Хорольці на мітингу-реквіємі

до Дня пам’яті жертв голодомору 1932-1933 років

…Масштаб пам’яті про Голодомор є для нас, українських громадян, мірилом національної гідності і людської чесності. Ми повинні зберегти пам’ять про Голодомор, адже це дасть шанс нашому народові бути одним цілим. Голодомор — це не великий голод чи відсутність їжі, це вбивство, спланована і неминуча смерть мільйонів. Упродовж десятків років ця пам’ять — сховане у катакомби одкровення — зберігалася сотнями, можливо тисячами людей. Вона передавалася далі: зі страхом, але насамперед проти страху. Ми здатні зберегти цю пам’ять з гідністю, усвідомленим миром і повагою до себе…

22 листопада у Хоролі відбувся мітинг-реквієм до Дня пам’яті жертв голодомору 1932-1933 років до 80-х роковин Голодомору. Саме поруч з Меморіальним комплексом «Хорольська яма», де встановлено пам’ятний знак Жертвам Голодомору, і пройшло це зібрання, яке традиційно об’єднало Хорольську громаду пом’янути тих, хто став безневинною жертвою страшних днів 1932-1933 років – геноциду проти людей, кількість яких і досі нікому не відома.

Багаточисленна колона, в якій поруч з першими особами району та міста, депутатами, з квітами та скорботою йшли представники підприємств, організацій та установ, школярі та студенти, члени міської громади. Вінок, оповитий траурними стрічками, до пам’ятного знаку був покладений молоддю в національному вбранні, квіти до пагорба поклали голова Хорольської РДА Полупан С.М. та його заступники, Качаненко Т.П., заступник голови районної ради, міський голова Свириденко І.В., депутати обласної ради, сільські голови та усі присутні.

Мітинг відкрив міський голова Свириденко І.В. Ведуча мітингу, Вакуленко Л.І., до слова запросила голову Хорольської районної державної адміністрації С.М.Полупана, зберігача фондів та екскурсовода Хорольського районного краєзнавчого музею Петльовану Н.Г. та методиста відділу освіти, молоді та спорту райдержадміністрації С.М.Рубашка. Виступаючі з болем в душі розповіли про ті страшні голодні часи 80-річної давності, про мільйонні жертви, серед яких була інтелігенція, діти, жінки, люди похилого віку.

Хвилиною мовчання пом’янули усіх жертв голодомору.

Настоятель Свято-Успенського храму протоієрей Володимир Лега відправив панахиду по померлим.

А після закінчення мітингу-реквієму міський голова запросив бажаючих переглянути тематичну експозицію в районному краєзнавчому музеї під назвою «Забуттю не підлягає».

Пам'ять про невинних жертв Голодомору житиме вічно. Ми будемо пам'ятати страшні сторінки минулого, щоб подібна трагедія ніколи не повторилася. Свічки, запалені в цей день, символізують нашу скорботу і пам'ять про мільйони загублених життів, а вогники цих свічок зігріють душі померлих і стануть світлом нашого очищення заради майбутнього.

Після мітингу-реквієму у районному краєзнавчому музеї для учнів місцевої гімназії була проведена розповідь по тематичній експозиції «Забуттю не підлягає», яку провела екскурсовод Петльована Н.Г.

Неля Георгіївна розповіла про страшні випробування, які не обминули і наш Хорольський край. «За даними національної Книги Пам'яті число жертв Голодомору по Хорольському району становить 3138 осіб.

Про події Голодомору ми дізнаємося зі спогадів тих, кому пощастило вижити. Ці жахливі матеріали представлені в експозиції Хорольського районного краєзнавчого музею. Надія Марківна Індик з села Андріївка згадувала: «Восени люди виходили в поле, шукали картоплю, яка залишилася після збору, корінці буряків, залишки качанів кукурудзи. Навіть було й таке, що розбивали кісточки від вишень чи абрикос і виїдали середину цих кісточок. їли траву, навіть листя, м'які корінці, гілочки дерев. їли квасолю, кормовий буряк, який спочатку варили, а потім терли і робили млинці. Також робили млинці з кукурудзяного борошна, які були зеленого кольору. Страшніші були випадки, коли люди їли живцем птахів, жуків, комах, черв'яків, коли люди їли людей. Народ був настільки знесилений, що вимирали цілі сім’ї».

Зі спогадів жителя села Хвощівки Андрія Гнатовича Комара дізнаємося, — що врятував життя багатьом десяткам, а можливо, і кільком сотням людей директор Хвощівської торфорозробки Затуренський Арон Назарович. Він багатьох людей влаштував на роботу на торфорозробці, організував щоденне дворазове харчування для працюючих на підприємстві і для членів їх сімей. Для колгоспу позичково відпустив 2 тонни борошна, з якого для голодуючих варили баланду, яка багатьом односельцям дала можливість вижити. Затуренський Арон Назарович у тридцяті роки був репресований і загинув».

Також відвідувачі могли переглянути експонати, розміщені в експозиції, які повертають уяву глядача у страшні часи.

Фотозвіт про мітинг-реквієм та екскурсію у музеї можна переглянути у нашій фотогалереї.

А ще мені особисто хотілося додати невелике інтерв’ю, яке декілька років тому взяла у моєї (на жаль, уже покійної) мами наша сусідка для матеріалів у школу. Мама народилася в 1937 році, але пам’ятала голод, який був уже після війни. Свідків тих років скоро просто не залишиться, і тому нехай ці спогади маленької тоді дитини стануть живою історією для наших нащадків, і нехай вони ніколи не знатимуть, що таке «ГОЛОД».

Розповідала : Храптань (Ласкава) Віра Архипівна

Згадувала про 1946-1947 роки.

Р О З П О В І Д Ь

• Чи пам’ятаєте Ви, що був голод у 1932-1933 або 1946-1947 роках ?
• Ну, голоду 1933 року я не пам’ятаю, а пам’ятаю голод 1947 року. Я сама народилася у 1937 році і дуже пам’ятаю цей період. Я жила на Донбасі, і ці роки ми дуже важко переживали. У цей період не хватало їжі, взуття, одягу. Люди пухли від голоду. Ми хоча і були малі, але бачили мертвих людей на вулиці. Як казала мама : «Он померла тьотя Галя і лежить, її заберуть». А бувало, що лежать люди довго-довго нікому не потрібні. Причину голоду я не пам’ятаю, бо була малою. А казали, що через те, що був неврожайний рік. Дійсно, їсти не було нічого. Але ми вижили. У сім’ї нас було п’ятеро дітей: двоє дорослих, а троє зовсім малих. Весною виходили в сарай і розгрібали солому, а там були зернятка пшениці і вони почали проростати, вони дуже солодкі такі. Животи в нас були повні і дуже боліли, їсти не хочеться. Навесні було легше. Зимою зовсім не було нічого, поділить мама хліб, який дали на карточку, усім по шматочку. Хочеш – їж зразу, а хочеш – сховаєш, або ділиш на цілий день. Мій брат дуже хотів їсти хліба, я ми шукали, де хто поховав свої кусочки. Було, що забудемо, де сховаєш, і хліб обсує павутиною. Бо заховаєш хтозна де, а потім знайдемо, а він уже й павутиною обріс той кусочок хліба. А потом, мабуть, на весну 1948 року уже якось посадили невеликі городи. Варили борщ з бадилля буряка, добавляли по смаку абрикоси, вони були зелені. Ми лободу їли, а ще була така рослина, пасльон, такий невеликий кущ. Ягідки повні зерняток. Начала цвісти акація, і ми наривали її і їли.Тато працював на заводі, а потом на шахті. На Пасху дали їм пайок: молочний, яєчний порошок і пшона. Мама наварила каші пшоняної, молочної. Це було царський стіл. Понаїдаємося і йдемо надвір хвастатися. Не було м’яса, бо був такий час. Були ховрахи, вони риють нори вертикально, і щоб їх виманити, треба залити водою. Папа заллє нірку водою, і той ховрах швидко вибігає, а папа бігом вбиває – і на шпильку. Приходе додому, одчиняє, і мама смажить м’ясо. Ми понаїдаємося. Навесні були люди, які йшли до ставка. Були там старі дідусі, які ловили жаб та горобців, і на вогні їх жарять. На Донбасі голод дуже відчувався. Дуже важко нам було пережить. Було легше у 1948 році літом. З’явилось борошно. Мама пекла пиріжки з щавлем. У другій половині 1948 року вродив врожай, стало жити легше, вродили фрукти, сливи. Мама наварила варення з буряка і слив. Понаїдаємося. А потім мамі стало погано, рвота була з кров’ю, а ми думали, що це від варення. Погано всю ніч, а вранці забрали в лікарню. Вона там і померла від виразки шлунку. Пережила голод, бо жаліла нас, щоб ми не повмирали з голоду, а сама померла.