Міський голова Сергій Волошин доручив своєму заступнику з питань діяльності виконавчих органів ради Валентину Місніченку та начальнику загального відділу Ніні Гвоздик почесну місію – привітати ювілярку з поважною датою. Суботнього дня ювілярка радо зустрічала гостей у скромній оселі, де панує чистота, затишок і щира гостинність сивочолої господині. Сидячи на дивані, з мудрим спокійним поглядом Віра Павлівна зустріла гостей, не приховуючи емоцій радості та вдячності за увагу в цей особливий день. Її долоні й обличчя покрилися зморшками, але очі все ще сяяли живим вогнем від минулих перемог, поразок і випробувань лихоліттями Другої світової війни.

Іменинниця народилася у с.Шишаки (нині Клепачівського старостату). Мама померла рано, а тато створив другу сімʼю, де виховувалося четверо дітей разом з Вірою. У юному віці на рідній землі пережила окупацію нацистами та відчула всю ту жорстокість, викликану ідеалістичною агресією Третього Рейху. У тлі масштабних кровопролитних подій і військового хаосу 17-річну дівчину фашисти насильно відірвали від рідного дому й відправили остарбайтерку на тяжкі примусові роботи у фашистську Німеччину. Ці спогади змінили посмішку на смуток, а затяжна пауза і мовчання розповіли більше, ніж можна гучно сказати… Віра Павлівна з болем, який не вщухає, доторкнулася до спогадів юності й промовила напутні слова: «Ніколи не могла б подумати, що вдруге переживу війну. Ніколи не могла б припустити, що всі ті жахи повторяться. Мир – найцінніше, що може бути, тож так хочеться щоб наступні покоління жили в мирі та спокої».

Після повернення в Україну з неволі, Віра Павлівна довгий час працювала в місці Дніпропетровську (нині Дніпро) на засекреченому військовому промисловому обʼєкті. З метою забезпечення національної безпеки та захисту від потенційних загроз на той час вона підписала документ про нерозголошення таємниці. З серйозним виразом обличчя сказала, що не порушує обітницю мовчання по цей день.

Вийшла заміж і прожила щасливе подружнє життя з Борисом Васильовичем Тереньком. Бувало різного в житті, як у всіх людей, але сімейна пара зберегла теплі стосунки впродовж 57 років. На жаль, доля не подарувала їм діток. Подружжя деякий час жило й працювало на Донбасі. Чоловік видобував вугілля в шахті, а після повернення в Хорол працював на механічному заводі. Віра Павлівна в Хоролі трудилася спочатку в промкомбінаті (фабриці господарських виробів «Промінь»), а згодом – у горторзі.

Дожити до 100-річного благословенного віку – це велике досягнення, яке свідчить про міцну силу духу, мудрість та непохитну віру. Віра Павлівна є прикладом для всіх нас, надихаючи своєю життєвою енергією, мудрістю та оптимізмом.

Побажаємо нашій дорогій, шановній ювілярці міцного здоровʼя, сил, уваги та турботи від оточуючих її людей. Нехай для неї прийде і розквітне не одна весна, щоб вона дочекалася ще однієї великої Перемоги. Хай кожен новий світанок буде наповнений таким же запалом до життя, як і раніше.