Найкращі. Наймогутніші. Найміцніші. Саме такі чоловіки – гідні сини України стають у стрій військових формувань Збройних Сил України та Сил Оборони, аби боронити рідну землю і український народ від ворожих посягань. На жаль, війна продовжує забирати найкращих, хто без роздумів і вагань став на захист Батьківщини. Пекельним болем пронизала серця мешканців Хорольської громади трагічна звістка з фронту.

16 липня 2024 року, при виконанні бойового завдання поблизу н.п. Новоолександрівка Покровського р-ну Донецької області, загинув наш земляк із с.Березняки, солдат, кулеметник окремого стрілецького батальйону в складі Сухопутних військ ЗСУ – Олексій Миколайович Стогній (18.06.1971 р.н.). Отець Олексій з 01.04.2024 року залишив духовну службу в Свято-Покровському храмі Кременчуцької єпархії УПЦ та став у стрій Захисників, як і його син Сергій. У розпалі літа й у розквіті сил земна місія Олексія Миколайовича, на превеликий жаль, передчасно обірвалася ворожим вогнем. У 53 річному віці його життєва свічка згасла, але навічно залишиться світла пам'ять і слава Воїна-захисника.

22 липня – чорний день жалоби в Хорольській міській територіальній громаді, бо провели свого земляка у засвіти. Попрощалися з Героєм сучасності на площі скорботи поблизу пам’ятника Т.Г.Шевченку. Рідні, близькі, бойові побратими та багатолюдна громада прийшли віддати останню шану Воїнові. Траурний кортеж люди зустрічали навколішки «живим коридором» слави. З прощальною промовою до присутніх на площі та з щирими словами співчуття до рідних звернулася секретар міської ради Юлія Бойко.

Богослужіння за упокій душі убитого солдата на площі та на кладовищі в с.Березняки, де поховали Героя, провів друг і товариш Олексія Миколайовича із спільноти духовенства, настоятель Свято-Вознесенського храму в с.Мусіївка Кременчуцької єпархії УПЦ – отець Степан Потюк. До заупокійної літії доєдналися всі священнослужителі Кременчуцької єпархії УПЦ, які пліч-о-пліч з отцем Олексієм Стогнієм стояли на службі Божій у храмах Хорольської громади та сіяли зерно добра та любові до ближнього, проповідували та надихали вірян на благочестиве життя.

Олексій Миколайович народився 18.06.1971 року в селі В’язівок, нині Андріївського старостату. Був єдиним сином у родині сільських трударів, виплеканим і викоханим батьками. Закінчив 9 класів Андріївської загальноосвітньої середньої школи та здобув професійно-технічну освіту в Софинському ПТУ по спеціальності тракториста. Любив рідну землю і мав хист до техніки, тож диплом з відзнакою знайшов підтвердження у його подальшій професійній діяльності.

На юнацькі роки припала строкова служба в армії, в республіці Білорусь. Не дослужив до демобілізації, бо був комісований за станом здоров’я. Повернувся у рідне село В’язівок і розпочав будувати трудову кар’єру з посади тракториста у базовому сільськогосподарському підприємстві.

У 1995 році познайомився з майбутньою дружиною і матушкою – Оксаною Йосипівною, а в 1996 році в благословенний Богом день стали на весільний рушник. Щаслива подружня пара виростила двох дітей – Сергія (1997 р.н.) та Ольгу (1998 р.н.). У перші дні повномасштабного вторгнення російської армії в Україну син повернувся із-за кордону, щоб захищати Україну. Батько прийняв рішення захищати Україну в лавах української армії разом із рідною дитиною.

Філософія світлої і чистої душі Олексія Стогнія змалечку прагнула до високих духовних матерій, тож у 1999 році був висвячений у сан священника і направлений на духовну службу в Свято-Покровський храм Кременчуцької єпархії УПЦ у с.Березняки. Він завжди знаходив ключі до людських сердець, вкладаючи у них своїми проповідями міцну віру, любов до ближнього і Батьківщини. Для священника піти воювати – це як перейти рубікон. Воїнський шлях був не простим, але він гідно пройшов його до останнього бою.

01.04.2024 року був призваний по мобілізації 1-м відділом Лубенського РТЦК та СП. У священній війні за визволення рідної землі і збереження української державності, його війна закінчилася, але ніколи не згасне добрий, світлий і яскравий слід земного життя.

Немає таких слів втіхи, які б розрадили згорьовану родину. Біль втрати неможливо осягнуть, але щиро бажаємо сил, щоб пережити страшні часи туги та скорботи. Глибокі співчуття дружині – Оксані Йосипівні Стогній, сину – Сергію Олексійовичу та доні – Ользі Олексіївні Стогній, двоюрідним братам – Анатолію Олексійовичу Шевельову та Василю Валерійовичу Дусанському, двоюрідній сестрі – Лідії Олексіївні Зимі, племінникам, однокласникам, односельцям та мешканцям Покровськобагачанського старостинського округу, духовенству та прихожанам Свято-Покровського храму, бойовим побратимам та всім, хто сумуватиме і вічно пам’ятатиме світлої душі Людину.

Автор і фото: Ірина ГРИГОРАШ