Опадає осіння тиша, і крізь неї лине скорботний подих чергової тяжкої втрати. У небо здіймаються янголи, несучи на своїх світлих крилах душу Захисника. Хорольщина з болем у серці провела останньою земною дорогою у засвіти нашого земляка з Вишняківського старостату, відданого Воїна, мужнього сина України – Руслана Анатолійовича Юшка.

Траурна церемонія прощання з полеглим Героєм Русланом традиційно відбулася на площі скорботи біля пам’ятника Тарасу Шевченку, а чин поховання – на цвинтарі у його рідному селі Вишняки. З жалобною промовою та щирими співчуттями до рідних звернулися заступник міського голови з питань діяльності виконавчих органів Валентин Місніченко та староста Вишняківського старостинського округу Анатолій Вовк. Представник духовенства настоятель релігійної громади Івано-Богословської української православної церкви, отець Микола Сабат, провів заупокійне богослужіння і чин поховання.. Воїна світла Руслана на площі та на цвинтарі. Ведучі жалобного заходу – представники відділу культури, туризму та охорони культурної спадщини Оксана Левіна та Ірина Радько розповіли про цивільне життя Героя та шлях його бойової слави.

Руслан Анатолійович народився 25 грудня 1976 року в селі Вишняки. У 1993 році закінчив 11 класів Вишняківської загальноосвітньої школи. Після здобуття середньої освіти проходив строкову військову службу в рядах Національної гвардії України у місті Львові. Повернувшись до рідного краю, продовжив навчання в Міжрегіональному центрі професійної перепідготовки звільнених у запас військовослужбовців у місті Хоролі, де здобув професію автослюсаря та отримав посвідчення водія автотранспортних засобів категорії С. Трудову діяльність розпочав за фахом, працюючи першокласним спеціалістом з ремонту двигунів у базовому сільськогосподарському підприємстві на тракторній бригаді в рідних Вишняках.

Прагнучи до розвитку, Руслан Анатолійович заочно навчався у Лубенському лісотехнічному технікумі та працював лісником у Хорольському лісгоспі. Згодом розпочав власну справу – придбав самоскид і надавав послуги з перевезення вантажів, здобувши повагу за відповідальність, порядність і професійність.

У 2007 році він одружився з Аллою Василівною. У подружжі панували любов, взаємоповага й родинна злагода. Разом вони виховували двох донечок – Вікторію та Анастасію, які були для Руслана найбільшою гордістю, натхненням і сенсом життя. Він був турботливим, добрим і ніжним батьком, який жив заради щастя своїх дітей. Він був люблячим сином для батьків і чудовим братом для сестри, завжди допомагав і підтримував своїх рідних.

Саме бажання захистити родину, своїх дівчат і рідну землю привело Руслана Анатолійовича до лав Збройних Сил України. 18 жовтня 2024 року він був призваний на військову службу за загальною мобілізацією першим відділом Лубенського РТЦК та СП. Проходив тактичну медичну й базову військову підготовку в 242-му загальновійськовому навчальному центрі імені князя Ярослава Мудрого в смт Десна на Чернігівщині. Окремо пройшов спеціалізований курс і успішно склав іспити з водіння американських колісних броньовиків «MaxxPro».

Від початку й до останнього дня служив у складі 31 окремої механізованої бригади імені генерал-хорунжого Леоніда Ступницького – у званні старшого солдата, на посаді старшого водія 1 мотопіхотного відділення 1 мотопіхотного взводу 1 мотопіхотної роти мотопіхотного батальйону. Двічі діставав поранення та контузії, однак незмінно повертався у стрій, демонструючи незламність духу й відданість Україні. Він мужньо протистояв несамовитому натиску безжального ворога, який люто нищить усе українське.

18 листопада 2025 року, виконуючи бойове завдання поблизу населеного пункту Великомихайлівка Синельниківського району Донецької області, Руслан Анатолійович отримав тяжке поранення з травматичною ампутацією нижньої кінцівки внаслідок ураження ворожим FPV-дроном. Мужній Воїн загинув на місці від больового шоку в пошкодженому позашляховику, до кінця залишаючись вірним військовому обов’язку, Присязі та рідній Україні.

Руслан став для рідної громади прикладом честі, гідності та незламної любові до Батьківщини. Коли над країною нависла темрява повномасштабної війни, він без вагань став на захист рідної землі. Сміливий, відповідальний, щирий – таким його знали вдома, таким його пам’ятатимуть побратими на передовій. До останнього подиху він боронив країну від ворога, воював за кожного з нас, за мирне небо, за майбутнє, яке, на жаль, сам уже не побачить.

Хорольська громада низько схиляє голови перед світлою пам’яттю Героя. Немає слів, здатних зменшити біль втрати для родини та друзів. Але є вдячність – щира, глибока, вічна. Бо життя, віддане за Україну, ніколи не зникає без сліду: воно вписане золотими літерами в історію нашої держави. Щирі співчуття рідним полеглого Героя: мамі – Юшко Ніні Артемівні, татові – Юшку Анатолію Яковичу, сестрі – Бойко Ілоні Анатоліївні, донькам – Юшко Анастасії Русланівні та Древаль Вікторії Олександрівні, колишній дружині – Юшко Аллі Василівні, зятю – Бойку Олегу Михайловичу, племіннику – Бойку Михайлу Олеговичу, великій родині, близьким, друзям, кумам, односельцям, однокласникам та всім, кому болить ця непоправна втрата.

Його подвиг житиме в серцях, а пам’ять залишиться світлою, як політ янгола над захищеною ним землею. Вічна слава і вічна шана Герою Руслану Юшку.

Автор: Ірина ГРИГОРАШ

Фото: Крістіна СУХОРУК