На фронті російсько-української війни гинуть кращі сини і доньки України. Когось вбивають рашисти на полю болю, когось мордують голодом і катують у полоні, а в когось не витримує серце. Ще одне гаряче й щире серце Воїна-захисника, яке боліло за Україну, не витримало постійної напруги. До рідного міста Хорола повернувся навічно військовослужбовець Збройних Сил України – мужній Воїн Микола Миколайович Рідкобород.
Він довго й відчайдушно обороняв Батьківщину, втім серце звитяжного лицаря навічно зупинилося 9 червня 2024 року в м.Святогірськ Краматорського р-ну Донецької обл. Ця трагічна звістка увірвалася чорним вороном у Хорольську громаду, сколихнула родину і всіх небайдужих мешканців.
У суботу, 15 червня 2024 року, в середмісті Хорола біля пам’ятника Великому Кобзарю, люди зустрічали живим коридором пошани Героя Миколу, який повернувся на вічний спочинок додому «на щиті». Зі словами жалоби до рідних та присутніх на площі скорботи звернувся заступник міського голови з питань діяльності виконавчих органів Валентин Місніченко. Заупокійну літію, молебень за упокій душі солдата Миколи та чин похорону на Алеї Слави міського кладовища, де його поховали, провів священнослужитель Петро-Павлівського храму Полтавської єпархії Православної Церкви України, митрофорний протоієрей – Іван Сушінець.
Ведучі жалобної церемонії прощання Оксана та Микола Левіни розповіли про тернистий воїнський шлях Миколи Рідкоборода, його цивільне життя в мирний час, сім’ю і професійні здобутки.
Микола Миколайович Рідкобород народився і виріс у місті Хоролі. 3 листопада 1986 року в родині народився богатир, майбутній Захисник. Після отримання атестату про загальну середню освіту в Хорольській школі №4, здобув професійно-технічну освіту за спеціальністю «Слюсар з ремонту сільськогосподарської техніки та устаткування». З 2005 року проходив строкову військову службу в місті Василькові Обухівського району Київської області на посаді водія важкої військової техніки. Після демобілізації з армії розпочав трудову діяльність в агробізнесі – різноробочим на Хорольському елеваторі. Деякий період життя трудився трактористом у ТОВ «Астарта-Прихоролля», був дисциплінованим, відповідальним, не боявся складної роботи. Працюючи в агрохолдингу, у 2015 році отримав повістку про призов на військову службу. Більше 5 років життя віддав захисту Вітчизні, обороняючи територію України від російського агресора та злочинних військових формувань на тимчасово окупованих територіях в зоні АТО/ООС. У 2020 році повернувся в рідний Хорол. Два роки пропрацював у сфері будівництва і ремонту автошляхів, у представництві турецького будівельно-промислового підприємства «Онур» в м.Біла Церква на Київщині.
Створив сім’ю з коханою цивільною дружиною Ольгою, з якою разом виховали доньку Олександру (2011 р.н.). За осиротіле дитинство без батька немає прощення путінській армаді.
З перших днів повномасштабного вторгнення прийняв для себе чоловіче рішення захищати державу та її народ. Цілодобово ніс варту на блокпостах, а згодом був призваний по мобілізації місцевим ТЦК та СП. 2 травня 2022 року розпочався його тернистий воїнський шлях на найзапекліших лініях бойового зіткнення першого ешелону оборони.
Базову бойову підготовку українських новобранців, бойове злагодження, військовий вишкіл та медичну підготовку проходив за стандартами НАТО в Англії. Після навчання продовжив службу в елітному військовому підрозділі української армії – на посаді старшого водія-гранатометника 22 батальйону спеціального призначення окремої президентської бригади імені гетьмана Богдана Хмельницького. Микола Миколайович гідно пройшов бойове хрещення і захищав країну від рашистських окупантів на Харківському, Авдіївському, Бахмутському напрямках. Останні запеклі бої з противником точилися біля міста Часів Яр. На початку повномасштабної війни доводилось не лише воювати, а й брати участь у будівництві фортифікаційних споруд на підступах до Чорнобильської АЕС.
Мав низку нагород та відзнак за зразкове виконання військового обов’язку: нагрудний знак «Учасник АТО», медаль «Ветеран війни», іменний годинник голови Львівської обласної ради за участь в АТО.
9 червня 2024 року запам’ятається трагічним днем календаря, коли для рідних втрачено цілий всесвіт. Схиляємо голови в невимовній скорботі, розділяємо біль гіркої втрати та висловлюємо щирі співчуття: мамі Героя – Лідії Михайлівні Пунько, татові – Миколі Михайловичу Пуньку, старшому брату – Сергію Анатолійовичу Шовковому, невістці – Галині Миколаївні Шовковій, молодшій сестрі – Олесі Миколаївні Пунько, цивільній дружині – Ользі Юріївні та доньці – Олександрі, племінникам – Аміні та Артуру, бабусі – Марії Миколаївні Шовковій, близьким, друзям, товаришам, однокласникам, кумам, бойовим побратимам та всім, хто знав і пам’ятатиме образ Воїна вічно.
Самовіддана служба і вірність присязі Героя Миколи – це приклад справжнього патріотизму, який будуть наслідувати майбутні покоління. Безмежно дякуємо! Герої не вмирають!
Автор і фото: Ірина ГРИГОРАШ
