Війна не зупиняється і її неможливо поставити на паузу. У горнилі жахливої, кровопролитної російсько-української війни щодня обриваються життя військових та цивільних – і це найбільша трагедія людської цивілізації. Зима січе морозами й знову приносить чорні звістки з фронту, що холодом проходять крізь серця небайдужих. Ще одна біда прийшла у Хорольську громаду, яка провела у засвіти земляка з Вишняківського старостату – Керницького Валентина Вікторовича.
Траурна церемонія прощання відбулася у четвер, 15 січня 2026 року, на площі біля пам’ятника Великому Кобзарю в місті Хоролі. Схиливши голови в жалобі та скорботі, люди, які знали його особисто, і ті, хто шанує подвиг українських Героїв, прийшли провести у вічність мужнього Воїна, віддаючи останню шану його жертовності та любові до України. До присутніх на площі звернувся представник місцевої влади – заступник міського голова з питань діяльності виконавчих органів Валентин Місніченко.
Заупокійну літію на площі, у Свято-Вознесенському храмі та чин похорону на цвинтарі в с.Вишняки провів представник духовенства УПЦ, митрофорний протоієрей – отець Сергій. Ведучі траурного заходу, представники відділу культури, туризму та охорони культурної спадщини Хорольської міської ради – Оксана Левіна та Ірина Редька розповіли про життєвий шлях і бойові звитяги Захисника Валентина.
Валентин Вікторович народився 2 лютого 1977 року в селі Грабове Подільського (колишнього Кодимського) району Одеської області. Доля рано випробувала його на міцність: батько трагічно загинув, коли Валентин був ще зовсім маленьким. Як єдиний чоловік у родині, він змалку взяв на свої плечі відповідальність за матір і чотирьох сестричок.
У 1980 році родина переїхала на постійне місце проживання до села Вишняки на Хорольщині, яке згодом стало для нього рідним домом. Тут Валентин закінчив загальноосвітню середню школу, а згодом після проходження курсів водіння у Хорольському ДОСААФ отримав право керування великовантажними транспортними засобами. Працював трактористом у базовому сільськогосподарському підприємстві.
Усе своє життя він присвятив аграрній справі – чесно й невтомно працював на землі, вирощуючи хліб на золотих ланах. Любив свою роботу, шанував землю, а особливо близькими його серцю були коні. Його часто можна було побачити вершником – вільним, сильним, закоханим у простір, рідний край і Україну.
У 1996 році Валентин Вікторович пройшов строкову військову службу в місті Болград Одеської області у рядах десантно-штурмових військ. Після демобілізації повернувся до мирної праці в рідному селі. У 2003 році одружився, однак сімейне життя не склалося, тож він присвятив себе турботі про сестер, племінників і племінниць.
Перед мобілізацією в період повномасштабного вторгнення російської федерації в Україну працював у місцевих фермерів. 7 жовтня 2024 року був призваний по загальній мобілізації першим відділом Лубенського районного територіального центру комплектування та соціальної підтримки. Перед відправленням на передову проходив базову загальновійськову підготовку в 242-му Гончарівському загальновійськовому полігоні на Чернігівщині.
Валентин Вікторович був розподілений до 1-ої окремої важкої механізованої Сіверської бригади Збройних Сил України у складі Оперативного командування «Північ», а згодом прикомандирований до 71-ої окремої аеромобільної бригади Десантно-штурмових військ ЗСУ. Перший бойовий вихід солдата, стрільця-санітара, на бойову позицію «РОКС» поблизу села Єлисаветівка Покровського району Донецької області став для нього фатальним. Під час проведення позапланової евакуації поранених Валентин Вікторович отримав тяжкі поранення, несумісні з життям, з травматичною ампутацією кінцівок унаслідок застосування ворогом скиду з FPV-дрону.
Довгі місяці рідні жили надією, молилися й вірили в краще. Сестра Любов Холод, племінниця Анна Довга з донечкою Маргаритою чекали Валентина живим, адже він перебував у статусі безвісти зниклого. Вони брали активну участь у мирних акціях на підтримку пошуку безвісти зниклих і полонених, сподіваючись на диво. Та, на жаль, дива не сталося: результати ДНК-експертизи підтвердили найстрашніше…
Його шлях – це шлях звитяги, честі, мужності й самопожертви справжнього Воїна. Його ім’я – навічно у строю Нескорених Героїв визвольної війни. Його подвиг – назавжди у пам’яті громади та всієї України, за які він віддав найдорожче.
Схиляємо голови у скорботі, єднаючись у молитві за упокій душі Захисника і за силу для його рідних. Щирі співчуття: сестрам – Холод Любові Вікторівні, Денисенко Олені Григорівні, Петленко Наталії Василівні, Гук Тетяні Вікторівні, дядьку – Рябому Миколі Івановичу, племінникам: Керницькому Ростиславу Вячеславовичу (захищає Україну понад 3 роки), Петленку Дмитру Володимировичу (захищає Україну майже 4 роки), Довгій Анні Віталіївні, Батюк Тетяні Олексіївні, Гук Альоні Сергіївні, Солод Мар’яні Володимирівні, Петленко Олесі Володимирівні, Денисенку Артему Володимировичу, Денисенку Кирилу Володимировичу, невісткам, зятям, внукам, кумам, друзям, колегам, однокласникам та бойовим побратимам.
Через рік після загибелі Герой Валентин Вікторович нарешті повернувся на рідну Хорольщину й знайшов вічний спочинок на землі, яку щиро любив і за яку віддав своє життя. Поховали Воїна-оборонця на кладовищі в селі Вишняки – поряд із бойовими побратимами, з якими він пліч-о-пліч стояв на захисті України.
Вічна пам’ять і вічна слава Герою Валентину Вікторовичу Керницькому.
Герої не вмирають! Навіки в строю! Честь!
Автор і фото: Ірина ГРИГОРАШ
