Світлі дні Великоднього передзвоння, що мали б нести надію, мир і духовне оновлення, знову оповиті невимовним болем страшної війни. Напередодні Вербної неділі Хорольську громаду пронизала чергова чорна звістка, від якої стискається серце й холоне душа. У середу, 1 квітня 2026 року, на бойовій позиції у Краматорському р-ні Донецької обл., до останнього подиху залишаючись вірним військовій присязі, героїчно загинув солдат-піхотинець, стрілець-помічник гранатометника 1 механізованого відділення 2 механізованого взводу 6 механізованої роти 2 механізованого батальйону 143-ї окремої механізованої бригади ЗСУ – Ярослав Олександрович Терентєв.
Хорольське земляцтво, схилившись у глибокій скорботі на колінах, «живим коридором» зустрічало тіло полеглого Воїна Ярослава, віддаючи йому найвищу шану, сповнену болю, вдячності й безмежної поваги. Жалобна церемонія прощання, за усталеною традицією, відбулася 8 квітня 2026 року на площі скорботи – у самому серці Хорола, біля пам’ятного знаку національному генію й пророку українського народу Тарасові Шевченкові.
З промовою до рідних і присутніх звернувся депутат Лубенської районної ради Руслан Левін. Заупокійну літію за новопреставленим Воїном Ярослав на площі та чин поховання на центральному міському кладовищі звершив представник духовенства Української Православної Церкви Кременчуцької єпархії, настоятель Свято-Успенського собору, протоієрей, благочинний – отець Віталій Богайчик. Ведучі жалобного заходу – представники відділу культури, туризму та охорони культурної спадщини Хорольської міської ради Оксана Левіна та Ірина Редька розповіли про нелегкий шлях бойової слави Героя та повідали історію цивільного життя оборонця.
Йому було лише 53… Ще стільки добрих справ могло бути попереду, ще стільки тепла він міг подарувати своїм найдорожчим. Та війна безжально вирвала зі спільноти людину світлої душі, глибокого розуму й великого серця. Ярослав Олександрович народився 6 червня 1972 року в Хоролі – місті, яке стало його колискою, школою життя і духовною домівкою. Тут він зростав, навчався, формувався як особистість. У червні 1989 року отримав атестат про повну загальну середню освіту в Хорольській школі №2 (нині – Опорний заклад «Хорольська гімназія» Хорольської міської ради). Згодом, у червні 1992 року, здобув фах у Хорольському радгоспі-технікумі за спеціальністю «Механізація сільського господарства». Вирізнявся старанністю, допитливістю, розумом, чудовою пам’яттю та щирою любов’ю до книги. Особливо цінував українську художню літературу, знаходячи в ній силу духу й життєву мудрість.
Доля випробовувала його змолоду. Після втрати батька він, як єдиний чоловік у родині, взяв на свої плечі турботу про маму та сестру. Відмовившись від власних мрій, самовіддано працював, ставши для рідних справжньою опорою, тихою силою й надійним плечем. Скромний у побуті, але величний у вчинках, він був добрим, врівноваженим, освіченим, надзвичайно чуйним і милосердним. У мирному житті займався підприємницькою діяльністю, працював на міському ринку. Та найбільшою його пристрастю був футбол. Із юності він палко вболівав за ФК «Динамо» (Київ), тож невипадково на фронті отримав позивний «Динамо», як символ сили та витримки.
19 липня 2023 року Ярослава Олександровича було призвано по загальній мобілізації першим відділом Лубенського РТЦК та СП. Пройшов військовий вишкіл та склав присягу на вірність Вітчизні та українському народові в селі Смотрики Пирятинської громади. Здобув військову спеціальність зв’язківця у місті Полтаві, а згодом доля тихо вплела в його життя один із найважчих, найтернистіших і найнебезпечніших шляхів – шлях піхотинця.
Сумщина, Харківщина, Бахмутський напрямок, міста Донбасу — усюди, де було найгарячіше, він стояв на захисті України. Слов’янськ, Краматорськ, Костянтинівка стали останніми рубежами його земного шляху, але водночас – вічними сторінками його безсмертного подвигу. З першого дня служби і до останнього бою він залишався взірцем дисципліни, мужності та військової честі. Останній дзвінок сестрі був пізно ввечері 31 березня, а вже 1 квітня доля зіграла злий жарт – при спробі вийти на бойову позицію на підступах до міста Костянтинівки на Донеччині ворожі війська рф обірвали життя самовідданого Воїна-оборонця.
«Свої завжди чекають» – таким є гасло його бригади. Його чекали вдома найдорожчі, вірили, молилися, жили надією. Та, на превеликий жаль, Герой повернувся «на щиті». Хорольська громада в глибокій жалобі схиляє голови перед світлою пам’яттю свого Захисника та висловлює найщиріші співчуття: мамі – Катерині Петрівні Терентʼєвій, сестрі – Тетяні Олександрівні Терентьєвій, двоюрідному брату – Олексію Павловичу Романову, невістці – Оксані Растямівні Салімовій, близьким, друзям, однокласникам, сусідам, бойовим побратимам та всім, кому гірчить непоправна втрата світлої людини.
Його добре благородне серце перестало битися, але Герої не вмирають, доки живе пам’ять про них. Обірвався земний шлях, та не обірветься пам’ять віками. У наших спогадах, у нашій вдячності, у нашій боротьбі за Україну він житиме вічно.
Не забудемо. Не пробачимо. Вічна пам’ять і слава Герою Ярославу Терентєву. Назавжди з честю!
Автор і фото: Ірина ГРИГОРАШ
