний на військову службу за загальною мобілізацією першим відділом Лубенського РТЦК та СП. Після проходження навчання у військовому навчальному центрі вирушив на лінію бойового зіткнення: спершу – в Запорізькій області, згодом – у Донецькій. Навесні 2025 року, під час виконання бойових завдань на передовій у Донецькій області, солдат, номер обслуги 3 кулеметного відділення кулеметного взводу 1 механізованого батальйону 143 окремої механізованої бригади ЗСУ зазнав тяжкої мінно-вибухової травми. Ушкодження лівої гомілки зі зміщеними переломами стало болючим ударом не лише по тілу, а й по долі. Тривале лікування в медичних закладах Харкова, Дніпра і Хорола, місяці боротьби, надії та терпіння він проходив так само мужньо, як і фронтові випробування.

Та серце, яке щиро любило життя, родину й Батьківщину, не витримало виснажливої боротьби. У медичному закладі КП «Лікарня святого Пантелеймона» у місті Ківерці Волинської області лікарі констатували непоправне: життя Захисника обірвалося внаслідок гострої серцевої недостатності. Після довгої й виснажливої боротьби Юрій Миколайович відійшов у засвіти, залишивши по собі світлу пам’ять, добрі справи та глибокий приклад незламності.

Схиляємо голови в скорботі та висловлюємо глибокі співчуття: доньці – Войтик Марії Юріївні, колишній дружині – Войтик Юлії Іванівні, двоюрідному брату – Кірію Вячеславу Миколайовичу, невістці – Кірій Тамарі Олександрівні, племінницям – Корнієнко Дарії Вячеславівні та та Потерайло Вікторії Вячеславівні, рідним, близьким, друзям, кумам, однокласникам, односельцям, колегам та бойовим побратимам.

Його шлях – це шлях Воїна честі, українця, для якого обов’язок перед державою був не просто словами, а справою життя. Він поклав на вівтар свободи свої сили, здоров’я і врешті – серце, що билося в ритм України.

Вічна й світла пам'ять Герою. Хай Господь прийме його душу в Свої обійми, а ми збережімо його ім’я у своїх серцях як символ відваги, гідності та любові до рідної землі.

Автор: Ірина ГРИГОРАШ

Фото: Крістіна СУХОРУК