Через біль непоправних втрат людські душі перетворюються на випалені пустки. І день, і ніч війна не затихає і множить горе на нашій рідній українській землі. Війна назавжди таврує у нашій пам’яті, свідомості й підсвідомості знання про скороминущість існування, швидкоплинність життя і крихкість кришталевого миру.

Кожна нова трагічна звістка запалює пекельний вогонь страждань і туги у зранених душах рідних, згорьованих осиротілих дітях. З кожним сповіщенням про смерть із фронту згасають очі й огортає темінь серця земляків Хорольського краю.

У середу, 5 червня, багатолюдна громада Хорольщини навколішки зустрічала живим коридором пошани тіло полеглого Героя, уродженця с.Вишняки – Володимира Олексійовича Тура. На площі національного генія й пророка Тараса Шевченка у місті Хоролі відбулася жалобна церемонія прощання зі всіма військовими почестями та за церковними канонами християн. З жалобною промовою до рідних та присутніх на траурній церемонії звернулася секретар міської ради Юлія Бойко. Заупокійну літію на площі та чин похорону на центральному цвинтарі у с.Вишняки провів митрофорний протоієрей УПЦ – отець Іван Бровко. Ведучі Оксана та Микола Левіни розповіли про цивільне життя і воїнський шлях новітнього Героя України Володимира, який своїм мужнім подвигом і добрими справами лишив добрий слід у земному житті.

Володимир Олексійович народився 5 квітня 1975 року в селі Вишняки. Тут промайнули його найкращі роки дитинства та юності. Після закінчення загальноосвітньої середньої школи, здобув робітничу професію за спеціальністю «водій» у Хорольському міжрегіональному центрі звільнених у запас військовослужбовців. Проходив практику в базовому сільськогосподарському підприємстві. У 1993 році призваний на строкову військову службу в армію. Військовий вишкіл проходив у військовій частині в м. Біла Церква Київської обл.

З юних років був захоплений столярною справою, тож натхненно освоїв мистецтво та ремесло ручного різання по дереву. У 1995 році закінчив Київське вище професійне училище деревообробки (нині Київський професійний технологічний коледж), отримавши спеціальність столяра по обробці деревини. Здобутий диплом відкрив перед Володимиром великі перспективи та можливості творчої та кар’єрної самореалізації. Його професія дозволила міцно стати на ноги в матеріальному плані за рахунок високої майстерності. Золоті руки столяра високо цінували у столичній фірмі – північному державному регіональному геологічному підприємстві «Північгеологія».

Одружений, з любов’ю і трепетом виховував двох синів – Олександра (1997 р.н.) та Давида (2023 р.н.). Володимир Олексійович мав сильний вольовий характер, вмів приймати зважені рішення, брати на себе відповідальність. Був патріотичною, сильною духом людиною. З перших днів повномасштабного вторгнення він повернувся разом із сім’єю з Києва до батьківського дому. Допоміг матері по господарству, заготовив на зимівлю дрова, а потім прийняв для себе стійке чоловіче рішення – захищати родину і державу від російських окупантів. 28 лютого 2022 року добровільно з’явився у перший відділ Лубенського РТЦК та СП, отримавши направлення командуванням у розпорядження Білоцерківської військової частини. Після проходження базового навчання потрапив на передову лінію оборони Курахівського напрямку Донецької обл. Двічі отримував поранення, контузії, але після проходження курсу лікування у військових госпіталях повертався на бойові позиції.

Сім’я, рідні, однокласники, колеги, цивільні та військові друзі знали легку, веселу, добродушну вдачу Володимира. Він був душею компанії, любив життя і був завжди готовий прийти на допомогу. На фронті йому не раз доводилося евакуйовувати з поля бою поранених побратимів. Себе, на жаль, вберегти не зміг…

Останній для Володимира бій відбувся 26 травня 2024 року поблизу н.п. Водяне Покровського р-ну Донецької обл. Під гуркіт кононад, у вогняному шквалі загинув відважний солдат, водій-електрик інженерно-дорожнього взводу 72 окремої механізованої бригади імені Чорних Запорожців. Володимир отримав несумісні з життям поранення унаслідок інтенсивного артилерійського обстрілу позицій противником, залишаючись вірним військовій присязі, батьківщині та українському народові.

Розділяємо біль гіркої втрати, щиро співчуваючи: мамі – Марії Олександрівні Тур, сестрі – Лесі Олексіївні Луцай, синам – Олександру і Давиду Турам та їх матерям, племінникам – Оксані і Ярославу Луцаям, тітці – Ніні Олександрівні Дорош, дядькам – Івану Олександровичу та Олександру Олександровичу Турам, двоюрідним сестрі та брату – Ярині Віталіївні та Ярославу Віталійовичу Дорошам, усій великій родині, односельцям, однокласникам, друзям, кумам і бойовим побратимам.

Сумуємо разом із вами, низько схиляємо голови у скорботі. Після заупокійної літії в Троїцькому храмі в с.Вишняки відбувся чин похорону на центральному кладовищі. «Новопреставленого» убієнного Воїна Володимира похоронили біля могили батька – Олексія Олександровича Тура. Він знайшов вічний спокій поруч з Героями-односельцями, які загинули в російсько-українській війні: Андрієм Деребченком, Владиславом Литовським, Олександром Марченком та Сергієм Козіним.

Вічна пам’ять і слава українському Воїну Володимиру, який самовіддано захищав рідну Україну і кожного з нас!

Автор і фото: Ірина ГРИГОРАШ